Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, — хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох — професор та господар — візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі [365] грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.
— Га-га-га! — гримів він на цілу кімнату. — Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?
Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:
ГЛОСА
Людний шлях кохання має,
Дружба ходить одинцем.
Всіх кохання опадає —
Дружбу сам шукай тихцем.
Скрізь, куди піду, спіткаю
Муки й пристрасті сваволю,
Чи звикать душі до болю,
Чи до втіхи — сам не знаю.
Сам себе водно питаю:
Чи я сню, чи все це в яві?
Для чуття, що серце крає,
Всі слова бліді і мляві.
На даху чи на галяві
Людний шлях кохання має!
Та мої глибокі рани,
Що лишило їх кохання,
Заживуть, і до світання
Скину з себе всі кайдани.
Не навік кохання дане,
Примх його мені доволі —
Я ж не раб, кінець кінцем!
Краще бути вже на волі,
З пуделем під піччю долі.
Дружба ходить одинцем!
Та я знаю...
— Ні, — перебив господар у цьому місці декламацію професора, — ні, друже мій, мені таки справді уривається з вами терпець: ви самі чи якийсь інший жартун склали задля розваги вірші від імені кота, та ще й нібито від імені мого ласкавого Мура, й морочите мене цілий ранок. Зрештою, жарт непоганий, а особливо він сподобався б Крейслерові, — [366] той, мабуть, не пропустив би нагоди влаштувати з цього всього гарненьке парфорсне полювання, в якому кінець кінцем ви самі могли б опинитися в ролі зацькованої дичини. А тепер киньте свій дотепний маскарад і скажіть мені відверто і ясно, яка ж, власне, мета цього вашого дивного жарту?
Професор згорнув зшиток, поважно глянув у вічі господареві і сказав:
— Ці аркуші приніс мені кілька днів тому мій пудель Понто, що, як вам відомо, приятелює з вашим котом Муром. Щоправда, приніс у зубах, як звик носити і все інше, а проте поклав їх мені цілі-цілісінькі на коліна, виразно даючи навздогад, що приніс рукопис не від когось іншого, а від свого приятеля Мура. Коли я почав гортати зшиток, мені відразу впало в око незвичайне, дуже своєрідне письмо, а коли я ще й прочитав кілька рядків, мені раптом, сам не знаю, яким дивом, сяйнула химерна думка, що все це міг написати сам Мур. Хоч скільки переконував мене розум і певний життєвий досвід, який ми всі мимоволі здобуваємо і який, зрештою, і є той самий розум, — хоч скільки, кажу, переконував мене розум, що ця думка безглузда, що коти не можуть писати, а тим паче складати вірші, я ніяк не міг її спекатись і тому вирішив постежити за вашим котом. Знаючи від Понто, що Мур часто бавить час на вашому горищі, я виліз до себе на горище і зняв кілька черепичин, щоб можна було заглянути у ваше слухове віконце. І що ж я побачив? Слухайте й дивуйтеся! В найдальшому кутку горища сидить ваш кіт! Сидить, випроставшись за столиком, на якому розкладено письмове приладдя та папір, і поводиться вкрай дивно: то потре лоба чи потилицю, то проведе лапою по писку, тоді вмочить перо, попише, перестане, знов попише, перечитає написане і замурчить, заворкоче з задоволення, — мені аж на друге горище чутно. А навколо лежать книжки, я бачив зі спинок, що вони взяті з вашої бібліотеки.
— Отуди к бісу! — вигукнув господар. — Ану гляну, чи всі мої книжки на місці.
З цими словами він підвівся й підійшов до книжкової шафи. Помітивши мене там, він вражено витріщив очі й відступив назад на цілих три кроки.
— Ось бачите, майстре! Ви гадали, що цей шельма покірно сидить у передпокої, де ви його зачинили, а він прокрався в книжкову шафу, мабуть, щоб почитати щось або — Ще ймовірніше — щоб підслухати нашу розмову. Тепер він чув усе, що ми говорили, отже, матиметься на бачності. [367]
— Коте, — почав господар, не зводячи з мене враженого погляду, — коте, коли б я знав, що ти цілком зрадив свою правдиву котячу натуру і дійсно взявся ліпити такі ганебні вірші, як оце читав професор, коли б я міг повірити, що тобі опановувати науки приємніше, ніж ловити мишей, то добре нам'яв би тобі вуха або навіть...
Мене опанував невимовний страх, я заплющив очі й удав, що сплю.
— Але ж ні, ні, — повів далі господар, — гляньте-но, професоре, як безтурботно спить мій чесний кіт, і самі скажіть, чи на його простодушному писку видно бодай натяк на те, що він здатен на такі дивовижні потаємні витівки, в яких ви його звинувачуєте? Муре! Чуєш, Муре!
Так покликав мене господар. Я відразу відповів йому звичайним своїм "мур-мур", розплющив очі, підвівся і якнайграційніше вигнув спину.
Професор люто шпурнув мені в голову рукопис, але я вдав (як підказала мені природжена хитрість), ніби сприйняв його вчинок як заклик до гри, й заходився, підстрибуючи та пританцьовуючи, шарпати й підкидати аркуші так, що з них аж клапті полетіли.
— Ну от, — мовив господар, — тепер ви переконались, професоре, що не маєте слушності й що ваш Понто набрехав вам. Ви тільки гляньте, як Мур шматує вірші, — хто з поетів зміг би так поставитись до свого рукопису?
— Я вас застеріг, майстре, а ви робіть як знаєте, — мовив професор і вийшов з кімнати.
Я подумав, що буря минулась, та як же я помилився! Господар, на превеликий мій жаль, повстав проти моїх наукових студій, і хоч він удав, ніби зовсім не повірив професоровим словам, я невдовзі переконався, що він стежить за кожним моїм кроком, старанно замикає книжкову шафу, позбавляючи мене доступу до своєї бібліотеки, й зовсім не хоче, щоб я розташовувавсь, як не раз бувало, серед паперів на його письмовому столі.
Так горе й турботи затьмарили мою ранню молодість. Що може бути гірше й болючіше для генія, ніж бачити себе невизнаним, навіть осміяним, що може завдати великій душі більшої прикрості, ніж перепони там, де вона сподівається зустріти саме лише сприяння! Та чим тяжчий утиск, тим могутніша сила опору, чим дужче натягнена тятива, тим далі полетить стріла! Мене позбавлено доступу до книжок, — що ж, тим вільніше творив мій власний розум, черпаючи сили в самому собі. [368]
Сумний і пригнічений, я в ту пору багато днів і ночей провів у льохах нашого будинку, де було наставлено чимало мишачих пасток і де збиралися коти різного віку й становища.
Сміливий філософський розум скрізь помічає навіть найпотаємніші взаємозв'язки в життєвих явищах і пізнає, як із тих взаємозв'язків складається саме життя у своїх поглядах і діях. Так і мені в льохах упали в око зв'язки між пастками на мишей і котами в їхній взаємодії. В мене, кота зі щирою, шляхетною душею, серце сходило кров'ю, коли я бачив, що ті мертві машини зі своєю невідмовною дією спричинювались до чимраз більшого зледачіння котячої молоді. Я взявся за перо й написав безсмертний твір, про який уже згадував тут, а саме: "Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства". У тій книжечці я ніби поставив перед очі зніженій котячій молоді дзеркало, в якому вона повинна була побачити себе саму, позбавлену будь-якої сили, бездіяльну, мляву, цілком байдужу до того, що прудкі миші полюють на сало! Я громовими словами будив її зі сну. Крім пожитку, який ця невеличка річ давала моїм співплемінникам, писання її було корисне й для мене, бо сам я, сидячи над нею, мав право не ловити мишей, та й пізніше нікому, либонь, не спало б на думку вимагати від мене, який так промовисто звеличував героїзм ловців мишей, щоб я показував його на власному прикладі.
Цим, мабуть, я міг би й закінчити розповідь про перший період свого життя і перейти до місяців справжньої юності, які прилягають до зрілого віку, проте не маю сили приховати від прихильних читачів дві останні строфи чудової глоси, які мій господар не захотів вислухати. Ось вони:
Та я знаю, неможливо
Вберегтися від спокуси,
Як у серці і у вусі
Все відлунює дражливо
Млосних кличів ціла злива.
Тож як любка із-за тину
Озоветься — кров заграє,
Я тоді не маю спину,
Бо з жаги палкої гину.
Всіх кохання опадає!
Ці жадання, ці зальоти
Можуть розум відібрати,
Та надовго щастя дати
Незугарні, бо лиш доти [369]
Буде їх полон тривати,
Доки місяць з неба блисне
Осяйним своїм лицем.
А тоді, немов навмисне,
Інша думка серце стисне, —
Дружби сам шукай тихцем.
(А. м.) давно вже ніхто не бачив його таким веселим і добродушним, як того вечора. Саме через цей його настрій і сталося щось нечуване: він не схопився в нестямі й не втік, як завжди бувало з ним у таких випадках, а спокійно, навіть з доброзичливою усмішкою вислухав довгу, вкрай нудну першу дію страхітливої трагедії, яку скомпонував молодий червонощокий лейтенант із прегарно накрученим волоссям, що подавав великі надії, і яку той лейтенант прочитав з пафосом, притаманним кожному щасливому поетові. І навіть більше: як лейтенант скінчив читати й запитав Крейслера, що той думає про його твір, він, весь прояснівши, наче спізнав величезну втіху, запевнив юного героя війни й поезії, що його перша дія — ласий шматочок для жадібних естетичних гурманів і що в ньому є справді чудові думки, про геніальну самобутність яких свідчить уже хоча б та обставина, що вони осявали й великих поетів, яких уже визнано, наприклад, Кальдерона, Шекспіра, а в новіші часи — Шіллера. Лейтенант розчулено обняв його і з таємничою міною признався, що має намір сьогодні ж таки ввечері ощасливити найдовершенішою з усіх будь-коли написаних перших дій цілий гурт найдостойніших панночок, серед яких є навіть одна графиня, яка читає по-іспанському й малює олійними фарбами. Отримавши від Крейслера запевнення, що він їм зробить цим величезну приємність, юний поет у захваті помчав геть.
— Я не розумію, — сказав маленький таємний радник, — я не розумію, любий Йоганнесе, що з тобою сьогодні сталося, звідки в тебе ця неймовірна лагідність! Як ти міг так спокійно, так уважно слухати цю жахливу базгранину! Я перелякався, коли лейтенант напав на нас і почав обсотувати липкою павутиною своїх довжелезних віршів.