Ми всі старіли, Ада Юхимівна — менше за всіх, вона все ще вірила в чари кохання і переходила від одного уявного роману до іншого. Але й вона іноді впадала в хандру, переставала фарбувати волосся, причісувати їх гладенько-гладенько і казала загадково: "Це траур по моєму життю. Я нещасна. "Чайка", Чехов".
Капа Гущина все ще працювала нічним сторожем, але не шмигала цілий день, як раніше, а часто і багато спала. Колишня переможність, притаманна їй у сварках, потроху відступала, і тихіше ставало на кухні... А Панька Зикова зробила собі перманент і ходила ще швидше, ще більше здіймаючи кругом себе вітер і ніби кудись поспішаючи на своїх жилавих, дужих ногах.
Мені самій у той час жилося непогано. Життя заколихувало мене, як дорога. Є люди, які більше за все люблять їхати, однаково куди, однаково як: у поїзді, так у поїзді, в машині, так у машині. Повз них мелькає все, і їм не нудно. Я дійшла в цьому до крайнощів. Я можу їхати, не рухаючись з місця. Я сиджу, а мимо мене тече життя, зачаровуючи зміною подробиць. Крапля вгорі висить, виблискує, наливається, падає. За нею друга. Це захоплююче цікаво. На краю стежки з'явився горобець. Дуже мужній горобець. Видно, що його душа завелика для такого ніжного, маленького тільця. Ось він побився з товаришем за черв'яка, образливо клюнув його в плече, пострибав. Дзьоб у нього просвічується по краях, а в дзьобі чудовий черв'як. Благословенне життя!
Інколи зустрічала я на вулиці своїх давніх .знайомих, ще з часів колишнього існування. Ці зустрічі були завжди незграбними і обтяжливими, їм було незручно бачити мене покалічену, знедолену, позбавлену професії, вони щиро мене жаліли, але допомогти не могли. А мені була обтяжлива їхня жалість, чужі їхні інтереси. Покинутий мною світ здавався дивним, як будинок, у якому жив колись, давно-давно, і вже встиг забути, з якого боку двері твого під'їзду...
Розповідали мені про людські долі. Такий-то, який подавав свого часу надії, виявився пустою людиною, ледь заробляє на прожиття, а такий-то, навпаки, процвітає, лауреатствує, їздить по закордонах, має величезний успіх, за місяць три фотографії в газетах, остання в "Культуре и жизни" — бачили? "Ні",— відповідала я. Знайомий прощався, відходив від мене, як від постелі важко, безнадійно хворого. Після кожної такої зустрічі я запитувала себе: та чи така вже я знедолена? Чи заздрю я їхньому життю — із суперництвом, із переліком закордонних поїздок, газетних знімків? Ні, не заздрю... Якраз у той час я перечитувала "Англійські листи" Карела Чапека і по-новому прочитала фразу, що вразила мене щемливою своєю музикальністю: "О батьківщино моя, що не має морів, чи не надто вузький твій горизонт, тобі не вистачає, либонь, шумливої далечіні? Так, так, але можуть бути шумливі простори довкруж наших голів, якщо не можна плавати, можна в крайньому разі мріяти, борознити широкий і високий світ у злетах думок; на світі вистачить місця для подорожей і пароплавів..."
Мені було за що дякувати долі. У мене була робота, був дім, була незграбна і недоладна, але все ж сім'я: Анфіса, Вадим. Уперше за багато років упала стіна, яка відділяла моє минуле від теперішнього. Я вже могла згадувати про минуле без внутрішнього крику.
Від цих спогадів мені часто не спалося ночами, але безсоння мене не обтяжувало. З якоюсь відрадою я дивилася у вікно, де гойдався ліхтар зі своєю тінню, і відчувала, як іде, погойдуючись, до невідомої, але бажаної мети вдовиний пароплав.
17
Час від часу мою розповідь прориває тривога, вона заважає мені продовжувати^] Невже це закон, що людські стосунки з роками вироджуються і на місці живої тканини вирос/гає дике м'ясо? І виникає болісне питання: коли?/ Ні, ще не тоді. Тоді ще все було, мабуть, благополучно. Ми з Анфісою працювали, Вадим учився в школі. Вчився так собі: ні добре, ні погано, понуро. Мені здається, його дуже ранило усвідомлення, що він не найкращий. По суті, увесь його шлях після Будинку дитини був шляхом із "найкращих" в "не найкращі". Підростаючи, він став не такий уже красивий, огрубів, поважчав, зсутулився, якось проступила в ньому Анфісина крупна кістка. Для неї ж він як і раніше був божеством. Балувала його нестямно. Працювала, як вона висловлювалася, "у дві смерті" (в дві зміни). Наймалася прати білизну, мити вікна (третя смерть). Усе для нього. Одягнути, взути, вітаміни, фрукти, театр, кіно — все йому. Сама обтріпалася, обносилася, Мала вигляд старої баби. А Вадим був не ласкавий, поцілуєш — утреться. Вона до нього, він — "відчепись". Став зухвалий, з'явилася у нього звичка тримати голову вниз, погляд спідлоба.
— Ти мене не буцай,— казала Капа,— я тебе не дуже й боюсь.
Вадим посміхався. Він узагалі посміхався, що б йому не говорили. Знущався над котом. Стріляв з рогатки, шибку розбив. Мати за шибку заплатила, плакала, а він посміхався. Витівки для хлопчика взагалі звичайні, але незвичайна посмішка, знущальна.
Складні якісь стосунки були у нього в дворі. Хтось поранив його, видно, жорстоким словом "безбатченко", щось чув він від людей, які знали, що не все в його сім'ї було до ладу...
Не пам'ятаю, коли я від нього почула вперше знамениту формулу: "Всі брешуть". Дуже рано він за неї вхопився і вирішив, що все пізнав, усе може пояснити. Вона стала для нього чимось на зразок лейтмотиву. Зайде до мене напівворожий, і через кожні дві-три фрази глумливо: "Всі брешуть". І ви брешете, і вона, тобто мати, бреше, і всі брешуть.
— Як тобі не соромно, Вадиме? Це вона-то бреше? Вона тобі й небо прихилить, більше за життя любить.
— Все бреше. Все несправжнє. Мені картоплю — на вершковому маслі, собі — на олії. Сама бідна, а приховує, щоб думали: багата.
— Вадиме, звідки в тебе такі слова: "бідна", "багата"? Немає в нас ні багатих, ні бідних, просто одним трохи легше, іншим важче, і все.
— А Колька Лохмаков бутерброд з сьомгою приніс, надкусив і викинув— Скажете, не багатий? І в школі вчителька бреше. Всі брешуть.
У цьому "всі брешуть" він крутився як зачарований. Присвоївши цю немудру ідею, він уже вважав себе вищим за інших. Про Анфісу говорив з презирством, нічого їй не прощав, усе закарбовував: і сварку з Капою, і сльози, і те, що підлогу миє за гроші, а головне, що бреше. Доводити помилковість його переконання було даремною справою, він від цього шкарубнув ще більше. Раз він сказав із інтонацією покійного Федора, яка перелякала мене:
— Душить вона мене...
Батька він згадував не дуже часто, але видно було, що пам'ятає, любить. І як у звіринець ходили, і як виточив йому Федір гарматку, закладеш туди горошину — стріляє.
А одного разу Вадим сказав надто по-доросло-му, по-комунальному:
— Ви її захищаєте, а я знаю. Батька через неї зарізало. Йому жити хотілося, а вона не давала. Ось і пив.
— Що за гидота, Вадиме? Хто це тобі сказав?
— Ніхто не сказав. Я сам.
Ой, мені б не сперечатися з ним, мені б спробувати його зрозуміти...
Ніколи не забуду того дня, коли Вадим дізнався, що Федір йому не батько. Підслухав розмову між Капою і Адою Юхимівною. Прибіг до мене блідий, тремтячий, на лобі крапельки поту. Вчепився мені в руку, як маленький:
— Що вони кажуть? Що вони там кажуть?! Вони кажуть, що тато мені не батько!
Я мовчала. Хотіла сказати "брешуть", але не насмілилась.
Вадим заридав вголос:
— А, мовчите! Значить, правда!
Я стояла над ним, не знаючи, чим його заспокоїти. Вадим ридав розпачливо, перекидаючи голову туди і сюди, під час кожного руху на горлі здригався тоненький борлачок. Шаленство його горя мене вразило. Я для чогось намагалася відкрити йому лице, відвести вбік міцно стиснуті пальці. Коли мені це вдалося, він укусив мене за руку. Боже мій, я йому не допомогла, я до нього не пробилася. Я піднесла вкушену руку до губів... Він підхопився лютий, кинувся в двері:
— Ніколи до вас не прийду, так і знайте! Пізно увечері прийшла Анфіса, плакала:
— Які злі люди! Навіщо треба було дитину бентежити? Жили собі й жили...
— Вони не навмисне. Він випадково почув.
— Ні, навмисне! Капа давно на мене зуб точить. У мене син, а в неї помер. І ваша Ада також злидня відома. Заздрить мені, що в мене син, ось і змовилися сина відібрати...
— Не так це, Анфісо Максимівно, навіщо на людей наговорювати?
— А, так ви за них? Вони злочинство сотворили, а ви виправдовуєте? Добре ж! Так і будемо знати: вони вам дорожчі від мене.
Перестала плакати, пішла. На цей раз замкнулася надовго. Проходячи на кухні мимо мене з Ка-поюг відверталася. Відмовилася за мене чергувати. Тепер під час мого чергування мила підлогу Капа, а Анфіса в ці дні ставала як навіжена, ногою штовхала відро... Якось я за звичкою повісила білизну на її шворку. Приходжу — зірвана, лежить на столі, а стіл брудний.
— Ну, це вже, знаєте... — сказала я, налила води і стала прати тремтячими руками.
— Вішай на мою, не соромся,— сказала Капа.— Мені шворки не жаль.
Я й повісила. Що тут було!
Словом, кипіли комунальні пристрасті. Я страждала, і Анфіса страждала. Я була права, і вона права.
Десь у цих складностях я втратила з поля зору Вадима. Він до мене не заходив, а коли зустрічав мене в коридорі, опускав голову і насуплювався. Я перед ним не запобігала — з гордості. Проклята дурепа! Найшла перед ким гордитися — перед дитиною! Не пробачу цього собі во віки віків! Тому що якраз тоді я втратила Вадима. Анфіса поволі, не скоро, повернулася, а Вадим — ні.
Бідний, як йому, мабуть, хотілося відвести душу, якщо він став ходити до Ади Юхимівни! Перший раз, коли я це виявила, ревнощі так мене і вдарили. Кімната Ади поруч з моєю. Одного разу я почула її картавий щебіт, русалчин сміх. Ясно, що в неї хтось був. Мужчина?.. Ні, я зрозуміла, що в неї Вадим. Він щось їй говорив гаряче, вибухово, я впізнала його голос, слова "всі брешуть"... А вона сміялася. Вона з ним не сперечалася, вона сміялася. Я вдарила кулаком по підвіконню й не помітила, що розбила руку. Це нерозумно: руки мені треба берегти.
З того часу Вадим почав ходити до Ади, а мене став уникати. Можливо, соромився свого спалаху, не знав, як його загладити? А скоріш усього, в цей важкий час якраз Ада була потрібна йому, не я. Я була надто важка, серйозна, інстинктом його тягло до неї. Адже собака також знає, яку їй їсти траву...
18
Того вечора Вадим був у Ади чи не вперше.