Він тільки відчував у собі й навколо себе пустку, йому навіть ввижалось, що його квартира стала просторіша.
Одного разу йому приснилось, що він лежить на високому катафалку, і він почав думати про смерть. Йому здавалось, що він неодмінно вмре від паралічу серця; але це його не лякало й не тішило. Інколи від довгого сидіння в кріслі. у нього терпли ноги, і тоді він думав, що то наближається смерть, і з байдужною цікавістю стежив, чи скоро отерпне й серце? Ці спостереження трохи його розважали, але незабаром він знову поринав в апатію.
Слузі своєму він наказав нікого не приймати; проте його відвідав кілька разів доктор Шуман.
Під час першого візиту він перевірив у нього пульс і звелів показати язика.
– Може, англійського?.. – спитав Вокульський, але враз опам'ятався і вирвав руку.
Шуман пильно подивився йому в вічі.
– Ти хворий, – сказав він. – Що тебе болить?
– Нічого. Ти що, знову займаєшся практикою?' – Хочу взятися! – вигукнув Шуман. – Перший курс проробив на самому собі: вилікувався від мрійливості.
– Дуже добре, – мовив Вокульський. – Жецький казав мені щось про твоє одужання.
– Жецький придуркуватий… старий романтик… Це вимираюча порода! Хто хоче жити, мусить тверезо дивитись на світ… Ану, по черзі заплющуй очі. Слухай мене: ліве… праве… ліве… праве… Заклади ногу на ногу.
– Що ти робиш, дорогий докторе?
– Оглядаю тебе.
– Ого! І сподіваєшся щось побачити?
– Сподіваюсь.
– А потім?
– Лікуватиму тебе.
– Від мрійництва?
– Ні, від неврастенії.
Вокульський усміхнувся і, помовчавши, спитав:
– Ти можеш вийняти у людини з голови мозок і вкласти їй інший?
– Поки що – ні.
– Ну, то можеш мене не лікувати.
– Я можу підказати тобі нові прагнення…
– Вони уже в мене є. Я хотів би провалитися в землю, хоч би на глибину… колодязя в Заславському замку. А ще хотів би, щоб мене засипав груз, мене й моє майно, щоб і сліду від мене не лишилось. Це моє прагнення – наслідок усіх попередніх.
– Романтика! – вигукнув Шуман, ляскаючи його по плечу. – Але це минеться.
Вокульський нічого не відповів. Він сердився на себе за сказані слова і дивувався: чого це він став такий одвертий?.. Дурна одвертість!.. Кому яке діло до його прагнень?
Навіщо він говорив про це? Навіщо, мов той безсоромний жебрак, відкрив свої рани?
Коли доктор пішов додому, Вокульський помітив у собі якусь зміну: на тлі абсолютної апатії з'явилось якесь нове почуття. Це був не знаний досі біль, спочатку ледве відчутний, а далі все дужчий, поки не досяг крайнього напруження. Спочатку він відчувався, як укол шпильки, а потім перейшов у серце, немов стороннє тіло завбільшки як ліщиновий горіх. Він уже пожалкував був за апатією, але згадав слова Фейхтерслебена[134]: "Я радів, що страждаю, бо мені здавалось, що я збагнув у собі ту плідну боротьбу, яка творила і творить геть усе на цім світі, де безупинно борються нескінченні сили".
– Але що ж воно таке? – спитав він сам себе, відчуваючи, як апатія в його душі змінюється тупим болем.
І сам собі відповів:
– Ага, це пробуджується свідомість…
Поступово в його свідомості, що досі була ніби повита туманом, почала вирізнятися картина. Вокульський з цікавістю придивився до неї і зауважив силует жінки в обіймах мужчини… Картина спочатку поблискувала фосфоричним сяйвом, потім порожевіла… пожовкла… позеленіла… посиніла, нарешті, стала оксамитно-чорною. Потім картина ненадовго зникла і знову почала з'являтись у всіх барвах по черзі, починаючи від фосфоричної і кінчаючи чорною.
Разом з цим посилювався біль. "Я страждаю – отже, існую!"[135] – подумав Вокульський і засміявся.
Так минуло кілька днів, протягом яких він то придивлявся до мінливих барв картини, то прислухався до свого болю, що весь час змінював напругу. Часом він зникав, потім появлявся знов, дрібний, як атом, розростався, заповнював серце, все тіло, всю його істоту, весь світ… І в ту мить, коли муки його переходили всяку міру, біль знову зникав, а замість нього наставали абсолютний спокій і здивування.
Поступово в його душі почало зароджуватись бажання позбутись цього болю і цієї, картини. Бажання це схоже було на іскру, що з'являлась у темряві ночі. Перед Вокульським майнула якась тінь надії. "Але чи здатний я ще мислити?" – подумав він.
Щоб перевірити себе, він став пригадувати таблицю множення, потім множити двозначні числа на однозначні і двозначні на двозначні. Не довіряючи собі, він записував результати множення, а потім перевіряв їх. Цифри сходились, і Вокульський з полегкістю зітхнув. "Ні, я ще не з'їхав з глузду!" – радісно подумав він.
Він почав уявляти розташування своєї квартири, вулиць Варшави, Парижа… Надія міцніла; він помітив, що не тільки добре все пам'ятає, а що ці вправи ще й приносять йому якусь полегкість. Чим більше він думав про Париж, тим виразніше поставали в його уяві рух, будівлі, ринки, музеї, тим швидше тьмарився силует жінки в обіймах мужчини…
Він уже став походжати по кімнаті, і погляд його якось затримався на купі репродукцій. То були копії картин Дрезденської і Мюнхенської галерей, "Дон-Кіхот" з ілюстраціями Доре, Гогарта…
Вокульський пригадав, що засуджені на страту на гільйотині полегшують собі дожидання переглядом малюнків.
І з того часу він цілими днями розглядав ілюстрації. Скінчивши одну книжку, брався до другої, третьої… і знову починав з першої.
Біль вщухав, картина з'являлася все рідше, надія зростала…
Найчастіше він переглядав Дон-Кіхота, який справляв на нього найбільше враження.
Він пригадував дивну історію цього чоловіка, який довгі роки прожив в атмосфері поетичних вигадок – як і він сам, кидався на вітряки – як і він сам, був тяжко побитий – як і він, змарнував життя, ганяючись за ідеалом жінки, як і він, замість принцеси знайшов задрипану корівницю – знов-таки, як і він!.. "А все-таки Дон-Кіхот був щасливіший за мене! – думав Вокульський. – Перед самою смертю він позбувся своїх марень… А я?.."
Чим довше розглядав він малюнки, чим більше звикав до них, тим менше вони на нього впливали. З-за Дон-Кіхота, Санчо Панси та погоничів мулів на ілюстраціях Доре, з-за "Бійки півнів" та "Провулку джіну" Гогарта він все частіше бачив середину вагона, тремтячу шибку, а на ній невиразний образ Старського й панни Ізабелли…
Тоді він облишив ілюстрації й почав "читати книжки, знані ще з дитинства або з тих часів, коли він служив у Гопфера. З невимовним хвилюванням відновлював він у пам'яті "Житіє святої Женев'єви", "Танненберзьку троянду", "Рінальдіні", "Робінзона Крузо" і, нарешті, "Тисячу і одну ніч". І йому знову здавалось, що вже не існують ні час, ні дійсність, що його поранена душа втекла з землі й блукає по чародійських країнах, де б'ються тільки благородні серця, де підлість не прикривається облудною машкарою і де панує вічна справедливість, що гамує біль і нагороджує скривджених…
І тут його вразила одна дивна деталь. Якщо рідна література дала йому тільки розчарування, що закінчились душевним крахом, то чужа література принесла йому цілющий спокій. "Невже ми справді народ мрійників, – з тривогою думав він, – і невже ніколи не зійде з неба ангел і не зрушить воду в віфсаїдській купальні[136], круг якої лежить стільки хворих?"
Одного разу йому принесли з пошти грубий пакет.
– З Парижа? – промовив він. – Так, з Парижа. Цікаво, що там таке?..
Але цікавість його була не настільки сильна, щоб змусити розпечатати пакет і прочитати листа. "Такий грубий лист!.. Якому дідькові хочеться писати такі грубі листи?"
Він кинув пакет на стіл і знову взявся читати "Тисячу і одну ніч".
Яка це розкіш для змученого розуму – оті палаци з дорогоцінних каменів, дерева, на яких замість плодів висіли грона самоцвітів!.. Оті кабалістичні слова, від яких розступаються мури, ті чудодійні лампи, завдяки яким можна було перемагати ворогів і в одну мить переноситись за сотні миль!.. А оті могутні чародії!.. Яка шкода, що таку владу посідали люди злостиві й нікчемні!..
Він відкладав книжку і, сміючись сам з себе, починав мріяти. Уявляв себе чародієм, який володіє двома дрібницями: владою над силами природи і здатністю робитись невидимим.
– Я думаю, за кілька років мого господарювання світ набагато змінився б… Найбільші нікчеми перетворилися б на Сократів і Платонів…
Тут він глянув на паризький конверт і пригадав слова Гейста: "Людство складається із змій і тигрів, серед яких лише зрідка трапляється людина… Теперішні лиха постали від того, що великі винаходи потрапили в руки і людей і потвор… Я такої помилки не зроблю, і коли таки винайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони хоч дістануть зброю для свого власного вжитку, нехай порода їх множиться і могутніє…"
– Безперечно, було б краще, – пробурмотів він, – щоб силу мали Охоцькі та Жецькі, а не Старські та Марушевичі… "Оце справжня мета! – думав він далі. – Якби я був молодший… А втім… У нас теж є окремі люди, тут теж можна дещо робити".
Він знову взявся читати казки з "Тисячі і одної ночі", але помітив, що вони більше його не захоплюють. Колишній біль знову почав ятрити серце, а перед очима все виразніше поставав силует панни Ізабелли в обіймах Старського.
Згадав він Гейста в дерев'яних сандалях і його дім за високою оградою… І раптом йому привиділось, що той дім є першою приступкою велетенських сходів, а зверху на них статуя, що зникає в хмарах. Це була жінка, у якої не видно було ні голови, ні грудей, тільки бронарві зборки її одежі. На східці, якого торкались її ноги, чорнів напис: "Незмінна й чиста". Він не розумів, що це означає, але відчував, що від статуї на нього спливає якийсь величний спокій. І дивувався, що він, здатний на таке відчуття, міг полюбити панну Ізабеллу, гніватись на неї або ревнувати до Старського!..
Він почервонів від сорому, хоч у кімнаті нікого не було.
Видиво зникло, Вокульський опам'ятався. Знову він був лише кволою, змученою людиною, але в душі його звучав якийсь могутній голос, ніби відгомін квітневої громовиці, що заповідає весну й відродження.
Першого червня його відвідав Шлангбаум. Увійшов він невпевнено, але, придивившись до Вокульського, посміливішав.
– Я не приходив до тебе досі, бо знав, іцо ти нездужаєш і не хотів нікого бачити.