Вони йдуть за своїм невблаганним жаданням, – у цьому їхній холод.
О, тільки ви, огорнуті мороком і ніччю, добуваєте тепло зі світла! О, тільки ви п'єте молоко і втіху з вимені світил!
Ох, довкіл мене крига, рука обпікається об крижини! Ох, пече мене спрага, спрагла за вашою спрагою!
Ох, чому вночі я маю бути світилом! І спрагою за огорнутою ніччю! І самотністю!
Уночі проривається, мов вода, моє бажання – бажання говорити.
Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа – теж живе джерело.
Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа – теж пісня про кохання.
Так співав Заратустра.
ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ
Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:
– Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.
Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей – дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?
Правда, я – ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.
Знайде він і божка, найлюбішого для дівчат: край джерела спочиває він, заплющивши очі.
Воістину, заснув він серед білого дня, ледащо! Може, він надто довго ловив метеликів?
Не гнівайтесь на мене, прекрасні танцівниці, якщо я трохи покараю божка! Він, звісно, кричатиме й плакатиме, та в нього де сльози, там і сміх!
Отож із сльозами на очах нехай він вас просить до танцю, а сам я заспіваю вам пісню.
Ця танцювальна пісня глузуватиме з духу тяжкості, того найвищого і найдужчого диявола, про якого кажуть, ніби він "владар світу".
І такої пісні заспівав Заратустра, поки Амур і дівчата разом вели танок:
О життя, недавно я зазирнув тобі в очі, і мені здалося, ніби я поринаю в незбагненне.
Але ти підчепило мене золотим гачком і глузливо сміялося, коли я назвав тебе незбагненним.
"Так кажуть усі риби, – відповіло ти. – Що їм несила збагнути, те для них незбагненне.
Але я тільки мінливе й дике, в усьому як жінка, і не маю ніяких чеснот.
Хоча серед вас, чоловіків, мене звуть "глибиною" чи "вірністю", "вічністю" чи "таїною".
Адже ви, чоловіки, завжди обдаровуєте нас своїми чеснотами, – ох, які ж ви чеснотливі!"
Так сміялось воно, безвірне; та я ніколи не вірю ні йому, ні його сміхові, коли воно обмовляє себе.
І коли я віч-на-віч розмовляв із своєю несамовитою мудрістю, сказала вона гнівно: "Ти прагнеш, ти жадаєш, ти любиш, – отже, хвалиш життя!"
Я ледве не відповів їй лихим словом, ледве не сказав тій розгніваній правди; адже нема злішої відповіді, ніж "сказати правду" власній мудрості.
Так воно склалось між нами трьома. Від щирого серця люблю я тільки життя... і, воістину, найміцніше тоді, коли його ненавиджу!
Та якщо я прихильний до мудрості, а часто й занадто прихильний, то лише тому, що вона мені дуже нагадує життя!
У неї його очі, його сміх, і навіть його золоті гачки: що я вдію, коли вони такі схожі між собою?
А як життя колись запитало мене: "Що таке мудрість?" – я відповів запально: "О, це просто мудрість!
Її прагнуть і нею насичуються, дивляться на неї крізь серпанок і ловлять її сітями.
Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.
Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.
Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче"
Коли я сказав це життю, воно злобно всміхнулося і заплющило очі. "Про кого ж ведеш ти мову? – спитало воно, – чи, бува, не про мене?
І навіть якщо ти маєш рацію, – чи можна так казати мені просто в вічі! А тепер покажи мені свою мудрість!"
Ох, ти знову розплющило очі, о кохане життя! І мені здається, ніби я знову поринаю в незбагненне.
Так співав Заратустра. Та коли танець закінчився і дівчата пішли, йому стало сумно.
"Сонце вже зайшло, – сказав він нарешті, – галявину вкрила роса, з лісу тягне холодом.
Щось невідоме підступило до мене і замислилось. Як! Ти ще живий, Заратустро?
Чому? Навіщо? Чим? Куди? Де? Як? Хіба не безглуздя – жити й далі?..
Ох, друзі мої, це вечір запитує моїми устами. Даруйте мені мою печаль!
Вечір настав: даруйте мені, що вже вечір!"
Так казав Заратустра.
ПОГРЕБОВА ПІСНЯ
"Там німотний острів могил: там і могили моєї юності. Туди я віднесу вічнозелений вінок життя".
З такою думкою в серці плив я морем.
О видива й видіння моєї юності! О миті кохання, божественні миті! Як швидко ви згинули! Сьогодні я згадую про вас немов про мерців.
Від вас, мої дорогі покійники, віють ніжні пахощі, що приносять на серце сльози розради. Воістину, вони глибоко зворушують і розраджують серце самотнього мореплавця.
Та все ж я най багатший, і мені заздрять найдужче – мені, найсамотнішому! Бо ви були моїми, а я ще й донині ваш: скажіть, кому падали з дерева такі трояндові яблука, як мені?
Та все ж, наймиліші, я плід і щедра нива вашої любові і квітую у вашу пам'ять розмаїттям дикорослих чеснот!
Ох, нам судилося не розлучатися, мої милі нетутешні дива; ви прилітали до мене і моїх жадань не як полохливі птахи, – ні, ви вірили мені, а я вам!
Так, божественні миттєвості й миті: ви, як і я, були створені для вірності й неминущої ніжності, отже, слід мені зараз дорікати вам за невірність і прозивати вас зрадливими, – інакше не вмію.
Воістину, втікачі, надто швидко ви вмерли. Та ви не втікали від мене і я не втікав від вас: не винні ми одне перед одним у нашій зрадливості.
Щоб убити мене, душили вас, адже ви співочі птахи моїх сподівань! Так, мої любі, злість завжди пускала свої стріли у вас – щоб поцілити моє серце!
І вона поцілила! Бо я завжди леліяв вас у серці, наче скарб, був немов одержимий: тому ви й повинні були вмерти замолоду, ще й як передчасно!
Стрілу пустили у найвразливіше моє місце: там були ви, вкриті тільки ніжним пушком, схожі на усмішку, що вмирає від чужого погляду!
І ворогам своїм я скажу таке: "Що важить просте вбивство проти того, що ви заподіяли мені!
Те, що ви заподіяли мені, гірше всілякого вбивства; ви в мене відібрали безповоротне", – отаке я скажу своїм ворогам!
Ви ж убили видива й найдорожчі дива моєї юності! Ви відібрали товаришів моїх забав, блаженних духів!
Нехай же пам'яттю про них буде цей вінок і моє прокляття.
Прокляття вам, вороги! Ви ж укоротили мені вічність, – тепер вона звук, що розбився об холодну ніч. Тепер вона мить, один лише погляд божественного ока!
Колись, у кращі часи, з чистоти своєї я казав таке: "Все живе повинно бути для мене божественним".
Тоді ви напосілись на мене брудними примарами; ох, куди щезли тепер ті кращі часи?
"Кожен день для тебе повинен бути священним", – цього навчала мене юнацька мудрість; воістину, це мова веселої мудрості!
Але вороги викрали мої ночі й підмінили їх мукою безсоння: ох, куди щезла та весела мудрість?
Колись, дивлячись на птахів, я шукав щасливих ознак; тоді на мій шлях ви пустили огидну потвору – сову. Ох, куди щезли мої ніжні жадання?
Колись я дав обітницю зректись будь-якої огиди: тоді ви обернули моїх ближніх та родичів на гнояки. Ох, куди щезли мої найшляхетніші обітниці?
Як сліпий, я колись ішов шляхами щастя: але під ноги сліпому ви накидали всілякої гидоти, і тепер мені вже огидні давні стежки сліпих.
Коли я зробив найважче і святкував перемогу власних зусиль, тоді ви змусили тих, хто любив мене, волати, ніби я завдаю їм найбільшого горя.
Воістину, ви завжди чинили так: домішували жовчі в найсолодший мед і знецінювали зусилля найкращих бджіл.
До мого милосердя ви завжди посилали найзухваліших жебраків, до мого співчуття підганяли юрмища непоправних паскуд. Отже, в моїх чеснот ви відібрали віру.
Коли я жертвував найсвятішим, ваше "благочестя" то одразу ж долучало до цього свої масні дарунки: отож у чаду вашого сала задихалося моє найсвятіше.
Якось я хотів танцювати, як іще ніколи не танцював: я хотів сягнути вище неба. Тоді ви підмовили мого найулюбленішого співака.
І він заспівав моторошно й гнітюче; ох, він гудів мені у вуха, як смутна труба.
Убивчий співаче, знаряддя злоби, ти найневинніший! Я вже ладнався до найкращого танцю, але тими звуками ти вбив моє натхнення!
Тільки у танці я вмію символами сказати про найвище, – а тепер ті найвищі символи досі скуті в моїх кінцівках!
Невисловленими і невільними зостались найвищі сподівання! Померли всі видива й розради юності!
Як я це витерпів? Як одужав після таких ран? Як воскресла моя душа з могили?
Так, я маю щось невразливе, безсмертне, те, що висаджує навіть скелі; зветься воно моїм жаданням. Мовчазне й незмінне, простує воно через роки.
Жадання моє хоче йти своєю ходою, але на моїх ногах; воно суворе й невразливе.
У мене ж невразлива тільки п'ята. А ти, жадання, все живеш і не міняєшся. Довготерпеливе! Ти ще й досі переступаєш через усі могили!
У тобі ще й досі живуть несправджені юнацькі надії, немов життя та юність, сидиш ти, сподіваючись, на жовтих могильних румовищах.
Так, для мене ти ще й досі руйнуєш усі могили, – вітаю тебе, моє жадання! Тільки там, де могили, є й воскресіння.
Так співав Заратустра.
ПРО ПЕРЕМОГУ НАД СОБОЮ
"Жаданням істини" називаєте ви, наймудріші, те, що надихає і підтримує вас?
Прагненням охопити думкою все сутнє – так я називаю те жадання!
Все сутнє ви хочете спершу охопити думкою: адже ви таки сумніваєтесь, чи можна це зробити взагалі.
Та все сутнє повинно коритися вам! Цього вимагає ваша воля, ваше жадання. Сутнє повинно вигладитись і скоритись духові, бути для нього дзеркалом і його віддзеркаленням.
Оце й усе ваше жадання, наймудріші, – жадання влади; воно проступає навіть тоді, коли ви розважаєте про добро і зло й оцінюєте світ.
Ви прагнете створити світ, перед яким могли б упасти навколішки: це ваша остання надія і ваше сп'яніння.
Звісно, немудрі, народ – просто річка, якою пливе човен; а в човні сидять урочисті й виряджені оцінювачі.
Свою волю і свої цінності ви пустили плисти річкою становлення; давнє жадання влади виказує мені, у що вірить народ як у добро і зло.
Це ви, наймудріші, посадили тих гостей у човен, наділивши їх блиском і гордими іменами, – ви і ваша панівна воля!
Річка несе тепер човен далі: вона повинна нести його.