Здохнеш з голоду або станеш ідіотом… Але якщо ти вмієш танцювати або грати на якому-небудь інструменті, виступати в аматорських виставах, а найголовніше – розважати дам, – о-о-о! тоді ти зробиш кар'єру! Тебе одразу оголосять знаменитістю і дадуть тобі таку посаду, де ти одержуватимеш за свою працю в десять разів більше, ніж вона варта. Раути й дами! Дами й раути!.. А тому що я не лакей, щоб бігати по раутах, а дам вважаю істотами дуже корисними, але тільки для народження дітей, то втечу відціля хоч би в Цюріх.
– А ви не хотіли б поїхати до Гейста? – спитав Вокульський.
Охоцький замислився.
– Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, – відповів Охоцький. – А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.
– Але ж я показував вам пластинку, – сказав Вокульський.
– Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. – вигукнув Охоцький.
Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум'янцем.
– Її вже нема… – промовив він стиха.
– А де ж вона поділась? – здивувався Охоцький.
– Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?
– Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в'яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.
Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.
Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.
Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.
Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.
Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..
– Однаково, – пробурмотів він, – якщо воно заповнює мені час.
Другого дня він купив точну вагу, кілька складних приладів і взявся ретельно, немов вперше на своїм віку, робити досліди.
Спочатку він одержав водень, що нагадало йому студентські часи, коли водень виготовляли в пляшці, обвинутій рушником, а також використовували бляшанки від вакси. Які то були щасливі часи!.. Потім він пригадав повітряні кулі власної конструкції, а далі Гейста, який твердив, ніби хімія водневих сполук змінить долю людства… "Ну, а якби я років через кілька натрапив на той метал, що його шукає Гейст? – подумав він. – Гейст каже, що відкриття залежить від кількох тисяч дослідів; отже, це щось схоже на лотерею, а мені в таких речах щастить…
А якби я відкрив такий метал, цікаво, що б тоді сказала панна Ізабелла?.."
При згадці про неї в ньому закипів гнів.
– Ах, як би мені хотілось бути славетним і могутнім, щоб показати їй, як я її зневажаю!..
Але, поміркувавши, дійшов висновку, що зневага виявляється не гнівом і не бажанням принизити когось, – і він знову взявся до роботи.
Найприємніше було йому робити елементарні досліди з воднем, і він повторював їх частіше за інші.
Одного разу він змайстрував собі хімічну гармонію і так голосно вигравав на ній, що другого дня до нього завітав домовласник і дуже чемно спитав, чи не має він наміру звільнити квартиру до початку наступного кварталу?
– А у вас є кандидат на неї? – спитав Вокульський.
– Так, є… здається… майже є… – відповів збентежений господар.
– В такому разі я звільню квартиру.
Господар трохи здивувався з такої раптової згоди Вокульського, але попрощався з ним дуже задоволений. Залишившись сам, Вокульський засміявся. "Очевидно, він вважає мене за чудака або за банкрута.
Тим краще! Правду кажучи, я прекрасно можу жити в двох кімнатах, а не в восьми".
Але часом він, невідомо чому, починав шкодувати, що погодився залишити квартиру. І тоді нагадував собі про Венгелека й барона. "Барон розводиться з жінкою, яка завела роман з іншим; Венгелек охолов до своєї тільки тому, що побачив одного з її полюбовників… А що ж було б зі мною?"
І знов брався робити досліди, з приємністю констатуючи, що не втратив вправності.
За дослідами він забував про все. Траплялося, що по кілька годин не думав про панну Ізабеллу, і тоді відчував, що його змучений мозок насправді відпочиває. У нього вже навіть пригас страх перед людьми й вулицями, і він все частіш виходив на місто.
Одного дня Вокульський поїхав аж до Лазепок і навіть наважився заглянути в ту алею, якою колись проходжався з панною Ізабеллою. Саме в той час хтось покликав лебедів, а вони розпустили крила і, б'ючи ними по воді, підлетіли до берега. Це знайоме видовисько страшно вразило Вокульського, нагадавши йому від'їзд панни Ізабелли з Заславка… Немов шалений, він вибіг з парку, скочив на візника і з заплющеними очима приїхав додому.
Того дня він нічого не робив, а вночі йому снився дивний сон.
Ніби перед ним стоїть панна Ізабелла і з слізьми на очах питає його, нащо він її покинув… Адже та подорож до Скерневиць, розмова з Старським та його залицяння – це був тільки сон. Все це йому лише приснилось…
Вокульський підхопився з постелі й засвітив світло. "Що ж тут – сон? – питав він сам себе. – Подорож до Скерневиць чи її образа та докори?.."
Він не міг уже заснути до ранку: його мучили надзвичайно важливі питання й сумніви. "Чи може в ледве освітленому вагоні що-небудь відбитися в шибці? – думав він. – Чи не було те, що я побачив, – просто галюцинацією?.. Чи знаю я англійську мову настільки, щоб не помилитись в тлумаченні деяких слів та виразів?.. Що вона про мене подумала, коли я завдав їй такої страшної образи без причини?.. Хіба не можуть кузен і кузина, та ще знайомі з дитинства, розмовляти на фривольні теми, не викликаючи нічиїх підозрінь?..
Що я, нещасний, наробив, якщо це були тільки сліпі ревнощі?.. Адже той Старський упадав коло баронеси, а панна Ізабелла знала про це, тож треба було втратити останній сором, щоб загравати з чужим коханцем…"
Потім подумав про своє теперішнє життя. Яке ж воно було пусте! Яке пусте!.. Він порвав з усім, що досі робив, порвав з людьми, а попереду не було нічого – анічогісінько! Що він робитиме далі? Читатиме фантастичні твори?
Робитиме непотрібні хімічні досліди? Чи, може, куди-небудь поїхати? Чи одружитися з Отавською?.. Але що б він не вибрав, куди б не поїхав, ніде він не позбудеться журби й самотності! "Ну, а барон? – спитав він сам себе?. – Одружився з своєю панною Евеліною, і що ж?.. Тепер думає про організацію технологічної лабораторії, хоч, мабуть, не розуміє, що воно таке – технологія…"
Ранок і холодний душ спрямували думки Вокульського в інший бік. "У мене щонайменше тридцять, а може, й сорок тисяч карбованців річного прибутку. На себе я витрачу за рік дві-три тисячі. А що ж мені робити з моїм багатством, яке просто гнітить мене? За ці гроші я міг би забезпечити пристойне існування тисячі родин, але нащо мені це?
Одні з них будуть нещасні, як Венгелек, а другі віддячать мені, як залізничник Висоцький…"
Він знову пригадав Гейста і його таємничу лабораторію, в якій викльовувався зародок нової цивілізації. Там вкладений капітал і праця окупилися б мільйони разів. Тут і величезна мета, і можливість заповнити своє життя, а в перспективі слава й могутність, яких ще не було на світі… Панцерники, що пливуть у повітрі!.. Чи може бути величніша перспектива?.. "А коли не я знайду той метал, а хтось інший, що дуже можливо?.." – запитував він сам себе. "Ну, та й що? В крайньому разі, я належав би до тих, хто сприяв успіхові винаходу. Задля цього варто пожертвувати непотрібні гроші й безцільне життя. Хіба не краще спробувати завоювати безсмертну славу, аніж скніти в чотирьох стінах або дурніти за преферансом?.."
Поступово в душі Вокульського все виразніше став вирисовуватись якийсь план. Але чим докладніше він його обмірковував, чим більше відкривав у ньому добрих властивостей, тим ясніше відчував, що для його здійснення йому бракує енергії і навіть охоти.
Воля його була цілком паралізована; пробудити її могло лише сильне зворушення. Але зворушення поки що не приходило, а буденний плин життя все глибше затягав його в апатію. "Я вже не гину, а просто гнию", – думав він.
Жецький, що навідував його все рідше, з жахом дивився на свого друга.
– Погано ти робиш, Стаху, – казав він не раз. – Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…
Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.
Він розірвав його і прочитав:
"Мені треба Вас бачити. Жду Вас сьогодні о третій годині дня.
Вонсовська".
– Чого їй від мене треба? – здивувався він.
Але без чверті три поїхав.
Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.
Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.
Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.
– Я навіть не повинна говорити з вами, – сказала вона, вириваючи руку.
– То нащо ж ви мене покликали? – відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.
– Сідайте.
Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.
– Це, просто чудово, що ви наробили! – обурено почала вона, трохи помовчавши. – Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А ви собі місяцями сидите вдома, підводите десятки людей, які вам безмежно вірили, а тепер навіть шановний князь називає ваші дивацтва "ілюстрацією до поведінки жінок"… Поздоровляю вас… і коли б це робив якийсь студент…
Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.
– Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? – злякано промовила вона.