Адже єдиною істотою, якій я звіряв найпотаємніші думки, був кінь, якого звали Будвайзер.
І я повідав йому про те, як трагічно загинув мій Будвайзер.
Промовляючи, я безупинно підносив до рота долоню, мовби намагаючись утримати необережне слово абощо. Насправді ж я ковтав дрібні зелені пілюльки. На той час їх уже оголосили поза законом і більше не виготовляли. Але в моєму кабінеті, в адміністративному корпусі сенату, ще залишалося кілька бутлів тих таблеток.
Саме завдяки їм я був такий веселий і жвавий, та й старів не так швидко, як інші люди. Мені вже стукнуло сімдесят, одначе життєва снага в мені буяла, як у людини вдвічі молодшої.
Я навіть узяв та й одружився з гарненькою Софі Ротшільд Суейн, якій було двадцять три роки.
– Виходить, коли вас оберуть президентом, я здобуду собі цілу купу родичів,– сказав мені старий. Він замовк на мить, а тоді спитав: – То скільки їх у мене буде?
– Десять тисяч братів і сестер,– відповів я.– Та ще й сто дев'яносто тисяч кузенів і кузин.
– А це не забагато буде?
– А хіба ми обидва не погодились, що слід забезпечити собі якомога більше родичів у такій величезній і недоладній країні, як наша? – здивувався я.– Якщо ви, скажімо, колись відвідаєте штат Вайомінг, хіба вам не приємно буде знати, що й там у вас повно родичів?
На мить він замислився над моїми словами, а тоді сказав:
– Мабуть, таки приємно.
– Я ж усе пояснив у своїй промові,– вів я далі.– Ваше друге родове ім'я буде назвою квітки, фрукта, овоча, плазуна, риби, молюска, коштовного каменя, мінералу або хімічного елемента, через дефіс поєднаного з порядковим числівником від одного до двадцяти.
Я поцікавився, як звуть мого співрозмовника.
– Елмер Гленвіл Грассо,– відповів він.
– Так от, вас, для прикладу, можна назвати Елмер Уран-Третій Грассо. І тоді кожен із прізвищем Уран вважатиметься вашим кузеном або кузиною.
– Он воно що! Але це повертає мене до першого мого запитання. А що, як мені дістануться родичі, яких я не зможу терпіти?
– Що ж нового в тому, коли людина не може терпіти своїх родичів?– запитав я.– Адже так ведеться з незапам'ятних давен, хіба ні, містере Грассо?
І тут я вилаявся. З єдиною метою: щоб яскравіше підкреслити, скільки переваг рядовим громадянам гарантує моя нова соціальна програма і як посолодшає їхнє життя.
Містер Грассо був не перший, хто почув від мене таке. На той час я не раз обкладав лайкою своїх радіослухачів (телебачення тоді вже не існувало).
– Містере Грассо,– звернувся я до співрозмовника,– коли я таки стану президентом країни, я буду вельми розчарований, якщо ви не скажете тим своїм штучним родичам, які дратуватимуть вас: "Брате – чи там сестро, чи кузене,– а не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!"
– І знаєте, містере Грассо, що після цього зроблять ваші погані родичі? – провадив я.– Вони зачиняться вдома і поміркують, як їм стати добрими родичами!
– А тепер розкиньте розумом,– вів я далі,– наскільки вам буде зручніше, коли моя програма набере чинності. Скажімо, якийсь жебрак спробує виканючити у вас гроші...
– Не збагну, до чого ви хилите,– озвався мій співрозмовник.
– Це ж дуже просто! – вигукнув я.– Тоді ви скажете тому прохачеві: а яке в тебе друге ім'я? І він промимрить щось на зразок "Устриця-Дев'ятнадцятий", "Синиця-Перший" чи "Мальва-Тринадцятий". А ви йому у відповідь: "Стривай, волоцюго. Я – Уран-Третій. У тебе має бути десять тисяч рідних і сто дев'яносто тисяч двоюрідних братів і сестер: тож ти не самотній на білому світі. Пробач, але з мене вистачає власних родичів, яких треба частувати й розважати. Тому – чи не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!"
Розділ 32
Коли мене обрали президентом, країну лихоманило від гострої нестачі палива. Отже, найнагальнішою проблемою, яку мені належало розв'язати, стало забезпечення електроенергією потужних комп'ютерів запрограмованих на розподіл нових родових імен.
Я звелів командуванню нашої занепалої армії – такою вона дісталася мені у спадщину від мого попередника – виділити коней, вози й солдатів для перевезення на електростанцію тонн паперу з Національного архіву. То були документи часів адміністрації Річарда Ніксона – єдиного за всю історію США президента країни, якого змусили скласти повноваження й піти у відставку.
Я особисто з'явився до архіву простежити за ходом робіт. Зі сходів я звернувся з промовою до солдатів та кількох випадкових перехожих. Я сказав, що містер Ніксон та його поплічники втратили душевну рівновагу, вражені вірусом самотності дуже небезпечного різновиду.
– Він обіцяв об'єднати народ,– заявив я,– а насправді роз'єднав нас ще дужче. Зате тепер – гей, швидше виносьте! – він нас таки об'єднає!
Промовляючи, я водночас позував перед уявними фотокамерами під промовистим гаслом, викарбуваним на фасаді Національного архіву:
МИНУЛЕ – ЦЕ ПЕРЕДМОВА.
– Не слід вважати їх за вроджених злочинців,– зауважив я.– Просто вони прагнули братерства, яке знайшли для себе в організованій злочинності.
– Під цим склепінням,– і я махнув рукою в бік архіву,– сховано стільки злочинів, учинених самотніми людьми з нашого уряду, що давно слід замінити це гасло на інше: "Краще родина бандитів, аніж узагалі ніякої родини".
Я певен, що нині ми підведемо риску під ерою подібних трагічних непорозумінь. Друзі, сусіди, родичі! Передмову закінчено! Почнімо ж виконувати нашу благородну місію!
Дякую за увагу, закінчив я свою промову.
На превеликий жаль, мої слова не могли бути надруковані в жодній великій газеті або журналі. Всі друкарні через нестачу палива, припинили роботу. На місці мого виступу не було й мікрофонів. Перед Національним архівом стояли тільки звичайні люди.
Отак воно.
Щоб гідно відзначити сьогоднішню подію, я звелів видати солдатам меморіальний нагрудний знак. То було пластмасове кружальце на голубій стрічці.
Напівжартома я пояснив, що голуба стрічка символізує "Синього птаха щастя". І, звичайно ж, на значку був напис:
КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!
Розділ 33
У нашому Національному парку хмарочосів ранок у розпалі. І хоча сила земного тяжіння сьогодні досить помірна, проте Мелоді та Айседор не збираються працювати на піраміді Немовляти. На даху одного з хмарочосів ми влаштовуємо пікнік. Молоді ставляться до мене дуже приязно: адже за два дні – мій день народження. Сміх та й годі!
Над усе в світі їм подобається відзначати дні народження.
Мелоді обскубує курку, яку приніс один з Війриних рабів. Окрім того, невільник передав нам дві хлібини та два літри пива. А ще раб показав кумедну пантоміму: притуливши до сосків денця пляшок, він удавав, ніби той пінистий напій цідиться з його грудей.
Ми щиро сміялися й плескали в долоні.
Обскубане куряче пір'я Мелоді підкидала вгору. Гравітація була слабка, тому моя онука скидалась на білу відьму. За кожним її рухом угору злітала зграйка легкокрилих метеликів.
В мені буяла чоловіча снага. І в Айседорові також. Власне, як і в кожному з чоловіків у такі дні.
Мітлою, яку він сам змайстрував із вербових прутиків, Айседор підмітає підлогу. При цьому він мугикає одну з двох відомих йому пісеньок. На жаль, ще в дитинстві йому на вухо наступив ведмідь, отож він безжально калічить мелодію:
Пливи, пливи, мій човнику.
Пливи ген в той затон.
Хутчіш, хутчіш, мій човнику,
Життя – це тільки сон.
І згадався мені той день,– а тоді човен уві сні мого життя був далеко від кінцевого затону,– коли надійшло послання від президента країни, тобто від мене самого. Подібно до інших громадян, я схвильовано чекав, яку відповідь дадуть комп'ютери, визначаючи мені друге ім'я.
Президент привітав мене з новим другим ім'ям, рекомендуючи вживати його для підпису, а також зазначити на своїй "поштовій скриньці, в адресних і телефонних довідниках тощо. Повідомлялося, що дане ім'я машина обрала цілком випадково: воно не натякає ні на мою вдачу, ні на мою зовнішність або минуле.
Проте тут-таки в оманливо невимогливій формі адресатові накидали певні зобов'язання перед новоспеченими родичами, як-от:
поливати їхні домашні рослини за відсутності господаря;
бавити їхніх немовлят – з тим, щоб батьки могли відлучитися з дому на годину чи дві;
не тримати від них у таємниці ім'я кваліфікованого дантиста;
підтримувати з ними жваве листування;
проводжати полохливих до лікаря;
провідувати невдах у в'язницях та клініках;
супроводжувати нервових на перегляд фільмів жахів.
Отак воно.
До речі, мене просто зачарувало моє нове друге ім'я. На відзначення своєї посвяти в Нарциси, я негайно видав наказ перефарбувати овальний кабінет[7] у Білому домі в світло-жовтий колір.
Саме в ту хвилину, коли моя секретарка Гортензія Щука-Тринадцята Макбанді занотовувала це моє розпорядження, до кімнати прослизнув посудомийник із кухні Білого дому. Він зважився на вельми делікатну місію. До краю схвильований, сміливець розтуляв рота – і одразу ж давився.
Коли нарешті він зібрався з духом і зрозуміло пояснив, чого він сюди прийшов, я радісно схопив його в обійми. З огорнутих парою надр кухні посудомийних з'явився з тим, щоб урочисто повідомити мене: "Я також Нарцис-Одинадцятий!"
– Брате мій! – радісно вигукнув я.
Розділ 34
Ви можете здивуватися: невже проти моєї соціальної програми не виникло опозиції?
Ні, якраз навпаки. Як ми з Елізою й передбачали, ідея створення штучно розширених родин так розлютила моїх ворогів, що вони негайно оголосили про утворення своєї власної багатомовної штучно розширеної родини.
Вони також виготовили свої нагрудні значки, які ще довго поблискували в декого з них на одязі – навіть після того, як мене обрали президентом країни.
На тих кружальцях були слова:
САМОТНІСТЬ – ЦЕ ДАР БОЖИЙ!
Я тільки підсміювався над тими жалюгідними потугами, навіть тоді, коли моя власна дружина – у минулому Софі Ротшільд – теж взяла за моду носити той значок.
Отак воно.
Софі страшенно розлютилася, коли отримала офіційний циркуляр від президента країни, тобто від мене. Той указ скасовував її колишнє родове Ротшільд. Замість того моїй дружині належало стати Арахіс-Третьою.
І знову я засміявся – а що мені було робити?
Протягом трьох тижнів після одержання циркуляра Софі аж сатаніла від люті. Якось опівдні, коли гравітація була дуже сильна, вона, ледь пересуваючись, уповзла до мене в овальний кабінет.