Навіть ворона — й та наплачеться, літаючи над цією округою, поки щось знайде.
— А що скажеш ти, трапере? — запитав батько, показуючи, який слабкий слід залишив на сухій землі його могутній каблук, і засміявся злим, страшним сміхом. — Чи вибере собі таке місце чоловік, який ніколи не турбував чиновників, щоб йому справили папери на землю?
— В улоговинах грунт родючіший, — спокійно відповів трапер, — а ти, щоб дістатися до цієї похмурої місцини, проминув мільйони акрів, де той, хто любить порати землю, може збирати зерно бушелями замість тих пінт[26], що посіяв, і то не витрачаючи надто багато праці. Якщо ти прийшов шукати землю, то забрів на кількасот миль далі, ніж треба, або тобі доведеться подолати ще втричі довшу путь.
— Отже, біля другого моря можна знайти кращу землю? — запитав скватер, показуючи в бік Тихого океану.
— Так, я там бачив усе, — сказав трапер, який сперся на цівку своєї рушниці, опустивши її прикладом на землю, і, здавалося, з сумовитою втіхою пригадував минулі дні. — Я бачив води обох морів! На узбережжі одного з них я народився й виріс, ставши отаким-о молодцем, як той хлопець. Америка дуже зросла з часів моєї юності, друзі. Вона стала великою країною — більшою, ніж весь світ, яким він колись мені уявлявся. Майже сімдесят літ я прожив у Йорку — в провінції і штаті. Ти, певне, бував у Йорку?
— Ні, не бував, я ніколи не бував у містах; але я часто чув про той Йорк. Це, мабуть, широкий-таки поруб.
— Широкий! Надто широкий! Там навіть землю змордували сокирами. Такі горби, такі мисливські угіддя — і я бачив, як їх без найменшої гризоти оголяли, зрубуючи дерева, божі дари! Я лишався там, поки гупання сокир почало заглушати гавкіт моїх собак, а тоді подався на захід, шукаючи спокою. Болісною була моя подорож; болісно було йти крізь пущу, де падали зрубані дерева, тиждень у тиждень дихати, як мені довелося, задушливим повітрям димучих порубів! Далекий це край, штат Йорк, як подивитися звідси!
— Він лежить, я так гадаю, десь із того краю старого Кентуккі, хоч я ніколи не знав, на якій це відстані.
— Чайка відмахає крилами добру тисячу миль, поки побачить східне море. Але для мисливця це не така й важка путь, коли є затінок і дичина! Колись я в одну й ту саму осінь вистежував оленя в горах Делавару та Гудзону й брав бобра на річках Верхніх озер; але тоді око моє було бистре й точне, а ноги — як у лося! Мати Гектора, — він лагідно поглянув на старого собаку, що притулився до його ніг, — була тоді ще цуценям, а так і поривалася до дичини, хай тільки ночує запах. Попомучився я з нею, еге ж, попомучився!
— Твій собака старий: пристукнути його — милосердне було б діло.
— Собака схожий на свого господаря, — відказав трапер, ніби не дочувши жорстокої поради. — Він помре, коли вже більше не зможе полювати, і ніяк не раніше. Я думаю, у цьому світі на все є свій лад. Не завжди найпрудкіший олень втече від собаки, й не завжди найдужча рука тримає рушницю найпевніше. Погляньте-но довкола, люди: що скажуть янкі-лісоруби, коли прорубають собі дорогу від східних вод до західних і побачать, що рука, яка може одним помахом змести все, вже оголила тут землю, ніби глузуючи з їхньої недоброї пристрасті? Вони повернуть назад на свою стежину, як лисиця, що плутає погоню, й тоді огидний сморід їхніх власних слідів покаже їм, які вони були божевільні, спустошуючи землю. А втім, такі думки — не диво для того, хто вісімдесят літ споглядав людський безум, та хіба вони навчать мудрості людей, ще схильних до мирських утіх! Одначе вам треба поспішати, якщо не хочете відчути на собі всю хитрість і злобу темнолицих індіанців. Вони вважають себе законними господарями цього краю і рідко залишають білому що-небудь, окрім його шкіри, якою він так похваляється.
— Старий, — суворо запитав Ішмаел, — до якого народу ти належиш? Колір шкіри й мова в тебе як у християнина, а серцем ти, здається, разом з червоношкірими.
— Як на мене, то між народами нема великої різниці. Найулюбленіше моє плем'я розвіяне по землі, як пісок сухого річища, що його жене осінній ураган. А життя надто коротке, щоб пристосовуватися до людей чужого звичаю і ладу, як ото я колись був призвичаївся, проживши серед того племені чимало років. Та в мені немає і краплини індіанської крові, а щодо військового обов'язку, то я солдат народу Штатів; правда, тепер, коли вони мають ополчення й військові кораблі, їм не потрібна рушниця вісімдесятилітнього старого.
— Коли ти не зрікаєшся свого роду, я тебе запитаю напрямки: де сіу, які вкрали мою худобу?
— Де гурт буйволів, що його вчора вранці гнала пума на цій рівнині? Важко сказати…
— Друже, — почав доктор Баттіус, який досі уважно слухав, але тут відчув непереборне бажання втрутитися в розмову. — Мені дуже прикро, коли такий досвідчений і спостережливий венатор, чи то мисливець, як ви, припускається помилки, до речі, вельми поширеної. Тварина, про яку ви згадали, насправді належить до виду Bos ferus чи Bos Sylvestris[27], як його вдало назвали поети, і хоч має певну спорідненість із звичайним Bubulus[28], тобто буйволом, є зовсім іншим видом. Слово "бізон" тут доречніше, і я настійно прошу вас його і вживати, коли надалі вам трапиться згадати особину цього виду.
— Бізон чи буйвіл — яка різниця? Тварина ж та сама, як її не називай, і…
— Пробачте, вельмишановний венаторе: класифікація — душа природничої науки, кожна тварина чи рослина обов'язково характеризується особливостями, властивими її видові, і це завжди зазначається в його назві…
— Друже, — сказав трапер, аніскільки не збентежившись, — чи бобровий хвіст стане несмачний, коли бобра назвати норкою? І хіба вам смакуватиме м'ясо вовка, коли який-небудь книжник назве його олениною?
Оскільки старий запитував дуже серйозно, ба навіть трохи запально, то між співрозмовниками, один з яких був чистим практиком, а другий — ревним прихильником теорії, могла б розгорітися гаряча суперечка, якби Ішмаел не поклав цьому край, повернувшись до теми, що хвилювала його значно більше.
— Про боброві хвости й м'ясо норки можна побалакати на дозвіллі перед вогнищем, у якому палають кленові дрова, — втрутився він без усякої поваги до почуттів зацікавлених сторін. — Тепер не до іноземних слів, та й не до слів узагалі. Скажи мені, трапере, де ховаються сіу?
— Легше скапати, якого кольору пір'я у яструба, що ширяє он під тією білою хмариною! Коли червоношкірий завдав удару, він не чекатиме, поки йому за кривду відплатять свинцем.
— Коли ці жебраки-дикуни попереловлюють усю худобу, з них вистачить цього чи ні?
— Людська натура однакова, байдуже якого кольору шкіра. Хіба ти менше прагнув багатства, зібравши багатий врожай, ніж коли мав лише жменю зерна? Якщо так, то ти, либонь, не такий, як більшість людей, а я набачився їх за своє довге життя.
— Кажи прямо, старий, — перепинив його скватер, із силою вдаривши прикладом рушниці об землю. Його повільному розумові невтямки була ця неясна, з натяками, розмова. — Я запитав тебе про дуже просту річ, і ти, я певен, знаєш, що відповісти.
— Правду кажеш, я можу відповісти, бо надто часто бачив, як люди, подібні мені, не вірили, коли затівалося зло. Хай-но сіу зберуть усю худобу й переконаються, що ти їх не переслідуєш, вони повернуться, наче голодні вовки, забрати решту здобичі. А може, вони, як ті великі ведмеді, що живуть біля водоспадів на Довгій ріці, і не стануть зволікати обнюхувати свою жертву, а порішать її одним ударом лапи.
— І ви бачили названих вами тварин? — вигукнув доктор Баттіус, що не втручався в розмову, поки йому вистачило сил стримувати своє нетерпіння, а тепер наготувався обговорити важливу тему, тримаючи в руках, як довідник, відкритий нотатник. — Чи не скажете ви мені: той звір, якого ви стріли, належав до виду Ursus horribilis[29]? Чи мав він такі ознаки: вуха — заокруглені; лоб — склепінчастий; очі — без помітної додаткової повіки; зуби — шість різців, один несправжній, чотири розвинених кутніх…
— Кажи далі, трапере, ми ведемо з тобою серйозну розмову, — перепинив його Ішмаел. — Отже, ти гадаєш, ми ще побачимо грабіжників?
— Ні, ні, я б не назвав їх грабіжниками. Вони чинять за звичаєм свого народу, чи, коли хочеш, за законом прерії.
— Я пройшов п'ятсот миль, щоб знайти місце, де ніхто не гуркотів би мені у вуха про закон, — люто сказав Ішмаел. — І я не збираюся спокійно стояти на суді, де за суддю червоношкірий. Кажу тобі, трапере, коли ще хоч один сіу поткнеться до моєї стоянки, де-б вона не була, то він відчує на собі, чим заряджена моя стара кентуккійка, — скватер виразно ляснув по своїй рушниці, — нехай на грудях у нього буде медаль із самим Вашінгтоном[30]. Будь-кого, хто забирав чуже, я називаю грабіжником.
— Тетони, і пауні, й конзи, й десятки інших племен вважають ці голі рівнини своїми володіннями.
— І брешуть! Повітря, вода й земля — це дари природи, ніхто не владен ділити їх. Людина повинна пити, дихати, ходити, й тому кожний має право на свою частку землі. Незабаром ці державні землеміри поставлять свої циркулі й проведуть межі не тільки під нашими ногами, а й над головою! Почнуть писати на своїх учених пергаментах премудрі слова, за якими землевласникові — чи, може, він називатиметься повітровласником? — належить ось стільки акрів неба, де ота зірка — межовий знак, а ота хмара — щоб крутити його вітряк!
Це своє припущення скватер вимовив з якоюсь несамовитою зловтіхою і, скінчивши, зневажливо засміявся. На вустах то одного, то другого здорованя-сина почергово з'являлася весела, але грізна посмішка, обійшовши таким чином усю родину.
— Облиш це, трапере, — вів далі Ішмаел, трохи злагіднівши, як людина, що почуває себе переможцем, — ні ти, ні я ніколи не мали діла з паперами на право власності, з судовими виконавцями чи з деревами, позначеними зарубками; отож не марнуватимемо слів на пусті балачки. Ти вже давно живеш у цьому степу, так от і відповідай напрямки, без страху та вивертів: що б ти зробив, бувши на моєму місці?
Старий вагався, видно, йому дуже не хотілося радити в такому ділі. Однак, оскільки всі втупили в нього очі, й він, куди б не повернувся, зустрічав чийсь погляд, прикутий до його схвильованого обличчя, трапер печально й тихо відповів:
— Надто часто я бачив, як через пусту сварку проливалася людська кров, і не хочу знов почути гнівний голос рушниці.