"Пекельне його лікування! – повторював він. – Але хто його знає, чи не найрадикальніше?.. Я катастрофічно збанкрутував з своїми поглядами; але хто мені поручиться, що Гейст також не помиляється в своїх або що не матиме рації Шуман?.. Жецький – худобина, Ставська – худобина, Гейст – худобина, я сам – худобина… Ідеали – це розмальовані ясла, в яких лежить намальована трава, не спроможна нікого наситити! То нащо ж жертвувати собою задля одних або закохуватися й других?.. Просто треба вилікуватись, а потім пригощати себе по черзі полендвицею та гарними жінками і запивати вином… Інколи що-небудь прочитати, інколи куди-небудь виїхати, послухати концерт та так і дожити до старості!"
За тиждень до засідання, яке мало вирішити долю Спілки, Вокульського відвідувало все більше людей. Приходили купці, аристократи, юристи, і всі умовляли його не кидати головування і не наражати на небезпеку установу, яку він сам створив. Вокульський приймав відвідувачів з такою крижаною байдужістю, що вони навіть не мали охоти викладати йому свої аргументи. Він казав їм, що хворий, стомлений, а тому виходить зі Спілки.
Відвідувачі залишали його без надії; проте кожен визнавав, що Вокульський справді тяжко хворий. Він дуже схуд, на запитання відповідав коротко й різко, а в очах його палав гарячковий блиск.
– Зажерливість його підірвала! – казали купці.
За кілька днів до остаточного строку Вокульський викликав свого адвоката і попросив його повідомити спільників, що, згідно з умовою, він забирає свій капітал і виходить із Спілки. Хто хоче – може зробити те саме.
– А гроші? – спитав адвокат.
– Для них вони вже приготовлені в банку. А в мене свої порахунки з Сузіним.
Адвокат вийшов від нього збентежений. Того ж дня до Вокульського завітав князь.
– Я чув неймовірні речі! – почав князь, тиснучи Вокульському руку. – Ваш адвокат поводиться так, ніби ви й справді маєте покинути нас…
– А ви, князю, думали, що я жартую?..
– Ні, але… Я гадаю, що ви просто побачили в нашому договорі щось невигідне для себе…
– І торгуюсь, щоб змусити вас підписати другий, який зменшить ваші проценти і збільшить мої доходи… – підхопив Вокульський. – Ні, князю, я виходжу цілком серйозно.
– Отже, ви підводите своїх спільників…
– Чому? Ви ж самі, панове, уклали зі мною договір лише на рік і самі зажадали, щоб не більш як через місяць після ліквідації Спілки кожен член її міг протягом місяця забрати свій капітал. Така була ваша неодмінна умова. Я ж порушую договір тільки тим, що повертаю гроші не через місяць, а негайно після ліквідації Спілки.
Князь упав у крісло.
Спілка залишиться, але замість вас до неї вступлять іудеї, – сказав він тихо.
– Це вже ваше діло.
– Євреї в нашій спілці!.. – зітхнув князь. – Вони навіть на засіданнях говоритимуть по-єврейськи… Нещасна країна! Нещасна мова!..
– Нічого страшного в цьому нема, – зауважив Вокульський. – Більшість наших спільників має звичай говорити на засіданнях по-французькому, і з мовою нічого не сталося, то не зашкодить їй і кілька фраз по-єврейськи.
Князь зашарівся.
– Але іудеї, пане Вокульський… чужа раса! А тепер якраз проти них починається якась ворожнеча…
– Це нічого не означає. І зрештою, хто вам боронить зібрати потрібні капітали, як це зробили євреї, і доручити їх не Шлангбаумові, а якому-небудь християнському купцеві?
– Ми не знаємо такого, якому можна було б довірити.
– А Шлангбаума ви знаєте?..
– До того ж у нас немає досить здібних людей. Вони продавці, а не фінансисти.
– А я чим був? Теж продавцем і навіть офіціантом у ресторані, а проте Спілка давала передбачений прибуток.
– Ви – виняток.
– Відкіля ви знаєте, що не могли б знайти таких самих винятків за прилавками та конторками? Пошукайте.
– Іудеї самі до нас приходять…
– Отож-бо! – вигукнув Вокульський. – Євреї приходять до вас або ви приходите до них, а парвеню з християн навіть підступити до вас не може, стільки-перешкод у нього на дорозі… Я дещо знаю про це. Ваші двері так щільно зачинені перед купцем або промисловцем, що їх треба бомбардувати або сотнями тисяч карбованців, або пролазити в щілину, як блощиця… Відхиліть трохи ті двері, то, може, зумієте обійтися без євреїв.
Князь закрив руками обличчя.
– О пане Вокульський, те, що ви говорите, дуже справедливе, але й дуже гірке та жорстоке… Та річ не в цьому.
Я розумію вашу образу на нас, але ж існують певні громадські обов'язки…
– Ну, я не вважаю, що виконував громадський обов'язок, дістаючи з мого капіталу п'ятнадцять процентів на рік. І не думаю, що стану гіршим громадянином, коли задовольнюсь п'ятьма.
– Але ж ми витрачаємо ці гроші, – відповів уже трохи ображено князь. – За них ми даємо людям жити…
– І я витрачатиму. Влітку поїду в Остенде, восени – в Париж, а зимою – в Ніццу.
– Пробачте! Ми даємо жити людям не тільки за кордоном. Мало хіба тутешніх ремісників…
– Чекають плати за свою працю рік і більше, – підхопив Вокульський. – Ми обидва з вами, князю, знаємо таких захисників вітчизняної промисловості, вони були навіть у нашій Спілці.
Князь підхопився з крісла.
– Е-е-е, так не годиться, пане Вогульський! – задихаючись, сказав він. – Правда, у нас немало серйозних вад, всіляких гріхів, але жодного з них ми не вчинили вам…
Ви користувались нашою підтримкою… пошаною.
– Пошана! – вигукнув, сміючись, Вокульський. – Невже, князю, ви гадаєте, що я не розумів, від чого та пошана залежала і яке місце мені було відведено між вами? Пан Шастальський, пан Нівінський, навіть… пан Старський, який ніколи нічого не робив і невідомо, відкіля брав гроші, користувались у вас пошаною в десять разів більшою, ніж я. Та що я кажу! Кожен закордонний пройдисвіт легко входив у ваші салони, які мені довелося завойовувати… хоч би тими п'ятнадцятьма процентами на ваші капітали! Це вони, ті люди, а не я, користувались вашою пошаною і незрівнянно більшими привілеями, ніж я… Хоч кожен з названих мною панів нічого не вартий проти швейцара мого магазину, бо він щось робить, а не розкладає суспільство…
– Пане Вокульський, ви кривдите нас. Я розумію, про що ви говорите, і мені соромно, даю вам слово честі… Але ми не відповідаємо за вчинки окремих людей…
– Е, ні! Ви всі відповідаєте, бо ці окремі люди росли серед вас, а те, що ви називаєте вчинком, є лише плодом ваших поглядів, вашого презирства до всякої праці і всяких обов'язків.
– Вашими устами говорить кривда, – відповів князь, збираючись іти. – Кривда зрозуміла, але, мабуть, неправильно адресована… Бувайте здорові. Отже, ви віддаєте нас на поживу іудеям?..
– Я сподіваюсь, що ви порозумієтеся з ними краще, ніж з нами, – іронічно сказав Вокульський.
У князя на очах виступили сльози.
– Я гадав, – схвильовано промовив він, – що ви станете золотим-мостом між нами і тими, котрі… все далі відходять від нас…
– Я хотів бути мостом, але його підпиляли, і він завалився, – відповів Вокульський, кланяючись.
– Значить, ми знову повертаємось в окопи святої тройці!..
– Це ще не окопи… це лише спілка з євреями.
– І це говорите ви?.. – запитав князь, бліднучи. – В такому разі я… не залишуся в тій спілці… Нещасна вітчизна!..
Він кивнув головою і вийшов.
Нарешті відбулося, засідання, яке вирішило долю Спілки для торгівлі з Росією.
Насамперед правління, організоване Вокульським, подало звіт за минулий рік. Виявилось, що оборот разів у п'ятнадцять перевищував капітал, який дав не п'ятнадцять, а вісімнадцять процентів прибутку. Члени Спілки були зворушені цим повідомленням і на пропозицію князя вшанували вставанням правління і відсутнього Вокульського: Потім узяв слово адвокат Вокульського і повідомив, що його клієнт через хворобу відмовляється не тільки від участі в правлінні, а й взагалі виходить із Спілки. Всі давно вже були готові до цього повідомлення, проте воно справило гнітюче враження.
Скориставшись паузою, князь попросив слова й повідомив, що в зв'язку з виходом Вокульського він також залишає Спілку. Після цього він одразу пішов із зали засідань, сказавши по дорозі одному з своїх приятелів:
– Я ніколи не мав нахилу до комерції, а Вокульський – єдиний чоловік, якому я міг довірити честь свого імені.
А як нема його, то мені теж нічого тут робити.
– А дивіденди? – шепнув приятель.
Князь спогорда глянув на нього.
– Я робив це не для дивідендів, а для нещасної вітчизни. Хотів влити в наше середовище трохи свіжої крові та свіжих поглядів: проте мушу визнати, що програв, і то не з вини Вокульського… Нещасна вітчизна!..
Хоч вихід князя був несподіваний, однак не справив на присутніх великого враження, бо всі вже були попереджені, що Спілка утримається.
Потім виступив один з юристів і тремтячим голосом сказав дуже гарну промову, зміст якої полягав у тому, що з виходом Вокульського Спілка втрачає не тільки керівника, а й п'ять шостих капіталу. "Можна було сподіватись, що Спілка розпадеться, – говорив далі промовець, – і засипле своїми руїнами всю країну, тисячі працівників, сотні родин…"
На цьому юрист спинився, розраховуючи на ефект. Але присутні сприйняли його слова байдуже, наперед знаючи, що буде далі.
Юрист заговорив знову, закликаючи членів Спілки не втрачати мужності, "бо знайшовся благородний громадянин, досвідчений комерсант, навіть друг і спільник Вокульського, готовий підтримати захитану Спілку, як Атлас підтримав небо. Цей муж, який прагне втерти сльози тисячам людей, врятувати країну від занепаду і повести нашу торгівлю новими шляхами…"
В цьому місці всі присутні повернули голови до того крісла, в якому сидів спітнілий і розчервонілий Шлангбаум.
– Цей муж, – вигукнув юрист, – є пан…
– Мій син, Генрісь!.. – пролунав голос з кутка.
Такого ефекту ніхто не сподівався, і зал вибухнув реготом. Проте члени правління удали, що вони приємно здивовані, й запитали присутніх: чи згодні вони прийняти пана Шлангбаума спільником і керівником? А діставши одностайну згоду, запросили нового керівника на місце голови.
Тут знову сталось невелике замішання. Негайно зажадав слова Шлангбаум-батько і, виголосивши кілька похвал на адресу сина і правління, заявив, що Спілка не може гарантувати членам більш як десять процентів річного прибутку.
Зчинився галас, виступило кільканадцять промовців, і після жвавих дебатів ухвалено прийняти до Спілки нових членів, рекомендованих Шлангбаумом, і доручити керувати справами тому ж панові Шлангбаумові.
Останнім епізодом засідання була промова Шумана, який, діставши запрошення стати членом правління, не тільки відмовився від цього почесного поста, а навіть дозволив собі в'їдливо пожартувати з об'єднання аристократів з євреями.
– Це щось схоже на незаконний шлюб, – сказав він.