Ходи глянь.
— Зараз, тільки спершу сходжу під душ,— сказав Мальмстрем і зник у ванній.
Він повернувся через десять хвилин. Мурен задоволено потирав руки.
— Ну, що там? — спитав Мальмстрем.
— Здається, все так, як повинно бути. Ось план. Чудовий. А ось докладно вирахуваний час. Усе продумане до найменших подробиць.
— А що чути про Гаузера й Гофа?
— Завтра прибудуть. На, читай.
Мальмстрем узяв листа.
Мурен раптом зареготав.
— Якого ти біса шкіриш зуби?
— Смішний код. Наприклад: "У Жана довгі вуса". Знаєш, звідки взяті ці слова і що вони там означали?
— Не маю уявлення.
— Ну, байдуже.
— Стривай, два з половиною — це мільйони?
— Безперечно.
— Чистого прибутку?
— Саме так. Кошти ми вже покрили. — Але двадцять відсотків візьме Рус?
— Так. Нам із тобою припаде по мільйонові.
— Той проноза Маурітсон міг щось.у цьому вкмітити?
— Дещо міг. Наприклад, коли. — Ай справді, коли?
— У п'ятницю, о чотирнадцятій сорок п'ять. Але не сказано, котрої п'ятниці.
— Зате названі вулиці,— сказав Мальмстрем.
— Чхати нам на Маурітсона,— заспокоїв його Мурен.— Бачиш, що тут унизу написано?
— Бачу.
— А що це означає, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю,— сказав Мальмстрем.— Звичайно, пам'ятаю. Це зовсім інша Справа. [257]
— Отож-бо,— підтвердив Мурен.— Ох, як мені хочеться раків, хай йому чорт!
XV
Гоф і Гаузер — два німецькі гангстери, яких Мальмстрем і Мурен найняли, коли їздили до Франкфурта-на-Майні. Обидва вони мали добрі рекомендації, тож, власне, про все кожна було домовитись листовно. Та якщо Рус завжди діяв дуже обережно, Мальмстрем і Мурен, у свою чергу, відзначалися перебірливістю і воліли особисто познайомитись зі своїми майбутніми помічниками.
Зустрілися вони на початку червня, домовившись, ще найперше налагодять контакт із Гаузером у барі "Магнолія". Потім Гаузер уже зв'яже їх з Гофом
Бар "Магнолія" в центрі міста був маленький і темний. З невидимих світильників лилося оранжеве світло, стіни й килим були фіалкові, а низькі крісла навколо плексигласових столиків — рожеві. Вигнутий дугою латунний прилавок тьмяно полискував, музика звучала приглушено, русяві дівчата в барі мали високі груди, а їхні сукні — низькі викоти, напої були дорогі.
Мальмстрем і Мурен сіли в рожеві крісла біля єдиного вільного столика. Зала справляла враження переповненої, хоч у ній було не більше як двадцятеро відвідувачів. Жіночу стать репрезентували тільки дівчата за прилавком, решта всі були чоловіки.
Одна з дівчат підійшла до їхнього столика й нахилилась так, що вон" побачили її груди і вловили не вельми приємний дух поту й парфумів. Коли їм принесли замовлені коктейлі, вони почали озиратися по залі, вгадуючи, хто з гостей може бути Гаузером. Вони не уявляли собі, який той Гаузер зовні, знали тільки, що він справжній бандит.
Мальмстрем перший помітив його.
Гаузер стояв біля другого кінця прилавка з довгою тонкою сигаретою в роті, тримаючи в руках чарку віскі. Високий, стрункий, плечистий, вбраний у замшевий костюм піскового кольору. Густі бакени, темне волосся на маківці ледь проріджене, а на потилиці кучеряве. Він недбало сперся на прилавок і щось сказав дівчині, яка, маючи вільну хвилину, підійшла перемовитись із ним словом. Викапаний Шон Коннері! Дівчина захоплено дивилась на нього й дурнувато хихотіла. Потім підвела руку до його сигарети, приліпленої до губи, й легенько стукнула по ній пальцем [258] так, що довгий стовпчик попелу впав їй на долоню. Він удав, що не помітив цього. Трохи постояв, випив віскі й відразу взяв у руку другу чарку. Обличчя його було мов кам'яне, холодні сірі очі дивилися десь повз вибілені кучері дівчини. Він її просто не помічав. Не людина, а кремінь. Навіть у Мурена він викликав пошану.
Вони чекали, коли він гляне в-їхній бік.
Тим часом до них підсів на третє крісло приземкуватий чоловік у погано пошитому сірому костюмі й білій нейлоновій сорочці з рожевою краваткою,. В нього було кругле, гладенько поголене рожеве обличчя, коротке хвилясте волосся перетинав збоку проділ, за грубими скельцями окулярів без оправи блищали блакитні, наче порцелянові, очі.
Мальмстрем і Мурен байдуже ковзнули по ньому поглядом і знов звернули його на Джеймса Бонда біля прилавка.
Чоловік щось сказав тихим, лагідним голосом, але Мальмстрем і Мурен не відразу збагнули, що він звертається до них, а ще довше до них доходило, що саме цей херувим, а не той нахаба біля прилавка і є Густавом Гаузером;
Через кілька хвилин вони вийшли з бару "Магнолія" і подалися до Гофа.
Гаузер у довгому темно-зеленому шкіряному плащі й прим'ятому капелюсі бадьоро виступав попереду, а ледь розгублені Мальмстрем і Мурен ішли слідом за ним.
Гоф виявився веселим чоловіком років тридцяти. Він зустрГв їх у колі своєї родини — дружини, двох дітей і такси. Трохи посидівши, четверо чоловіків подалися в ресторан, щоб за вечерею поговорцти про свої спільні справи. Відразу видно було, що Гоф і Гаузер досвідчені в своїй царині і мають багато корисних у цьому випадку знань. Крім того, обидва щойно вийшли на волю після довгого ув'язнення, і їм кортіло якнайшвидше взятися до праці.
Пробувши три дні зі своїми помічниками, Мальмстрем і Мурен повернулися додому, щоб готуватися далі. Німці обіцяли бути готовими і з'явитися в призначений час.
Отже, в четвер шостого липня вони мали чекати в домовленому місці. До Швеції вони приїхали в середу.
Гаузер прибув уранці в Мальме зі своєю машиною на поромі з Копенгагена. О дванадцятій він повинен був зустріти на пристані Гофа, який плив на судні Ересунської компанії "Абсалон".
Гоф ще ніколи не був у Швеції. Він не бачив шведської поліції і, мабуть, через це в перші хвилини на березі .набрався такого страху. [259]
Коли він спустився трапом з пароплава на пристань, то побачив митника в уніформі, що йшов йому назустріч. "Поліція!" — подумав Гоф. тже, все викрито, зараз його схоплять.
Тієї миті він помітив, що по той бік вулиці в машині сидить Гаузер і чекає на нього з увімкненим мотором. Гоф у відчаї вихопив пістолет і націлив його в спантеличеного митника, який ішов привітатися зі своєю приятелькою, що працювала в буфеті "Абсалона". Не встиг ніхто усвідомити, що тут сталося, як Гоф перестрибнув через огорожу, що відділяла пристань від тротуару, шаснув поміж таксі, перескочив ще одну огорожу, сховався за двома вантажними Машинами і влетів у Гаузерову машину, й далі тримаючи напоготові пістолет.
Гаузер, побачивши, як біжить його колега, заздалегідь відчинив дверці і ввімкнув швидкість. Тільки-но той упав на сидіння, він щосили натиснув на газ і зник за рогом вулиці, перш ніж хтось устиг помітити номер.
Зупинив він машину аж тоді, як переконався, що за ними ніхто не женеться.
XVI
Давно відомо, що щастя й нещастя врівноважуються, тож не раз і виходить, що невдача одного дає якусь користь другому.
Маурітсон не міг дозволити собі пускати щось на само-плив, тому нічого не занедбував. У всіх своїх справах він надзвичайно старанно страхувався виробивши цілу систему безпеки, і треба було просто-таки неймовірного збігу несприятливих обставин, щоб він міг на чомусь завалитися.
Звичайно, зовсім без невдач не обходилось, але досі вони били тільки по кишені. Так, кілька тижнів тому якийсь навдивовижу непідкупний італійський лейтенант наклав арешт на вантажну машину, повну порнографічної продукції, проте жоден слідчий не зміг би звинуватити за той товар Маурітсона.
Два місяці тому з ним трапився ще один, зовсім незбагненний випадок, але й там обійшлося без прикрих наслідків, і Маурітсон був певен, що тепер уже не на один рік забезпечений від таких помилок. Він вважав, що попасти до в'язниці в нього стільки шансів, як угадати тридцять із тридцяти двох номерів у спортивному тоталізаторі.
Маурітсон не любив ледарювати й на середу призначив [260] собі багато роботи. Найперше треба було отримати на Центральному вокзалі наркотики, перенести їх до камери схову на станції метро "Естермальмторг", потім передати ключик від боксу одній особі в обмін на конверт з грішми. Тоді навідатись~на адресу, куди надходили таємничі листи для Мальмстремай'Мурена. Його трохи дратувало, що він ніяк не міг дізнатися, хто ті листи посилає. Після цього він планував піти в крамницю по труси та інші закупки. І останній пункт програми — чергові відвідини квартири на Данвікскліпан.
Наркотики — амфетамін і гашиш — були спритно сховані в солодкій булці та шматкові сиру, що лежали в звичайній торбі разом з іншими цілком невинними продуктами.
Маурітсон уже забрав товар і стояв на переході біля вокзалу— нічим не прикметний, пристойний чоловік з паперовою торбою в руках. Поряд з одного боку стояла літня жінка, а з другого — дівчина в зеленій уніформі, інспектор автостоянок, та ще повно людей/Метрів за п'ять на тротуарі стовбичили, заклавши руки за спину, два поліцаї, на обличчях у яких проступала тупа байдужість.
Машини, як завжди, мчали безперервно, повітря було —таке насичене чадом, що люди насилу дихали.
Нарешті спалахнуло зелене світло, і всі кинулись уперед, орудуючи ліктями, щоб хоч на соту частину секунди випередити сусідів.
Хтось штовхнув літню жінку. Вона злякано озирнулась і сказала:
— Я погано бачу без окулярів, уже, мабуть, зелене світло?
— Так,— ласкаво відповів Маурітсон.-Дозвольте, я вам допоможу перейти.
Досвід навчив його, що чемність дає зиск.
— Щиро дякую вам,— мовила жінка.— Тепер рідко хто думає про нас, старих.
Що правда, те правда.
— Я нікуди не поспішаю,— сказав Маурітсон.
Він легенько взяв жінку під руку й почав переводити її через вулицю. Та метрів за три від спасенного тротуару якийсь розігнаний перехожий знов штовхнув жінку так, що вона аж похитнулася. Маурітсон підтримав її, щоб вона не впала, і раптом хтось гукнув:
— Злодій!
Він підвів очі й побачив, що інспекторка показує пальцем на нього.
— Поліція! Поліція! — загорлала вона знов. [261]
Літня жінка розгублено озирнулася.
— Ловіть злодія! — кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.
— Що сталося? — запитала літня жінка.— Що таке? — А тоді й собі заверещала: — Злодій! Злодій!
Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.
— Що тут діється? — владно запитав один.
— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.
Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.
— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона.— Хотів відібрати сумку в цієї жінки!
Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: "Стули пельку, падло прокляте!" — але вголос мовив:
— Вибачте, тут трапилась якась помилка.
Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:
— Я сама бачила!
— Що? — хвилювалась літня жінка.— Де злодій?
— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.
Маурітсон не втрачав витримки.
— Сталась якась помилка,— ще раз сказав він.
— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю,— сказала літня жінка.
— Аякже! — обурено крикнула блондинка.— Такий допоможе!.