Ну, але, слава богу, все вже минулося…
Він крутився на стільці і крадькома розглядав кімнату: мабуть, сподівався побачити тут більше безладдя.
– У тебе якась справа? – спитав його Вокульський.
– Не так справа, як пропозиція… Власне, коли я дізнався, що ти хворий, мені спало на думку… Знаєш… тобі треба добре відпочити, облишити на деякий час усякі справте, от я й подумав – чи не міг би ти залишити у мене ті сто двадцять тисяч карбованців… Мав би без клопоту десять, процентів…
– Ага!.. – озвався Вокульський. – Я своїм спільникам без клопоту для себе платив п'ятнадцять.
– Але зараз не ті часи… А втім, я охоче дам тобі п'ятнадцять процентів, якщо залишиш мені свою фірму.
– Ні фірми, ні грошей, – нетерпляче відказав Вокульський. – Фірма, краще б вона ніколи не існувала, а грошей… У мене їх стільки, що мені вистачить прибутків з процентних паперів… Та й того забагато.
– Значить, ти хочеш забрати свій капітал на святого Яна? – спитав Шлангбаум.
– Можу залишити його тобі до жовтня, навіть без процентів, але з умовою, що ти не звільниш з роботи тих людей, котрі самі захочуть працювати у тебе далі.
– Умова нелегка, але…
– Як хочеш.
Вони помовчали.
– Що ж ти думаєш робити із Спілкою для торгівлі з Росією? – спитав Шлангбаум. – Бо ти так говориш, ніби й відтіля хочеш вийти?
– Дуже можливо.
Шлангбаум почервонів, хотів щось сказати, але не наважився.
Вони поговорили ще трохи про сторонні речі, і Шлангбаум пішов, сердечно попрощавшися з Вокульським. "Він, видно, хоче все перебрати від мене в спадщину, – думав Вокульський. – Ну, що ж, хай бере… Світ належить тим, хто його завойовує".
Але чому Шлангбаум заговорив з ним про справи в такий час? "Всі в магазині скаржаться на нього, кажуть, що він задирає носа, визискує службовців… Правда, про мене говорили те саме…"
Погляд його знову спинився на листі з Парижа, що лежав на столі вже кілька днів. Вокульський нарешті взяв його в руки, позіхнув і розпечатав.
Це було повідомлення від баронеси, яка мала зв'язки в дипломатичному світі, а також кілька офіційних паперів.
Він переглянув їх і впевнився, що то були свідчення про смерть Ернеста Вальтера, тобто Людвіка Ставського, який умер в Алжірі.
Вокульський задумався. "Якби я одержав ці папери три місяці тому, хто його знає, що воно зараз було б?.. Ставська – гарна, а головне – благородна… яка благородна людина!.. Хто зна, може, вона мене справді кохала? Ставська – мене, а я – іншу… Яка іронія долі!.."
Він кинув папери на стіл і пригадав ту маленьку, чисту вітальню, в якій провів стільки вечорів з пані Ставською, де почував себе так спокійно. "Ну, от я і відкинув щастя, яке само мені йшло в руки…
Але чи може бути щастям те, чого ми не прагнемо? А якщо вона хоч один день так мучилась, як я?.. Жахливо влаштований цей світ: двоє людей в ньому мучаться з одного приводу, а не можуть одне одному допомогти…"
Документи про смерть Ставського пролежали кілька днів, а Вокульський так і не вирішив, що з ними робити.
Спочатку він зовсім про них не думав, а потім, коли вони все частіше стали потрапляти йому на очі, його почали мучити докори сумління. "Кінець кінцем, – думав він, – діставав я їх для пані Ставської, отже, треба їй і віддати. Але де вона тепер?.. Не знаю! Кумедна була б історія, коли б я оце з нею одружився. Мав би товариство – Гелюню, милу дитину, мав би мету в житті. Але навряд чи їй від цього було б краще. Що б я їй сказав? Що я хворий, потребую сестри-жалібниці, тому дарую їй кільканадцять тисяч на рік? Навіть дозволяю їй любити себе, хоч самому мені… годі вже того кохання…"
Минав день за днем, а Вокульський так і не додумався, як переслати папери Ставській. Треба було довідатись, де вона живе, написати рекомендованого листа, відправити його на пошту… Нарешті він догадався, що найпростіше буде покликати Жецького (з яким він не бачився вже кілька тижнів) і віддати йому документи. Але щоб викликати Жецького, треба подзвонити лакеєві, послати його в магазин…
– Е-ее! Дайте мені спокій! – пробурмотів він.
Вокульський знову взявся читати, цього разу – подорожі. Відвідав Сполучені Штати, Китай, проте документи пані Ставської не давали йому спокою. Він розумів, що з ними треба щось зробити, але відчував, що нічого не зробить. І такий душевний стан почав дивувати його самого.
– Міркую ж я правильно, – казав він сам собі, – правда, коли мені не перешкоджають спогади… Відчуваю правильно… навіть занадто правильно! Тільки от не хочеться мені займатися цією справою, та й ніякою іншою теж. Це у мене модна хвороба волі. Чудесне відкриття! Але ж я, чорт забирай, ніколи не додержував моди… Зрештою, яке мені діло – мода то чи не мода! Мені так зручно, от і все…
Він закінчив подорож по Китаю, коли йому спало на думку, що якби він мав волю, то міг би рано чи пізно забути за певних осіб і певні події.
– А мене це так мучить… так мучить… – простогнав він.
Кінець кінцем він зовсім втратив уявлення про час.
Одного разу до нього силоміць вдерся Шуман.
– Ну, як ти себе почуваєш? – спитав він. – Бачу, читаєш… Романи – добре, подорожі – прекрасно… Ти не хотів би прогулятись? Чудовий день, а ти за п'ять тижнів, напевне, вже натішився своєю квартирою…
– Ти років з десять тішився своєю, – відказав Вокульський.
– Правильно! Але у мене була робота: я досліджував людське волосся і мріяв про славу. До того ж на моїй голові не було справ ні своїх, ні чужих. А в тебе за кілька тижнів мають бути збори членів Спілки для торгівлі з Росією…
– Я виходжу з неї…
– От тобі й маєш… Це чудесно! – іронічно вигукнув Шуман. – А щоб тебе ще краще оцінили, запропонуй їм призначити директором Шлангбаума. Він їм покаже, що й до чого… Геніальна раса ці жидки, але ж і сволочі!..
– Ну, ну, ну…
– Тільки ти їх, будь ласка, не захищай! – гнівно закричав Шуман. – Бо я їх не тільки знаю, а їх відчуваю…
Голову дам до пня, що Шлангбаум уже й зараз підкопується під тебе в тій Спілці; що він таки влізе туди, бо хіба польська шляхта може обійтися без єврея?
– Ти, я бачу, не любиш Шлангбаума?
– Навпаки, я навіть захоплююсь ним і хотів би наслідувати його, але неспроможний! Саме зараз в мені починає прокидатись інстинкт предків: нахил до гешефтмахерства… О, природо! Як би мені хотілось мати мільйон карбованців, щоб нажити другий мільйон, потім третій… і стати меншим братом Ротшільда. А поки що навіть Шлангбаум пошив мене в дурні… Я так довго жив у вашому товаристві, що кінець кінцем втратив найцінніші ознаки своєї раси… Але це велика раса! Вони таки здобудуть світ, і навіть не розумом, а шахрайством і нахабством.
– Ну то порви з ними, вихрестись.
– І не подумаю! По-перше, вихреститись, це не значить порвати з ними; а по-друге, я з тих жидівських феноменів, що не люблять брехати. До того ж, якщо я не порвав з ними, коли вони були слабкі, то тим більш не порву зараз, коли вони сильні.
– А мені здається, що саме зараз вони слабші, ніж були раніш, – зауважив Вокульський.
– Чи не тому, що їх починають ненавидіти?
– Ну, ненависть – сказано надто сильно.
– Та перестань ти, я ж не сліпий і не дурний!.. Мені відомо, що про євреїв говорять по майстернях, по шинках, по магазинах, навіть у газетах… І я певний, що в найближчі роки постане нове переслідування, з якого мої брати в Ізраїлі вийдуть ще розумнішими, ще сильнішими і ще солідарнішими… А як вони колись вам віддячать! Шельми вони страшенні, але я визнаю їх геніальність і не заперечую своєї до них симпатії. Відчуваю, що брудний жидок миліший мені за чепурного панича; а коли я після двадцятирічної перерви вперше зайшов у синагогу й почув співи, слово честі, на очі мені набігли сльози… Та що там казати! Прекрасний Ізраїль у тріумфі своєму, і любо подумати, що в цьому тріумфі пригнічених є частка і твоєї праці!
– Слухай, Шуман, мені здається, у тебе гарячка!
– Слухай, Вокульський, я певний, що у тебе більмо, тільки не на очах, а иа мозку.
– Як же ти можеш говорити при мені такі речі?
– Говорю, по-перше, через те, що не хочу бути гадюкою, яка кусає потай, а по-друге… ти, Стаху, вже не будеш з нами боротись… Ти розбитий, і розбитий своїми.
Магазин ти продав, із Спілки виходиш… Кар'єра твоя скінчена.
Вокульський схилив голову на груди.
– Сам подумай, – вів далі Шуман, – хто з тобою залишився?.. Я, єврей, так само упосліджений і скривджений, як і ти, і тими самими людьми… великими панами…
– Ти стаєш сентиментальним, – зауважив Вокульський.
– Це не сентиментальність!.. Вони пишались перед нами своєю величчю, рекламували свої доброчинства, нав'язували нам свої ідеали. А тепер сам скажи: чого варті їхні ідеали та доброчинства, де їхня велич, яка потребує підтримки твоєї кишені?.. Ти лише рік прожив з ними нібито на рівних правах, а що вони з тебе зробили? А тепер подумай, що вони мусили зробити з нами, кого вони віками гнітили й топтали? Ось чому я раджу тобі: поєднайся з євреями. Ти подвоїш своє багатство і, як говориться в Старому заповіті, "побачиш ворогів твоїх коло підніжжя ніг твоїх". За твою фірму і добре слово ми віддамо тобі Ленцьких, Старського і ще декого на додачу… Але Шлангбаум – це не для тебе компаньйон, він – блазень!
– Ну, а коли ви поквитаєтесь з вельможними панами, тоді що?
– Нам по залишається нічого іншого, як поєднатися з вашим народом і стати його інтелігенцією, якої у нього зараз немає… Ми навчимо ваш народ нашої філософії, нашої політики, нашої економіки, і йому, напевне, буде краще з нами, аніж з дотеперішніми його керівниками… Керівники! – додав він, сміючись.
Вокульський махнув рукою.
– Мені здається, що ти, лікуючи всіх від мрійництва, сам залишаєшся мрійником.
– Чого ти так думаєш? – запитав Шуман.
– А ось чого. У вас самих немає грунту під ногами, а ви збираєтесь інших звалювати з ніг. Краще подумайте про справедливу рівноправність, а не про завоювання світу, і не беріться лікувати чужі вади, не вилікувавши своїх власних, які множать вам ворогів. А втім, ти й сам не знаєш, чого хочеш: то гордуєш євреями, то переоцінюєш їх.
– Гордую одиницями, шаную силу громади.
– А я навпаки: гордую громадою і часом шаную одиниці.
Шуман задумався.
– Роби, як знаєш, – сказав він нарешті, беручись за капелюх. – Але це факт, коли ти вийдеш із Спілки, вона потрапить в руки Шлангбаума й цілої зграї пархатих жидків.