Анна подивилася на тата з мамою і вигукнула:
— Я вам не зсунута з глузду!
— А ніхто ж цього й не казав,— мовив татко дуже лагідним голосом.
— Тільки ж подумай сама: як ти цілу годину плачеш...— сказала мама ще лагіднішим голосом.
-1 не кажеш нам чого,— провадив далі татко.
— То хочеш — не хочеш, а стривожишся,— закінчила мама. І гном не витримав.
— О'кей, скажи їм, у чому річ! Однаково, в їхніх очах ти придуркувата. Отож уперед, гірше не буде!
Анна кивнула головою, тоді сказала до тата й мами:
— Ну то слухайте: у мене гном у голові!
Татко, який саме сьорбнув із чашки, похлинувся, закашлявся й пирснув кавою з рота. Крізь кашель і пирскання він вигукнув:
— Та годі ж бо, годі цих твоїх дурниць!
Анна пустила таткове застереження повз вуха.
— І мій гном,— сказала, вона,— побував у голові в Германа. І встановив там лінію зв'язку між мною й любов'ю. І тепер, якщо я не любитиму Германа, то гномові доведеться жити в голові якогось негідника. Але якщо я любитиму Германа, то Петер ніколи не любитиме мене.
Тато впустив із рук чашку з кавою. Чашка розлетілася на столі на три великі черепки. Темно-брунатна рідина побігла через увесь стіл і залила мамі піжамні штани.
— А тепер мені хочеться знати, яка найменшенька любов усе-таки ще є любов?
Анна очікувала відповіді. Але тато тільки й далі кашляв і пирскав кавою, а мама витирала з піжамних штанів кавову гущу.
— Вони тобі, звісно, не вірять,— сказав гном, зітхнувши.— Доведеться, мабуть, мені виступити в ролі речового доказу. Я вилізу тобі в ліве вухо!
Анна підійшла до кухонного вікна.
Вона стала біля нього так, щоб яскраве вранішнє сонце світило їй просто в ліве вухо.
— Ідіть сюди,— сказала вона,— подивіться ж бо на гнома!
Татко вгамував свій кашель і пирскання й разом з мамою підійшов до вікна. Обоє нахилилися до Анниного вуха. З виразу їхніх облич було видно, що ні в якого гнома вони не вірять.
"Ну, рушай-бо, вперед, гноме!" — подумала Анна. Ось вона вже відчула у вусі легесенький лоскіт.
— Та що ж це таке?! — прошепотіла мама.
— Господи Боже, он щось вилазить фіолетове!
— То його ковпачок,— сказала Анна.
Потім вона відчула, як у лівому вусі ледь-ледь закололо. То гном щосили вп'явся пальченятами в шкіру вуха.
— Справді! Гном! — прошепотіла мама.
— У мене нерви здають,— прошепотів татко.
Гном скинув з голови ковпачка й зягорлав якнайголосніше, хоча воно однаково бриніло тіль-тіль:
— Здорові були, з ласки Божої!
Тоді враз надягнув ковпачка, шаснув назад у вухо й зник.
Тато поплентав до кухонного столу й бемцнувся на стілець. Мама сіла коло нього.
"Схоже на те, що в них таки справді здали нерви,— подумала Анна— А надто ж у татка. У нього обличчя стало біле як перший сніг!"
— Ну-ну, без паніки! — сказав гном.— Якщо я не вмер, побачивши цих двох здоровенних слабаків, то й вони якось уже та витримають мій вигляд!
Добрих півгодини тато й мама безмовно сиділи одне біля одного. Анна вмостилася навпроти й чекала. Гном давно заснув. Мама перша віднайшла мову. Вона прокашлялась і сказала:
— Мабуть, доведеться нам із цим жити. Тоді й тато прокашлявся й мовив:
— Тільки як мені це вдасться, я не знаю!
— Та годі вам удавати нещасних! — вигукнула Анна — Ви ж уже мало не рік живете поряд із цим гномом! Тільки не знали про те!
-1 правда,— сказала мама.
— Та він більше й не вилазитиме з мого вуха,— запевнила Анна-Бо це його занадто виснажує. Зараз він показався вам, тільки щоб ви мені повірили.
— Чи, крім нас, хтось про це знає? — спитав татко.
— Ніхто,— запевнила Анна.
-1 Петер не знає? — допитувався татко.
— Ні, й він — ні! — сказала Анна — І я про це не скажу більш ні однісінькій живій душі!
Тато полегшено зітхнув. Незважаючи на свій подвійний любовний клопіт, Анна всміхнулася. Вона цмокнула тата в щоку. І маму також поцілувала в щоку.
— Не таке воно вже й страшне,— прошепотіла вона при тім.
На мить Анна видалася сама собі досить дорослою і дужою. "Оці двоє сидять такі, неначе в них вимерла вся родина, а тим часом до неї всього-на-всього додався один гном!"
ЯКУ НАЙМЕНШУ ЛЮБОВ ЩЕ МОЖНА ВВАЖАТИ ЛЮБОВ'Ю?
Яку найменшу любов ще можна вважати любов'ю? Уранці в понеділок Анна цього так і не знала, дарма що в неділю без краю обговорювала це питання з татом і мамою.
Мама вважала, що Анні взагалі нема чого сушити собі над тим голову.
— Адже ти так, чи інак, а любиш Германа,— розтлумачувала вона— Ти перевідувала його вдома, була з ним у кіно. І ти турбуєшся, думаєш про нього. Мабуть, це ж таки якась любов!
Анна заперечувала:
— Он і гном турбується й думає про Германа!
— Та й це ж сюди! — доводила мама — Врешті-решт гном прижився в твоєму мозку. А те, що прижилося в тобі,— то ж ти!
А татко розв'язував проблему зовсім легко.
Він казав: Анна — добра людина. А всі добрі люди так чи інак люблять інших людей. А що Герман належить до "інших людей", то, виходить, Анна так чи інак його любить. Навіть якщо того й не помічає.
Анну це не задовольняло. Оте "так чи інак" не давало їй спокою. Чи досить буде того "так чи інак", щоб гном не зморщився й не зсох-ся? Вона не мала певності. Проте вона вже не почувалася такою сплакано-нещасною, як у суботу. Те, що тато й мама тепер усе знають, додавало їй снаги. У неї в душі знов зажевріла надія, що все ще може владнатися.
У це вірив і татко.
У понеділок уранці він сказав Анні:
— Ось побачиш, Петер, мабуть, на тебе вже не гнівається. Хто любить, той просто не зможе довго гніватися.
А коли Анна вже вирушала до школи, татко сказав їй на прощання:
— Може, він узагалі й не думав на тебе гніватись? Може, то його сестра все перебільшила!
Та, на жаль, Петерова сестра не перебільшила. Коли Анна зайшла до класу, Петер уже був там. Він стояв серед гурту дітей, які розповідали йому, що нового сталося в школі, поки його не було.
Анна сіла на своє місце. її серце билося прискорено. Попереду, навскоси від неї, викладав із ранця своє шкільне причандалля Герман. Він обернувся до Анни.
— Слухай,— сказав він,— моя мама запрошує тебе наступної суботи в кіно. Кінотеатр — у центрі міста і фільм — супер! Найсвіжіша новинка!
"Авжеж! — подумала Анна.— До найкращого кінотеатру! На найкращий фільм! Не була б то твоя мама!"
Але щоб догодити гномові, вона привітно усміхнулася до Германа й пробелькотіла:
— Шик! Я дуже рада!
Задзеленчав дзвоник. Діти, що скупчились навколо Петера, сипнули до своїх парт, а Петер кинувся вперед, до вчительського столу, й підбіг до вчительки. Анна почула, як він сказав:
— Будь ласка, пані вчителько, я більше не хочу сидіти з Анною. Можна мені пересісти? Байдуже, до кого.
— Про це не може бути й мови,— відповіла вчителька — Не буду я через кожні кілька тижнів улаштовувати пересідання. Тобі ж край хотілося сидіти саме біля Анни! Крім того, за кілька тижнів починаються канікули. Тож витримай уже кілька тижнів коло Анни. А після канікул, у новому навчальному році, підшукаєш собі інше місце.
Обличчя Петерове аж скривилося від люті, коли він сів біля Анни.
— Це підло! — прошепотіла Анна. Петер навіть не глянув на неї.
— Я ж тобі нічого поганого не зробила,— прошепотіла Анна. Петер так само вперто дивився вперед на класну дошку.
— Чому ти відразу повірив усьому, що тобі набалакав Міхі? — прошепотіла Анна.
Петер, так само дивлячись уперед на дошку, просичав:
— Бо то правда! Всі це кажуть! Чи, може, ти у нього вдома не була? І в кіно з ним не ходила, га?
Анна зраділа, коли вчителька подивилася на Петера й гукнула:
— Петере, увага! Годі балачок! Розмови — під час перерви! Ми тут не в кав'ярні!
Анна подумала: "Ніколи в житті я не зможу нічого пояснити Петерові, не згадавши про гнома. Слухай-но, гноме, чого мені не можна просто взяти й розповісти Петерові про тебе?"
— Ой, роби, що хочеш! — сказав гном кволим голоском — Я вже ситий усім цим по зав'язку! Я більше не даватиму тобі ніяких порад. Не можу! Своя сорочка кожному ближча до тіла. Мене страх з'їдає, що доведеться опинитись у голові якогось ледаща. Ні про що інше мені взагалі несила думати! — Гном захлипав: — Прикро, Анно, але я нічого не вдію. Краще засну оце й колись, може, прокинуся нещасною засохлою, зморщеною дрібочкою. Бувай, Анно!
Анна й сама трохи не розридалася з великого жалю до бідолахи гнома. Проте зціпила зуби й мужньо проковтнула сльози. А сама подумала: "Якби Петер хоч одненький раз побачив гнома, тоді б він мені повірив! І полюбив би мене знов!"
— Тільки не думай, що я ще хоч раз вилізу,— захлипав гном — Адже
14*
211
це щоразу призводило до біди! Сказано: ніколи не чини супроти власної природи! І це свята правда! Матиму добру науку на майбутнє, я її довіку пам'ятатиму. Розповідай про мене, кому заманеться. Хоч і всьому класові з учителькою вкупі! Але не сподівайся, що я тобі правитиму за речовий доказ!
Анна не посміла умовляти гнома. Вона розуміла: гном тепер у такому відчаї, що справді неспроможний перейматись її клопотами. У неї розбито любов. Але що це важить проти страхітливої загрози обернутись на камінно-тверду дрібку в голові негідника!
Анна подумки сказала гномові: "Засни, мій бідолашний! Якось я вже впораюся самотужки. Ти тільки покладись на мене!"
Петер на жодній перерві не заговорив з Анною. На радість Гер-манові. Герман зрозумів усе хибно. Він думав, що то Анна не хоче розмовляти з Петером.
Опівдні в роздягальні Герман сказав Акні:
— Якщо ти відтепер більше не ходитимеш після школи до Петера, то можеш щодня приходити до мене!
— Може, й приходитиму,— промимрила Анна — Побачу — На більшу люб'язність вона не спромоглася. Та Германові було й цього досить. Він так зрадів, що аж зашарівся^
І Анна зраділа. Вона подумала: "Йому здається, що я його люблю? То й добре! Це ж те, що треба!"
Коли Анна вийшла зі школи, Герман пішов з нею на ріг вулиці.
— Почекаю з тобою на твою маму,— сказав він.
Анна не прогнала Германа. Адже нудно стовбичити самій на розі вулиці.
Альма й собі пристала до їхнього товариства.
— Агей! — гукнула вона.-1 я з вами! Ви ж мої друзі — А тоді сказала до Германа: — Слухай, моя мама дозволила мені, щоб я сьогодні привела тебе до нас. Можна разом робити домашнє завдання. Та й узагалі, вдвох веселіше, ніж самому!
Видно було, що Германові не бозна-як сподобалася Альмина пропозиція, але він і не заперечував.