А якби ти залишився, то міг би залучити до справи людей чесних і порядних, у яких вад небагато, а зв'язки серед євреїв величезні.
– Так чи інак, а Спілкою заволодіють євреї.
– Тільки без твоєї участі заволодіють синагогальні, а з твоєю участю – університетські.
– А хіба це не однакової – відказав Вокульський, стенувши плечима.
– Не однаково! Нас з ними єднає раса і спільне становище, а різнять погляди. У нас наука, у них – талмуд, у нас – розум, у них – хитрість; ми трохи космополіти, вони – національно обмежені й не визнають нічого, крім своєї синагоги й кагалу. Коли йдеться про боротьбу із спільним ворогом, вони ідеальні союзники, та коли йдеться про прогрес у самому іудействі… вони перетворюються на страшний тягар. Через те інтереси цивілізації вимагають, щоб головними питаннями керували ми. Вони тільки зможуть запаскудити світ лапсердаками й цибулею, а не сприяти його поступові… Подумай про це, друже!
Він обняв Вокульського і вийшов, насвистуючи арію: "Рахіль мені дав бог для щастя й раювання…" "Отже, – думав Вокульський, – здається, між поступовими й реакційними євреями починається боротьба за нашу шкуру, а я мушу приєднатись до тих або других.
Чудова роль!.. Ах, як воно все мені набридло!.."
Він знов повернувся до своїх мрій. В його уяві постала обдрашпана ограда дому Гейста і безконечні сходи, де на верху височіла статуя бронзової богині з головою в хмарах і з написом коло підніжжя: "Незмінна й чиста".
Деякий час він дивився на зборки її одежі, і йому стало смішно і з панни Ізабелли, і з її переможного поклонника, і з власних мук. "Невже я міг?.. Невже міг?.." – прошепотів він.
Але статуя раптом зникла, а біль повернувся й розташувався в його серці, як у себе вдома.
Через кілька днів після Шумана до Вокульського зайшов Жецький.
Він дуже схуд, підпирався палицею і так стомився, поки вийшов на другий поверх, що засапався, впав на стілець і ледве міг говорити.
Вокульський жахнувся.
– Що з тобою, Ігнаце? – крикнув він.
– Та нічого… Трохи старість, трохи… А так нічого.
– Ти повинен лікуватися, дорогий друже, поїдь куди небудь.
– Признаюсь тобі, що я вже пробував виїжджати. Навіть сидів уже в вагоні. Але раптом посіла мене така журба за Варшавою і… за нашим магазином… – додав він тихіше. – Та… що там казати!.. Пробач мені, що я прийшов сюди…
– Ти ще й вибачаєшся, дорогий?.. А я думав, що ти сердишся на мене.
– Я – на тебе? – відказав Жецький, з любов'ю дивлячись на Вокульського. – Я – на тебе?.. Пригнали мене сюди справи і тяжкий клопіт…
– Клопіт?
– Уяви собі, Клейна заарештували.
Вокульський посунувся назад разом з стільцем.
– Клейна і тих двох… пам'ятаєш? Малеського й Паткевича…
– За що?
– Вони мешкали в домі баронеси Кшешовської, ну, і, правду кажучи, трохи допікали тому… Марушевичеві. Він їм погрожував, а вони – ще гірше. Кінець кінцем він побіг у поліцію скаржитись. Прийшла поліція, трапився якийсь скандал, ну й забрали їх усіх трьох в тюрму.
– Дітлахи… дітлахи!.. – шепнув Вокульський.
– Я теж так кажу, – вів далі Жецький. – Звичайно, нічого їм не буде, але все-таки неприємна історія. Той віслюк, Марушевич, сам перелякався… Прибіг до мене і давай присягатися, що він не винен. Я вже не міг витримати і сказав йому: "Я знаю, що ви не винні, але знаю також, що в наш час бог потурає негідникам… Бо насправді це вам би слід сидіти за гратами за фальшування підписів, а не тим шибеникам…" Він аж розплакався. Присягався, що стане на праведну путь, і якщо не став на неї досі, то тільки з твоєї вини. "Я був повен найблагородніших намірів, – казав він, – але пан Вокульський, замість подати мені руку, замість підтримати мої добрі наміри, зневажив мене…"
– Чесна душа! – засміявся Вокульський. – Що ще чувати?
– В місті подейкують, що ти залишаєш Спілку…
– Залишаю.
– І що передаєш її євреям…
– Та мої ж спільники не старе манаття, щоб я міг їх комусь передавати, – розсердився Вокульський. – Вони мають гроші, мають голови на в'язах… Нехай шукають потрібних людей і самі влаштовують свої справи.
– Кого вони там знайдуть? А якби і знайшли, то кому вони повірять, як не євреям?.. Євреї серйозно думають про цю справу. Нема такого дня, щоб до мене не прийшов Шуман або Шлангбаум, і обидва намовляють, щоб я після тебе взявся керувати Спілкою…
– Фактично ти й тепер нею керуєш.
Жецький махнув рукою.
– З твоїми порадами та грішми! Але не в тім річ.
З усього видно, що Шуман належить до одної партії, а Шлангбаум до другої, і обом їм потрібна підставна особа. Передо мною вони один одного готові в ложці води втопити, але вчора я чув, що обидві партії скоро порозуміються.
– Розумні! – шепнув Вокульський.
– Але я розчарувався в них, – сказав Жецький. – Як досвідчений купець, скажу тобі; все у них тримається на брехні, шахрайстві та дешевині.
– Не дуже нарікай на них, бо ми ж самі їх такими виростили.
– Не ми! – сердито вигукнув Жецький. – Вони скрізь однакові. Де я тільки їх ие бачив – у Пешті, Константинополі, Лондоні, Парижі – мета у них одна: якнайменше дати і якнайбільше взяти як у матеріальному, так і в духовному розумінні. Позлітка!.. Дешева позлітка!..
Вокульський устав і почав ходити по кімнаті.
– Шуман казав правду, – говорив він, – що до них зростає ворожнеча, коли навіть ти…
– Але мені байдуже… я вже свою роль відіграв. Ти тільки глянь, що діється навколо!.. Куди тільки вони не пролазять, де тільки не відкривають магазинів, чого тільки не прибирають до своїх рук?.. А кожен, тільки за щось зачепиться, тягне за собою цілий легіон своїх, аж ніяк не кращих за наших, а навіть гірших… Побачиш, що вони зроблять з нашим магазином: які там будуть продавці, які товари… І як тільки загарбали магазин, одразу пнуться в аристократію, навіть беруться до твоєї Спілки…
– Самі винні… самі винні! – повторював Вокульський. – Ми не можемо заборонити людям завойовувати собі краще становище, але можемо боронити свої позиції.
– А ти своїх не борониш.
– Не через них; вони поводились зі мною чесно.
– Бо ти був їм потрібний. Вони використали тебе, як східець для просування вгору.
– Ну, гаразд, – перебив Вокульський, – ми один одного не переконаємо… Ага! Я одержав документа про смерть Людвіка Ставського.
Жецький підхопився з крісла.
– Чоловіка пані Гелени?.. Де?.. – схвильовано спитав він. – Та це ж порятунок для нас усіх!..
Вокульський подав Жецькому документи, які той схопив тремтячими руками.
– Царство йому небесне і… слава богу!.. – казав він, читаючи. – Ну, дорогий Стаху, тепер уже нема ніякої перешкоди. Одружуйся з нею… Якби ти тільки знав, як вона тебе любить! Я зараз повідомлю про це її, бідолашну, а ти сам одвези їй документи і… зараз же сватайся… Я вже бачу, що Спілка буде врятована, а може, й магазин… Сотні людей, яких ти врятуєш від злиднів, благословлятимуть вас… Ах, яка це жінка! З нею ти нарешті знайдеш спокій і щастя…
Вокульський спинився перед ним і похитав головою.
– А вона зі мною буде щаслива? – спитав він.
– Вона тебе шалено любить… Ти навіть уявити собі не можеш!
– А знає вона, кого любить? Хіба ти не бачиш, що я – руїна, і то найгірша, бо руїна духовна. Отруїти кому-небудь щастя я зможу, але дати!.. І якщо я можу що-небудь дати людям, то тільки гроші і працю, але… не сучасним людям, а далеким майбутнім.
– A-а, облиш!.. – розсердився Жецький. – Ти тільки одружися з нею і одразу інакше дивитимешся на все.
Вокульський сумно засміявся.
– Так… одружитися! Зв'язати добру, невинну істоту, зловживати найблагороднішими почуттями, а думкою бути хтозна-де. А за рік або два, може, ще й дорікати, що задля неї відмовився від великих задумів…
– Політика? – таємничо шепнув Жецький.
– Яка там політика! Я вже мав час і нагоду розчаруватися в ній… Є речі важливіші за політику…
– А що? Може, винахід того Гейста?.. – спитав Жецький.
– А ти відкіля знаєш?
– Шуман казав.
– Ага, справді!.. Я й забув, що Шуман завжди все знає. Це теж талант…
– І дуже корисний. В усякому разі, раджу тобі подумати про пані Ставську, бо…
– Ти її відіб'єш?.. – усміхнувся Вокульський. – Відбий, відбий!.. Гарантую вам, що бідувати не будете.
– Та, хай тобі! Що ти балакаєш!.. Щоб це вже було, якби такий старий шкарбан, як я, думав про таку жінку?
Тут є один небезпечніший… Мрачевський… Він шаліє за нею і поїхав до неї вже третій чи четвертий раз. А жіноче серце не камінь…
– О! Мрачевський!.. Він уже не грається в соціалізм?
– Та де там! Тепер він каже, що варто відкласти першу тисячу карбованців та познайомитись з такою жінкою, як Ставська, і політика геть вивітриться з голови.
– Бідний Клейн був іншої думки, – сказав Вокульський.
– Та що там Клейн, зайдиголова!.. Він хороший хлопець, але ніякий продавець. Мрачевський, ото було зух!
Вродливий, цвенькав по-французькому… А як він поглядав на клієнток, як підкручував вуса!.. Цей не прогавить свого на світі і схопить пані Ставську, от побачиш!
Старий уже виходив, але в дверях ще зупинився і сказав:
– Женись на ній, Стаху, женись!.. Вщасливиш жінку, врятуєш Спілку, а може, й магазин наш залишиться. Що там винаходи!.. Інша річ – в наш час розуміти політичні цілі, коли можуть статися незвичайної ваги події. А літаючі машини… Хоч, може, й вони знадобилися б? – додав він, подумавши. – Ну, зрештою роби, як знаєш, але якнайшвидше вирішуй про пані Ставську, бо я відчуваю, що Мрачевський не проспить грушку в попелі. То – зух!.. Літаючі машини… А втім, хто його знає… може, й вони на щось здадуться?
Вокульський залишився сам. "Париж чи Варшава?.. – думав він. – Там велика, але непевна мета, тут – кількасот людей…"
– Яких я не можу бачити! – несподівано закінчив Вокульський.
Він підійшов до вікна й деякий час виглядав на вулицю, просто щоб зосередитись. Але все його дратувало: рух екіпажів, метушня пішоходів, їх заклопотані або усміхнені обличчя. Найбільше іритував його вигляд жінок. Йому здавалося, що кожна з них уособлення дурості і фальшу. "Кожна з них рано чи пізно знайде свого Старського, – подумав він, – бо кожна його шукає".
Незабаром Вокульського знов відвідав Шуман.
– Дорогий мій, – сміючись, гукнув він ще з дверей, – ти можеш мене вигнати, але я, однак, надокучатиму тобі візитами…
– Будь ласка, приходь якнайчастіше, – відповів Вокульський.
– Значить, ти згодний? Чудово! Наполовину ти видужав… От що означає сильний мозок!..