І вже напевне не одружуся з учителем, а тільки з-якимось поміщиком…
– З аристократом? – Тоні впускає з рук панчоху й задумливо дивиться Армгард в обличчя.
– Не знаю ще, але він мусить мати великий маєток. Ох, як це мене тішить, дівчата! Я вставатиму о п'ятій і поратимуся… – вона натягає на себе ковдру й замріяно втуплюється в стелю.
– Перед її духовним зором пасеться п'ятсот корів, – каже Герда, дивлячись на товаришку в дзеркало.
Тоні ще не роздяглася, проте лягає на подушку, заклавши руки за голову, й теж задумливо зводить угору очі.
– А я, звичайно, одружуся з купцем, – каже вона. – Він повинен мати багато грошей, щоб ми могли елегантно опорядити свій дім. Це мій обов'язок перед родиною і перед фірмою, – поважно додає вона. – Побачите, що так і буде.
Герда скінчила зачісувати коси і починає чистити свої великі білі зуби, послуговуючись уже ручним люстерком в оправі з слонової кістки.
– А я, мабуть, зовсім не вийду заміж, – каже вона трохи невиразно, бо їй заважає порошок у роті. – Я ще ке знаю чому. Просто не хочу. Я повернуся в Амстердам і гратиму з татом дуети, а потім житиму коло заміжньої сестри.
– Шкода! – палко вигукує Тоні. – Ой як шкода, Гердо! Тобі треба тут одружитись і лишитися в нас назавжди… Слухай, виходь заміж за одного з моїх братів!..
– За того носатого? – питає Герда байдуже і позіхає, затуляючи люстерком рота.
– Або за другого, однаково… Боже, як би ви могли влаштуватися! Тільки треба звернутись до Якоба. До шпалерника Якоба з Рибальської, він має дуже добрий смак. І я б до вас щодня приходила в гості…
Та зненацька лунав голос мадемуазель Подіне:
– Ah, voyons, mesdames![39] Лягайте спати, s'il vous plait![40] Сьогодні ввечері ви вже однаково не одружитесь!
Але неділю й канікули Тоні проводила на Менгштрасе або за містом у діда й баби. Як вона раділа, коли на Великдень випадала гарна погода, щоб можна було шукати у величезному дідовому садку крашанок і марципанових зайчиків! А канікули над морем! Яка то втіха – жити в кургаузі, обідати за табльдотом, купатися і їздити на ослику! Коли випадав щасливий для консула рік і йому добре торгувалося, вони влітку вирушали у дальші мандри. А що вже казати про різдво, коли Тоні діставала подарунки в трьох місцях: вдома, в діда з бабою і в Зеземі, де того вечора бішоф лився рікою!.. Проте найкращий був святвечір дома. Консул дбав, щоб він минув пишно, велично у веселому настрої. Всі врочисто збиралися у кімнаті з краєвидами, в ротонді юрмилися слуги й прохачі, консул тиснув усім червоні, аж сині, руки і раптом з Марийської церкви долинав чотириголосий спів хлоп'ячого хору, такий радісно святковий, що серце тремтіло в грудях. Потім, коли вже крізь-шпарку у високих білих дверях пробивався запах ялинки, пані Елізабет повільно зачитувала з родинної біблії з велетенськими літерами розділ про різдво Христове, хор у церкві виконував ще один хорал, і тільки-но він затихав, усі затягували "О ялинко" і врочисто простували через ротонду до зали, великої зали з статуями на шпалерах, де сяяла, мерехтіла, духмяніла висока, до самої стелі, ялинка, уквітчана білими лілеями, і де стояв довгий, від вікна аж до дверей, стіл з подарунками. Надворі, на замерзлих засніжених вулицях, вигравали італійці-катеринщики, а з ринку линув гомін святкового базару. Крім малої Клари, всі діти сідали до пізньої святкової вечері в ротонді, де подавали силу-силенну коропів і начинених індиків.
Треба ще додати, що за ті роки Тоні Будденброк побувала в двох мекленбурзьких маєтках. Одного літа вона кілька тижнів прожила з своєю товаришкою Армгард у маєтку пана фон Шіллінга, розташованому по той бік Трави коло самого гирла, а вдруге їздила з кузиною Тільдою до маєтку, де пан Бернгард Будденброк був управителем. Звався він "Непривітним" і не давав ні шеляга прибутку, проте влітку там жилося зовсім непогано.
Так минали роки, дівочі роки Тоні Будденброк – загалом щасливі.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
Одного липневого надвечір'я, десь після п'ятої, родина консула Будденброка сиділа в садку перед "порталом", щойно попивши каву, Всередині альтанки, в побіленій кімнатці, де по високому дзеркалу на стіні понамальовувано пташки, а лаковані двері ззаду, коли добре придивитися до них, були насправді не дверима і мали тільки домальовані клямки, повітря було надто гаряче й застояне, тому легкі меблі з сучкуватого мореного дерева винесено надвір.
Консул, його дружина, Тоні, Том і Клотільда сиділи півколом біля круглого накритого столу, де ряхтів на сонці не прибраний ще посуд. Христіан з нещасним виразом на обличчі учив збоку другу промову Ціцерона проти Катіліни. Консул курив сигару, заглибившись у свої "Вісті", пані Елізабет, опустивши на коліна шитво, з усмішкою стежила за маленькою Кларою: дівчинка під наглядом Іди Юнгман шукала фіалок, що зрідка траплялися на моріжку. Тоні, підперши голову руками, захоплено читала "Серапіонових братів" Гофмана, а Том потихеньку лоскотав їй травинкою потилицю, чого вона розважно силкувалась не помічати. Худа, старкувата Клотільда в квітчастій ситцевій сукенці читала оповідання, що називалося: "Сліпий, глухий, німий, а все ж таки щасливий", і час від часу згрібала в купку крихти з печива на скатертині, брала їх усією п'ятірнею і обережно несла до рота.
Небо, на якому подекуди непорушно стояли білі хмари, починало поволі блякнути. Чепурний садок із симетрично розпланованими доріжками й грядками, на яких рябіли квітки, тонув у жовтавому промінні надвечірнього сонця. Часом вітерець приносив запах резеди, що росла по краях грядок.
Консул вийняв з рота сигару.
– Ну, Томе, – весело озвався він, – ми, либонь, домовилися з "Ван Генкдомом і компанією" за ту партію жита, що я тобі казав.
– Скільки він дає? – зацікавився Том і перестав мучити Тоні.
– Шістдесят талярів за тонну… Непогано, га?
– Чудово! – Том знав, що це дуже добра ціна.
– Тоні, ти б краще сіла comme il faut[41], – мовила пані Елізабет, і Тоні, не відриваючи очей від книжки, зняла один лікоть зі столу.
– Це не вадить, – сказав Том. – Хай сидить, як хоче, однаково вона є й буде Іоні Будденброк. Вони з Тільдою безумовно найбільші красуні в нашій родині.
Клотільда була безмежно здивована.
– Боже мій! То-оме!.. – промовила вона.
Аж дивно, скільки можна було тягти тих троє коротких слів.
Топі терпіла мовчки: не варт озиватися, бо Том дотепніший за неї. Знову щось скаже, всі зарегочуть і будуть на його боці. Вона тільки сердито роздула ніздрі і здвигнула плечима. Та коли мати заговорила про наступний бал у консула Гунеуса і щось згадала про нові лаковані черевички, Тоні зняла й другого ліктя зі столу і жваво приєдналася до розмови.
– Ви собі балакаєте, – жалібно вигукнув Христіан, – а в мене такий страшенно важкий урок! Я б також хотів бути купцем!..
– Аякже, ти щодня хочеш чогось іншого, – сказав Том.
Тієї миті на стежці з'явився Антон; він ніс. на таці візитну картку, і всі з цікавістю звернули очі на нього.
– "Грюнліх, агент, – прочитав консул. – Із Гамбурга". Приємний чоловік, мені його дуже добре рекомендували. Син пастора. Я маю до нього справи. Нам треба дещо обговорити… Антоне, скажи панові –ти не заперечуєш, Бетсі? – хай прийде сюди…
Стежкою дріботів уже, тримаючи капелюха й ціпка в тій самій руці, трохи витягнувши вперед шию, середній на зріст чоловік років десь тридцяти двох у зеленясто-жовтому, ворсистому, довгополому сурдуті й сірих нитяних рукавичках. Чуб він мав білявий, ріденький, обличчя рожеве й усміхнене, а біля самої ніздрі темніла велика бородавка. Верхня губа й підборіддя в нього були гладенько виголені, а з щік, за англійською модою, звисали довгі баки прикро золотавого кольору. Ще здалеку він на ознаку своєї глибокої відданості махнув великим світло-сірим капелюхом.
Останній крок він зробив дуже великий і верхньою половиною тіла обвів півколо, вклонившись у такий спосіб усім разом.
– Я перебив вам, вдерся в родинне коло, – оксамитовим голосом проголосив він свою виняткову скромність, – Ви читали цікаві книжки, бесідували… Уклінно прошу вибачити!
– Ласкаво просимо, дорогий пане Грюнліху! – сказав консул. Він підвівся, як і його сини, й потиснув гостеві руку. – Я радий нагоді привітати вас не в конторі, а вдома, серед своєї родини. Бетсі, це пан Грюнліх, мій надійний клієнт… Моя дочка Антонія… Моя небога Клотільда… З Томасом ви вже знайомі… А це мій другий син, Христиан, гімназист.
На кожне ім'я пан Грюнліх низенько кланявся.
– Повірте мені, – знову озвався він, – що я не мав на гадці з'явитися до вас непроханим гостем. Я прийшов у справах, і якщо мені дозволено буде попросити пана консула пройтися зі мною по садку…
Пані Елізабет заперечила йому:
– Ви зробите нам ласку, якщо не зразу почнете ділову розмову з моїм чоловіком, а хвилинку побудете в нашому товаристві. Сідайте!
– Уклінно дякую, – чуло мовив пан Грюнліх.
Він сів на краєчку стільця, що його підставив Том, поклав капелюха й ціпка на коліна, тоді вмостився зручніше, пригладив долонею свої баки і кашлянув, – вийшло щось подібне до "ге-ем!". Усе те справляло таке враження, наче він хотів сказати: "Це був тільки вступ. А що далі?"
І пані Елізабет перейшла до основної частини розмови.
– Ви живете в Гамбурзі? – спитала вона, схиливши набік голову. Шитво й досі лежало в неї на колінах.
– Звичайно, пані Будденброк, – відповів пан Грюнліх і знову вклонився, – Я мешкаю в Гамбурзі, проте здебільшого життя моє минає в дорозі. В мене дуже багато роботи, і, дозволю собі сказати, робота моя неспокійна, ге-ем!
Пані Елізабет звела брови і ворухнула губами, наче хотіла мовити з пошаною: "Он як?"
– Невтомна діяльність моя життєва потреба, – додав пан Грюнліх, напівобернувшись до консула, і знову кашлянув, бо помітив погляд панни Антонії – таким холодним, допитливим поглядом дівчата міряють незнайомих молодих чоловіків; здавалось, той холод може щомиті перейти в зневагу.
– У нас в родичі в Гамбурзі, – зауважила Тоні, аби не мовчати.
– Дюшани, – поясниш консул. – Родина моєї небіжки матері.
– О, мені це дуже добре відомо! – поспішив запевнити їх пан Грюнліх. – Я мав честь бути їм відрекомендованим. То все чудові люди, великого серця і великої душі… ге-ем! Далебі, якби в кожній родині панував такий дух, як там, на світі жилося б краще.