Але ви вгадали: кожна така група символів містить якесь важливе, коротке повідомлення, наприклад, опис ситуації чи якусь сцену. І тральфамадорські читачі сприймають усі їх водночас, а не так, що спершу це, тоді те. І між цими повідомленнями не існує якогось зв'язку, окрім того факту, що автор ретельно їх підібрав. Бо його мета створити таку комбінацію, щоб читач, зиркнувши на неї і охопивши її своїм поглядом, побачив образ життя, яке прекрасне і несподіване, і наповнене глибоким змістом. У такому творі немає ні початку, ні середини, ні кінця, ні інтриги, ні моралі, ні причини, ні наслідку. Свої книжки ми цінуємо за глибину багатьох чудових митей, побачених і зафіксованих єдиним поглядом".
* * *
І наступної миті тарілка перетнула часовий поріг, і Біллі було відкинуто назад у дитинство. Йому там було дванадцять років, і, стоячи на самому краю Великого каньйону, на оглядовому майданчику, який називався Висотка світлого ангела, він щось без угаву базікав. Поруч із ним були його батьки. Маленька людська родина припала очима до дна каньйону, який сягав на півтора кілометра у глибину.
"Ну, оголосив батько Біллі і хвацько загилив камінець у космічну безодню каньйону, от і він". До цього славетного місця вони дісталися своєю машиною. По дорозі сюди вони через проколи сім разів міняли шини.
"Воно було варте того, мати Біллі не могла стримати свого захопленням. Їй богу, заради такого що завгодно !"
А Біллі був нажаханий каньйоном. Він не сумнівався, що тепер впаде туди. І варто було його матері покласти руку на його плече, як він запісявся.
* * *
Поруч стояли інші туристи і працівник заповідника на той випадок, якщо в когось будуть запитання. Якийсь француз, що приїхав сюди із самої Франції, ламаною англійською запитав у нього, чи багато тут було самогубців, які стрибнули вниз із такої висоти.
"Так точно, сер, сказав співробітник, десь по три на рік". Отаке.
* * *
І тут Біллі знову трохи пересунувся в часі, зробив малюсінький стрибок на відстань у десять днів туди, де йому все ще було дванадцять років і де він усе ще разом із батьками подорожував західними штатами. Й тепер вони були у Карлсбадських печерах, і Біллі звертався до Бога, щоб Той його висмикнув звідси, доки на нього не обвалилася стеля.
Працівник заповідника розповідав їм, що ці печери відкрив один ковбой, який побачив, як із розщелини в землі вилетіла велетенська, схожа на чорну хмару, зграя кажанів. А потім працівник оголосив, що він зараз вимкне все світло, й напевно, для більшості присутніх тут це буде та мить, коли вони вперше вжитті побачать таку безпросвітну тьму.
І тут він вимкнув світло. Біллі навіть не зрозумів, живий він чи мертвий. І в цю мить ліворуч від нього щось схоже на примару здійнялося в повітря. На примарі попроступали цифри. Це його батько витягнув з кишені свій годинник, циферблат якого світився.
* * *
З повної темрями Біллі потрапив під сліпуче світло. Він знову опинився на війні, в табірному санепідемвузлі. Процедура девошизації щойно скінчилася. Якась невидима рука вимкнула воду.
Коли Біллі повернули його одяг після обробки, той був такий самий брудний, але всіх тих дрібних істот, які жили в ньому, було геть винищено. Отаке. А його нове пальто відтануло і розм'якло. Воно аж ніяк не могло налізти на нього. Воно мало хутряний комір і шовкову підкладку малинового кольору. За всіма ознаками це пальтечко було шите на якогось імпресаріо, що за своїми габаритами був не більший за дресировану мавпочку, вірного друга катеринника. Пальто було продірявлене кулями.
Біллі Піліґрім нап'яв на себе весь свій одяг. Коли він почав встромляти руки в пальто, воно розлізлося по всіх швах, спочатку вздовж спини, тоді в плечах, і, нарешті, в нього відпали обидва рукави. Так пальто перетворилося на камізельку з хутряним коміром. За своїм кроєм камізелька мусила розходитися в талії, але, опинившись на Біллі, вона розходилася під його пахвами. Німці, що спостерігали за цією сценою, зайшлися диким сміхом. Для них це було найкумеднішим видовищем за всю історію Другої світової війни. Вони реготали і реготали.
* * *
Відтак німці наказали всім вишикуватися у ряди по п'ять і поставили Біллі на чолі цієї колони. Весь цей парад зрушив з місця й промарширував через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. По дорозі їм траплялося багато росіян, які помирали з голоду і чиї обличчя нагадували циферблати годинників, що світилися. Американці були набато жвавіші, ніж раніше. Душ, який щойно пройшовся по їхніх тілах, нарешті, підбадьорив їх. Вони дісталися до бараку, в якому однорукий та одноокий капрал записав імена й реєстраційні номери кожного з військовополонених у велику канцелярську книгу з червоною палітуркою. З цієї миті всі вони офіційно одержали статус живих. А до того, як їхні імена та номери з'явилися в цій книзі, всіх їх вважали пропалими безвісти або скоріш за все мертвими.
Отаке.
* * *
Поки американці чекали на команду марширувати далі, у хвості колони сталося заворушення. Якийсь американець щось буркнув крізь зуби, і вартовому це не сподобалося. Вартовий розумів англійську, він висмикнув американця з колони і одним ударом повалив його на землю.
Американець був приголомшений. Він підвівся, хитаючись на всі боки, і довго спльовував кров. Він, безумовно, не збирався нікого образити, і йому було не в голові, що якийсь вартовий його почує і зрозуміє.
"За що мене?" запитав він у вартового.
Той заштовхнув його назад у колону. "Са шо тебе? сказав він. А са шо всіх інших?"
* * *
Коли ім'я Біллі Піліґріма з'явилося у книзі обліку табору військовополонених, йому також було присвоєно номер і видано жетон, на якому був проштемпельований цей номер. Штампуванням жетонів займався польський робітник, який був тут на правах раба. На цю мить його вже не було в живих. Отаке.
Біллі було наказано почепити цей жетон довкола шиї, поруч із його американським військовим жетоном, і ніколи не знімати його. Він так і зробив. Цей жетон нагадував твердий крекер, і посередині він мав перфорацію. Так будь хто, хто мав силу в руках, міг легко розламати цей жетон на дві половинки. Якби Біллі помер (чого не сталося), одна з цих половинок залишилася б на його тілі, а іншою позначили б його могилу.
Після того, як трохи пізніше в Дрездені було розстріляно бідного шкільного вчителя Едґара Дербі, доктор одразу оголосив його мертвим і розламав жетон навпіл. Отаке.
* * *
Після того, як американців згідно з правилами зареєстрували і наділили жетонами, їх повели далі тією самою дорогою, через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. За два дні від цієї миті їхні родини через Міжнародний Червоний Хрест дізнаються про те, що вони живі.
Поруч із Біллі тьопав миршавий Пол Лазарро, який урочисто пообіцяв помститися за Роланда Вієрі. Тепер Лазарро не думав про помсту. Всі його думки крутилися довкола нестерпної різі в животі. Його шлунок збігся до розміру волоського горіха. І цей висхлий капшук катував його, як болючий фурункул.
Поруч із Лазарро крокував приречений на смерть бідолаха Едґар Дербі. Довкола його шиї, поверх одягу теліпалися схожі на намисто американський та німецький жетони. Він сподівався дослужитися до капітана і бути ротним командиром з огляду на свій вік та величезний досвід. І, тим не менш, ось де він був тепер на кордоні між Чехословаччиною та Німеччиною, і довкола була глупа ніч.
"Стій!" наказав вартовий.
Американці зупинилися. Якийсь час вони тихо стояли на морозі. Ті бараки, перед якими вони опинилися, зовні нічим не відрізнялися від тисячі інших, повз які їх вели. Але була дуже велика різниця між цими та попередніми спорудами. І вона полягала в тому, що ці бараки мали оббиті бляхою димарі, з яких тепер у чорне небо рвалися іскри, сузір'я іскор.
Вартовий грюкнув у двері.
Ті розчахнулися всередину, і звідти через широкий отвір, зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, розтинаючи тюремні ворота й колючий дріт, на свободу вирвалося світло. Слідом за ним молодецьким кроком з барака виступило п'ятдесят немолодих англійців. Вони на все горло співали хор "Гей гей, усі наші в зборі" з опери "Пензанські пірати".
* * *
Ці хтиві руді вокалісти були чи не найпершими англомовними військовиками, яких було взято в полон у Другу світову війну. І тепер вони виспівували, вітаючи тих, хто потрапив у полон останнім. За ці чотири з гаком роки вони не бачили жодної жінки чи жодної дитини. Вони також не бачили жодної пташки. У цей табір не залітали навіть горобці.
Всі ці англійці були офіцерами. Кожен із них бодай раз пробував втекти з попереднього місця ув'язнення. Тепер вони були посеред моря конаючих росіян.
Вони могли день і ніч рити тунелі. Але, де б вони не видерлися на поверхню, це все одно була б територія цього табору, огороджена колючим дротом, і їх все одно зустріли б відчужені обличчя напівмертвих російських військовополонених. Ці люди не розуміли англійської мови, і в них не було ні їжі, ні цінної інформації, ані планів відчайдушної втечі. Вони могли всі свої думки пустити на те, як би їм заховатися в якійсь вантажівці чи вкрасти хоча б мотоцикл, але до їхніх бараків не під'їздили ніякі машини. Вони могли при бажанні симулювати якусь гостру хворобу, але, хоч би вони й конали, їх звідси ніде б не повезли. На весь табір був один медпункт, який містився в одному з їхніх бараків, і він мав лише шість ліжок.
Ці англійці були дуже чисті, бадьорі, порядні й перебували в чудовій спортивній формі. Співали вони дуже зично і влад. Вони роками щовечора вправлялися і вдосконалювали своє вокальне мистецтво.
А ще англійці роками накачували свої м'язи й підтягувалися на перекладині. Прес у кожного з них скидався на дошку для прання, а кожен м'яз на їхніх литках та плечах нагадував артилерійське ядро. Вони вповні опанували мистецтво гри в шашки, в шахи, у бридж, у крибідж, у доміно, в анаграми, в шаради, не кажучи вже про пінг понг та більярд.
З погляду харчових запасів вони на той час були найбагатші люди в Європі. Через помилку якогось безіменного бюрократа на самому початку війни, коли їжа все ще доходила до військовополонених, Червоних Хрест був змушений доставляти їм не п'ятдесят, а п'ятсот посилок щомісяця.