В гущавині причаїлись якісь звірята, між ними оцелот — дика кішка. З птаства
(80) Чіча— маїсова горілка. (Прим, автора.) [73]
траплялися лише чаплі, поодинокі сови та ще дрозди-співуни й гагари, що ховалися від пазурів сокола. Але тубільці зустрічалися зрідка. Тільки подеколи "гаучо" — звироднілі нащадки індіанців та іспанців — пролітали верхи на конях, скривавлених гострими острогами, прив'язаними до голих ніг вершників, і зникали, мов тіні. Не було в кого розпитатися в дорозі. Гленарван мусив скоритися цьому. Він запевняв себе, що індіанці, заполонивши капітана Гранта, напевно повели його по той бік Кордільєр. Тим-то і розшуки мали дати наслідки не тут, ' а лише в пампі. Таким чином, залишалось тільки озброїтись терпінням і, не дляючись, швидко й невтомно просуватись уперед.
17 жовтня вирушили у звичайний час і в установленому порядку, що його так важко було додержувати запальному Роібертові, — він повсякчас поривався, на превелику досаду його мула, випередити мадрину. Тільки суворий оклик Гле-нарвана міг стримати хлопчину на місці.
Місцевість чимдалі ставала більш нерівна. Розкидані то тут, то там горбки вказували на близькість гір, дедалі частішали річки, що бурхливо збігали примхливими схилами. Паганель раз у раз заглядав у свої карти; коли який із струмків не був там позначений, а це траплялося частенько, кров закипала в жилах географа, й він сердився в найлюбісінький у світі спосіб.
— Річка, що не має ймення, — казав він, — наче позбавлена громадських прав. Для географічного закону вона не існує.
І він, не змигнувши й оком, охрещував ці безіменні річки, прикрашаючи їх найгучнішими іспанськими назвами, та позначав їх на своїй карті.
— Яка мова, — повторював він у захваті. — Яка повноголоса, яка гармонійна мова! Вона немов викарбувана з металу. Я певен — вона має сімдесят вісім частин міді й двадцять дві частини олова, як бронза, що з неї виливають дзвони!
— А ви самі посуваєтесь уперед у вивченні іспанської мови? — спитав його Гленарван.
— Авжеж! Якби лишень не вимова! Морока мені з цією вимовою!
І, сподіваючись на краще, Паганель, верхи на мулі, силкувався подолати труднощі іспанської мови, не шкодуючи горда; та не забував він і про географічні спостереження. Його знання в цій галузі були дивовижні, і ніхто не зміг би взяти тут над ним гору. Коли Гленарван розпитував катапаса про особливості краю, то вчений завжди відповідав [74] раніше за провідника. Катапас дивився на нього зачудовано. Цього ранку, близько десятої години, шлях мандрівників перетнула якась дорога. Природно, Гленарван запитав у катапаса, що то за шлях, і, як завжди, йому відповів Па-гавель.
— Це дорога з Юмбеля до Лос-Анжелоса. Гленарван глянув на катапаса.
— Достеменно так, — ствердив той і звернувся до географа: — Видно, вам уже доводилось тут проїжджати?
— Аякже! — серйозно відповів Паганель.
— Верхи на мулі?
— Ні, сидячи в фотелі.
Катапас, очевидно, не зрозумів його слів, бо знизав плечима й повернувся до свого місця на чолі загону.
О п'ятій пополудні зробили зупинку в неглибокій ущелині, в кількох милях од містечка Лоха. Цієї ночі мандрівники спочивали біля підніжжя сьєрри — перших уступів велетенського кряжа Кордільєр.
Розділ ХII НА ВИСОЧИНІ ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ФУТІВ
Досі перехід через Чілі минав без будь-яких особливих пригод. Але тепер перед мандрівниками повставали нараз і перепони й небезпеки, неминучі в гірських подорожах. Починалась важка боротьба людини з природою.
Перш ніж рушати далі, годилося вирішити, яким перевалом перебратись через Кордільєри так, щоб не збочити з обраного напрямку. Запитали катапаса,
— В цій частині Кордільєр, — відповів той, — мені відомо лише два приступних для проїзду перевали.
— Напевно, перевал Аріка, що його відкрив Вальдівіа Мевдоса? — спитав Паганель.
— Саме так.
— А другий — перевал Вільяріка на південь од Невадо?
— Еге ж.
— Але, мій друже, обидва вони для нас непридатні, бо один заведе убік на північ, другий — на південь.
— А ви можете запропонувати якийсь третій прохід? — спитав майор.
— Так, — відповів Паганель, — Антукський перевал, який проходить через схил вулкана під 37°30' південної шпроти, тобто ухиляється від нашого курсу всього на пів градуса. [75]
Перевал лежить на височині лише тисячі туазів. Відкрив його Замудіо Кріс.
— Гаразд, — мовив Гленарван, — але ви, катапасе, знаєте цей перевал?
— Так, сер, мені траплялося ним переходити, і я не згадав його тільки тому, що це, власне, гірська стежка, котрою пастухи-індіяни східних узгір'їв переганяють худобу.
— Що ж, мій друже, — зауважив Гленарван, — там, де проходять бики, табуни лошиць і отари баранів, пройдемо також і ми. А раз ця дорога веде навпростець, то ми оберемо саме її.
По тому негайно був поданий знак рушати, і загін заглибився в долину Лас-Лехас, між громаддя вапнистих скель. Узвіз майже не відчувався. Близько одинадцятої години довелось об'їжджати невеличке озеро, природне мальовниче водоймище, де зустрічались всі річки навколишніх гір; дзюркочучи, збігали вони вниз і зливались у ясній прозорості озера. Ген-ген над ним розкинулись льяноси — широкі полонини, порослі злаковими травами, де паслася худоба індіанців. Згодом верхівцям трапилось болото, що тяглось з півночі на південь, і тільки дякуючи інстинкту мулів, вибрались з нього на твердий грунт. О першій годині високо на скелястій кручі показалася фортеця Баленаре, що увінчувала її гострий шпиль своїми напівзруйнованими мурами. Вершники проминули її. Камениста дорога дедалі стрімкіше йшла вгору, й кругляки з-під копит мулів скочувалися вниз гуркотливим каскадом. Близько третьої години знову перед очима мандрівників постали мальовничі руїни якоїсь фортеці — певне, її було знищено під час повстання 1770 року.
— Як видно, — озвався Паганель, — гір було замало, щоб роз'єднати людей, знадобились ще й фортеці!
Звідси дорога стала важка й навіть небезпечна: крутішали гірські схили, вужчали стежки-карнизи, страшніше зяяли прірви. Мули просувались обережно, похиливши голови долі, немов обнюхуючи землю. їхали низкою, один за одним. Інколи, на крутих заломах, мадрина раптом зникала з очей, і маленький караван покладався тоді лише на далеке дзеленчання її дзвіночка. Часом примхливі закриви-ни дороги виводили загін на дві рівнобіжні стежки, й тоді катапас міг перекинутися Словом із своїми пеонами через провалля, що лежало між ними — ледве два туази завширшки, але завглибшки двісті.
Тут трави ще боролись проти кам'яної навали, але відчувалось: мінеральне царство перемагає рослинне. Близькість [76] вулкана Антуко можна було вгадати по струмках застиглої червонястої лави, що наїжачилась гострими, немов голки, жовтими кристалами. Бескиди громадилися купами, нависали одні над одними, загрожуючи завалитися, проте не падали, попри всі закони рівноваги. Звичайно, природні струси повинні були дещо змінити їхній вигляд, а химерні нагромадження круч з пласкими вершинами, недоладні скісні горби, випнуті виступи свідчили, що для цього дикого гірського краю час остаточного осідання грунту ще не настав.
Дедалі важче ставало пізнавати дорогу. Майже безнастанні коливання Андського кістяка відміняють гірський рельєф, і тоді зникають розпізнавальні знаки. Тому катапас вагався; він зупинявся, оглядався навсібіч, вдивлявся в форму скель, шукав на крихкому камінні відбитки ніг індіанців. Але визначити напрям було неможливо.
Гленарван їхав услід за провідником. Він бачив і відчував — збентеження катапаса зростало в міру того, як гіршала дорога. Гленарван не наважувався його розпитувати і думав, можливо, не без підстав, що в погоничів, як і в мулів, є певний інстинкт — найкраще на нього й звіритися.
Катапас проблукав навмання ще з годину, весь час, проте, зіходячи вище на гору. Та врешті він зупинився. Загін став на дні вузького міжгір'я чи скорше ущелини — індіяни називають їх "кебрадос". Стрімчаста порфірова скеля загородила вихід. Після марних розшуків проходу катапас зліз з мула і, схрестивши руки на грудях, очікував. Гленарван підійшов до нього.
— Ви заблудили? — спитав він.
— Ні, сер, — відповів катапас.
— Але ми не дійшли ще до Антукського перевалу?
— Ми на ньому.
— Ви не помиляєтесь?
— Не помиляюсь. Ось попіл од багаття, що його роз-, палювали індіанці, ось сліди, залишені отарою баранів, табуном лошиць.
— Виходить, вони пройшли цією дорогою?
— Так, але більше тут ніхто не пройде. Після останнього землетрусу перевал став неприступний.
— Для мулів, але не для людей, — втрутився майор.
— Це вже ваша справа, — відповів катапас, — я зробив усе, що міг. Якщо хочете, я з мулами поверну назад і шукатиму іншого проходу через Кордільєри.
— На скільки це нас затримає?
— Принаймні дні на три. [77]
Гленарван слухав мовчки, розуміючи, що катапас ладен додержати угоди, але мули не можуть іти далі'. Однак коли погонич запропонував повернутися, Гленарван підійшов до своїх товаришів і запитав:
— Чи згодні ви йти далі, що б там не було?
— Ми хочемо йти за вами, — відповів Том Остін.
— І навіть попереду вас, — додав Паганель. — Про що, врешті, йде мова? Про те, щоб перебратися через гірський хребет, а спускатися положистими схилами по той бік незрівнянно легше! Внизу ми знайдемо аргентінських провідників — "бакеанос", — котрі поведуть нас через пампу, і прудких коней, звиклих долати великі відстані. Отож рушаймо вперед без вагань!
— Рушаймо! — загомоніли всі.
— А ви не підете з нами? —— звернувся Гленарван до катапаса.
— Я — погонич мулів, — відповів той. — Ваша воля.
— Обійдемось без нього, — мовив Паганель. — По той бік стіни ми знову натрапимо на стежки Антукського перевалу, і я ручуся, що виведу вас не гірше за найкращого місцевого провідника прямісінько до підніжжя Кордільєр.
Гленарван розрахувався з катапасом і відпустив його з пеонами й мулами. Зброю, приладдя і трохи харчів семеро мандрівників розподілили поміж себе. Ухвалили зараз же вирушити в дорогу і, коли буде потрібно, йти і вночі. Лівим схилом гір звивалась крута стежка, неприступна для мулів. Це був важкий і небезпечний шлях, але після напруженого двогодинного сходження на гору манівцями мандрівники знову вибралися на перевал Антуко.
Вони опинились, власне, неподалік од найвищого гребеня Кордільер, проте не знайшли ані протоптаної стежки, ані хоч яких проходів.