"Краще вже братися винищувати польових мишей або тарганів, бо вони справжні шкідники, а отакий собі Старський… чорт його знає, що він таке?.. Та й неможливо, щоб така обмежена людина могла бути причиною стількох нещасть. Він – тільки іскра, від якої займається готовий уже матеріал…"
Вокульський ліг на канапі й думав далі: "Здорово він пошив мене в дурні! А чому? Тому, що мав гідну себе спільницю, а другою його спільницею була моя дурість. Як можна було одразу не збагнути, що воно за жінка, і зробити її своїм божеством лише тому, що вона удавала з себе вищу істоту?.. Пошив він в дурні й Дальського, але хто тому Дальському винен, що збезумів на старість від особи, моральні якості котрої було видно, як на долоні? Причиною таких катастроф є не Старські, а насамперед дурість їхніх жертв. До того ж ні Старський, ні панна Ізабелла, ні пані Евеліна не впали з місяця, а виросли в певному середовищі й епосі, в атмосфері певних понять. Вони – як висип, що сам собою не становить хвороби, але є симптомом зараження суспільного організму.
Нащо ж їм мститись або псувати життя?
Того вечора Вокульський вперше вийшов на вулицю і впевнився, як він знесилів. Від гуркоту екіпажів та руху пішоходів у нього паморочилась голова, і він просто боявся далеко відходити од дому. Йому здавалося, що він не дійде до Нового Світу, не втрапить додому або мимоволі вчинить щось дурне. А найбільше боявся зустрітися з ким-небудь із знайомих.
Повернувся він стомлений і збуджений, але тієї ночі спав добре.
Через тиждень після Венгелека його відвідав Охоцький.
Він схуд, засмаг і схожий був на молодого поміщика.
– Відкіля це ви? – запитав його Вокульський.
– Прямо з Заславка, де сидів майже два місяці, – відповів Охоцький. – Та хай їм усім чорт, в яку вони мене вплутали історію!..
– Вас?..
– Мене, мене, голубе, і до того ж – за чужі гріхи! Ви злякаєтесь, як я вам розкажу…
Він закурив і став розказувати далі:
– Не знаю, чи чули ви, що покійна Заславська, крім невеликої частки, все своє майно відписала на доброчинні діла: лікарням, дитячим будинкам, школам грамоти, сільським крамницям і таке інше. А князь Дальський і я призначені виконавцями її духівниці… Ну, гаразд! Ми починаємо здійснювати заповіт, власне, добиватися його затвердження, коли раптом (десь з місяць тому) повертається з Кракова Старський і заявляє нам, що від імені покривджених родичів подає в суд про заперечення законності духівниці. Звичайно, ні князь, ні я не хочемо про це й чути, але барон під впливом дружини, яку підбурює Старський, починає піддаватись… З цього приводу ми з ним кілька разів навіть погиркались, а князь просто порвав з ним стосунки… Тим часом що ж воно робиться? – вів далі Охоцький, стишивши голос. – Одної неділі барон з дружиною і з Старським поїхали в Заславек на прогулянку. Не знаю, що там у них трапилось, але результат такий. Барон категорично заявив, що не дозволить порушувати заповіту.
Але це ще не все… Той самий барон рішуче розводиться з своєю коханою дружиною (ви чули?..). Та й це ще не все. Десять днів тому барон стрілявся з Старським, і той подряпав йому кулею ребра. Уявляєте, ніби йому гаком розпороли шкіру через груди з одного боку до другого.
Старий лютує, верещить, лається, гарячкує, але жінці наказав одразу виїжджати до своєї рідні, і я певен, що він її назад не прийме… То такий старий!.. І так заповзявся, що навіть під час тяжкої хвороби сказав фельдшерові, на злість баронесі, пофарбувати йому волосся на голові й борідку, так що тепер він схожий на двадцятилітнього трупа.
Вокульський усміхнувся:
– З жінкою він зробив добре, але пофарбувався даремно.
– Ну, і по ребрах дістав даремно, – зауважив Охоцький. – Бо він сам мало не зробив Старському дірки в лобі!.. Куля – сліпа. Знаєте, я аж захворів, так мені прикро стало.
– Де ж той герой зараз? – спитав Вокульський.
– Старський?.. Гайнув за кордон, і ие так від неприємностей, що почали все частіше на нього сипатись, як від кредиторів. Слухайте, пане Вокульський! Це такий майстер!.. Адже в нього тисяч зо сто боргів.
Зайшла довга пауза. Вокульський сидів спиною до вікна, схиливши на груди голову. Охоцький тихо посвистував і щось думав.
Раптом він стрепенувся й заговорив наче сам із собою:
– Яка ж це дивна плутанина – людське життя! Хто б міг сподіватись, що такий йолоп, як Старський, зможе зробити стільки добра… І саме тому, що він йолоп…
Вокульський підвів голову й запитально подивився на Охоцького.
– Правда ж дивно? – підхопив Охоцький. – Але ж так воно є. Якби Старський був людиною чесною та не заводив шури-мури з баронесою, Дальський, безумовно, підтримав би його претензії щодо заповіту, навіть дав би йому грошей на процес, бо на цьому виграла б і його жінка. Але через те, що Старський – йолоп, він напаскудив баронові і… заповіт лишається непорушним. Таким чином навіть покоління ще не народжених заславських хлопів повинно благословляти Старського за те, що він залицявся до баронеси…
– Парадокс! – зауважив Вокульський.
– Парадокс!.. Але все це факти. А як ви гадаєте, хіба Старський не прислужився баронові, тим, що звільнив його від такої жіночки?.. Між нами кажучи, це жаба, а не жінка. Вона думала тільки про убори, розваги та кокетування, я навіть не знаю, чи вона що-небудь колись читала, чи цікавилась чим-небудь путящим… Це справжній шмат м'яса з кістками, який удавав, що має душу, а мав тільки шлунок… Ви її не знали і не уявляєте, який це автомат, не знаєте, що в цій подобі людини нема нічого людського…
А що барон нарешті збагнув, яка воно цяця, то це однаково, що виграв по лотереї…
– Боже мій! – шепнув Вокульський.
– Що ви кажете? – спитав Охоцький.
– Нічого.
– Але порятунок заповіту Заславської та звільнення барона від такої дружини – це тільки частина заслуг Старського…
Вокульський ворухнувся в кріслі.
– Уявіть собі, що цей йолоп своїми залицяннями може справді спричинити події великої ваги, – казав Охоцький. – Річ ось у чому. Я не раз натякав Дальському (та й усім, хто має гроші), що варто було б заснувати в Варшаві дослідну лабораторію хімічної і механічної технології. Ви розумієте, що у нас нема винаходів насамперед через те, що їх нема де здійснювати. Звичайно, барон мої пропозиції в одне вухо впускав, а другим випускав. Але щось у нього в голові залишалось, бо тепер, коли Старський полоскотав його по серцю і по ребрах, барон почав міркувати, як би позбавити двою дружиноньку спадщини, і цілі дні говорив зі мною про технологічну лабораторію.
А нащо, мовляв, вона потрібна? А чи люди справді стануть розумніші та чесніші, коли їм влаштувати лабораторію? А скільки б вона коштувала і чи взявся б я її організовувати? Коли я виїжджав, справа стояла так: барон викликав нотаріуса і склав якийсь акт, котрий, наскільки я зрозумів з натяків, стосується лабораторії. Зрештою, Дальський просив мене підшукати йому спеціалістів, які могли б керувати таким підприємством. От і дивіться, хіба це не іронія долі, що Старський, такий собі гатунок мужчини для втіхи нудьгуючих жінок, отакий нікчема, стає причиицем зародження технологічної лабораторії!.. Нехай тепер мені хто-небудь доведе, що на світі є щось непотрібне!
Вокульський витер з лоба піт. Порівняно з білою хустинкою обличчя його здавалось попелясто-сірим.
– Але, може, я стомив вас? – спитав Охоцький.
– Зовсім ні, говоріть… Хоч… мені здається, що ви трохи переоцінюєте заслуги того… папа і зовсім забуваєте…
– Про що?
– Про те, що технологічна лабораторія постане на муках, на уламках людського щастя. І ви навіть не цікавитесь тим, яким чином барон від кохання до своєї дружини прийшов до… технологічної лабораторії!..
– А мені яке діло! – вигукнув Охоцький, замахавши руками. – Купити суспільний прогрес ціною хоч би й яких страждань окремої особи – це, їй-богу, дешева ціна…
– А відомо вам принаймні, що таке страждання окремої особи? – спитав Вокульський.
– Відомо, відомо! Мені виривали без хлороформу нігтя на нозі, та ще й на великому пальці.
– Нігтя? – замислено перепитав Вокульський. – А чи відомий вам давній афоризм: "Інколи дух людський роздирається надвоє і бореться сам з собою"?.. Хто його знає, чи не болючіше це за те, коли виривають нігтя або навіть здирають всю шкіру!
– Ну-у, це вже якийсь нечоловічий біль, – заперечив, кривлячись, Охоцький. – Може, жінки зазнають такого болю під час пологів… але мужчина…
Вокульський голосно засміявся.
– Ви з мене смієтесь? – спалахнув Охоцький.
– Ні, з барона… Але чому ви не погодились організувати технологічну лабораторію?
– Та хай їй, тій лабораторії! Краще я десь поїду в готову, ніж витрачати сили на нову, від якої я не дочекався б наслідків. Для цього потрібні адміністративні й педагогічні здібності і зовсім не треба думати про літаючі машини…
– Отже?.. – спитав Вокульський.
– Що "отже"?.. Мені аби тільки відібрати мій невеличкий капітал, – він уже три роки лежить в іпотечному банку, а я ніяк не можу одержати готівку, – а тоді я одразу чкурну за кордон і серйозно візьмусь до роботи. Бо тут можна не тільки розледачіти, але й подурніти та запліснявіти…
– Працювати можна всюди.
– Наївна ви людина!.. – заперечив Охоцький. – Не кажучи вже про відсутність лабораторії, тут просто немає наукового клімату. Це місто кар'єристів, де серйозного дослідника вважають за мугиря або придуркуватого. Люди тут вчаться не для знання, а для чинів; а чини і репутацію здобувають з допомогою зв'язків, жінок, раутів та що кат його знає чого!.. Я вже поринав у це болото. Бачив справжніх учених і навіть геніальних людей, які раптом затримались у своєму розвитку і взялися давати уроки та писати популярні статті, котрих ніхто не читає, а як прочитає, то однак нічого не зрозуміє. Говорив я з багатими промисловцями, сподіваючись намовити їх підтримувати науку хоч би задля винаходів у галузі прикладних наук.
Але вони так розуміються на науках, як гуси на логарифмах. А знаєте, які винаходи їх цікавлять? Тільки два; один – як збільшити дивіденди, другий – як складати торговельні контракти, щоб можна було ошукати замовника на ціні або на якості. Адже це вони називали вас генієм, поки думали, що ви обдурюєте їх на Спілці для торгівлі з Росією, а тепер, коли ви замість п'ятнадцяти дали їм вісімнадцять процентів прибутку, вони кажуть, що вам бракує якоїсь там клепки.
– Я це знаю, – сказав Вокульський.
– От і спробуйте з такими людьми працювати для науки.