— Оголоси загальні збори.
— Шановні вільні громадяни, — закричав другий троль. — Ваш шановний і улюблений повелитель просить і благає вас, якщо вам не важко, зібратися на майдані перед палацом для того, щоб бути присутніми при повчальному і незабутньому видовищі.
— Будемо судити оцих прибульців, — підказав Чотириокий тролю.
— Справедливий і великодушний повелитель буде радитися з народом, як саме покарати двох негідних прибульців, котрі баламутили народ і підривали законну владу. Тепер вони усвідомили свою провину і благають покарати їх так, щоб нікому не кортіло порушувати порядок у нашій щасливій державі. Поспішайте взяти участь!
— Молодчина, — похвалив троля Чотириокий. — Тепер попередь як слід.
Троль знову просурмив сигнал і крикнув:
— Нагадую! Всі, хто не поквапиться зараз, негайно, швидко, радісно, на збори, будуть суворо покарані як вороги свободи. Тільки спробуйте не прийти, негідники!
— Ну, останнє — зайве, — сказав Чотириокий.
— З ними інакше не можна, — рикнув троль. — Геть розбестилися.
— От саме тому я хочу, щоб суд над цими хитрунами був страшним, жахливим! Щоб він став уроком для всіх!
Вони в'їхали на головну вулицю міста. Видно було, як лемури палицями й штовханами виганяють із камер своїх бідолашних родичів, як невеликий троль, певно, тролеве дитинча, жене поперед себе юрбу переляканих гномів, як цілий гурт озброєних лемурів підганяє зв'язаних ланцюгом неандертальців.
Побачивши візок Чотириокого, лемури відганяли народ до стін і примушували падати навколішки.
— Навіщо ж так? — не витримала Аліса. — Ви ж справляєте враження інтелігентної людини.
її хвилювало питання: чоловік у чорному капелюсі й Гарольд Іванович — одна особа чи ні? Голос ніби схожий, але й не схожий...
— Вони іншого, на жаль, не розуміють, — відповів Чотириокий. — їх доводиться привчати до демократії палицею. Що ж, моє суспільство змушене пройти через цей реконструктивний період. Нехай для стороннього глядача він може здатися недостатньо естетичним, та інакше настане анархія і повернеться та дикість, із якої я рік за роком витягаю оцих нещасних...
— А навіщо? — спитав Пашка. — Навіщо витягати?
Чотириокий стьобнув батогом по одному колесу, потім по другому, гноми всередині заскиглили, заплакали, колеса стали крутитися швидше.
— Для їхнього блага, — сказав Чотириокий. — Ви просто не уявляєте, в якому я застав їх стані. Ніяко-гісінького порядку! Гноми копають коштовне каміння, але не знають йому ціни і віддають за безцінь брудним огидним неандертальцям. Неандертальці полюють на кого хочуть! Лемури жеруть мох і взагалі нічого не роблять. Тролі полюють на гномів і лемурів, і ніякого порядку!
— А як же вони вас стали слухатися? — запитала Аліса.
— Цивілізована людина завжди знайде спосіб, як упоратися з дикунами, — відповів Чотириокий. — Вони не знали, що таке справедлива влада, і тому не знали, що треба чинити опір... А коли збагнули, було пізно. От тільки до неандертальців я ніяк не доберуся! Відбиваються! Неподобство якесь! Я у них полонених беру, набіги роблю, намагаюся перевиховати їх працею — вмирають, але не перевиховуються. Але за допомогою вашого човна я зможу їх приборкати.
Саме цієї миті візок обігнав ще одну партію неандертальців. Вони були закуті ланцюгами, з усіх боків ішли лемури, уткнувши їм у спини електричні палиці. Один із неандертальців зрозумів, певно, що річ про нього, підвів голову й вищирився. Очі його палали ненавистю.
— Бий його! — крикнув Чотириокий тролю. — Бий його!
Троль ударив навідліг пазуристим ручиськом по обличчю неандертальця. По розпанаханій щоці потекла кров.
— Ось так! Так буде з кожним, хто не хоче зрозуміти найвищої справедливості!
— Ви мені огидні, Чотириокий, — мовив Пашка.
— А мені не треба тобі подобатися, хлопчисько! Через кілька годин тебе не буде на світі. Я вже потурбуюся, аби всенародний суд із тобою розправився якнайжорстокіше.
Вулиця скінчилася, і вони опинилися на майдані перед палацом. Цього разу вони підійшли до нього з боку головного входу.
Палац виявився великою будівлею з полірованого мармуру із зеленими нефритовими колонами. Колони були прикрашені розкішними капітелями у вигляді павуків, які плетуть павутину. В скляні очі павуків були вмуровані зелені світлячки, вони билися всередині, намагалися вилетіти назовні, і від цього здавалося, що павуки крутять очима. На відполірованих стінах палацу було викладено алмазами слова:
"ПРАЦЯ — ПОРЯДОК-СПРАВЕДЛИВІСТЬ-ОЦЕ І Є ЩАСТЯ"
Майдан перед палацом був заповнений жителями підземного міста. Вільний простір перед широкими східцями, що вели до палацу, оточили ряди ле-мурів-охоронців з електропалицями напоготів. У них за спинами покірною мовчазною юрбою стояли звичайні лемури. Канцеляристи тримали в лапках заповітні коробочки з камінцями й паличками. Інші лемури також притискали до грудей інструменти своєї праці: один — заступ, другий — лом, третій — мітлу, четвертий — граблі, п'ятий — ваги. Гноми товпилися в першому ряду, а неандертальці стояли, закуті в ланцюги, певно, їх тут боялися.
Двоє тролів витягли з дверей палацу трон, що стояв раніше в залі. І застигли обабіч нього, дивлячись перед собою звірячим поглядом. Слідом за троном із тих самих дверей вийшли знатні особи держави. Принаймні так вирішила Аліса, спостерігаючи, як поважно вони виступають і як штовхаються, щоб зайняти місце чимближче до трону.
Там були лемури, але не прості лемури, а опасисті, що лисніли, там була стара тролиха в шапці з лемурячих шкур, там були дві амеби. Аліса не знала, як їх ще назвати — білі драглисті туші, з чорненькими очицями по боках вузького рота, там був горбатий карлик на милицях із самородного золота і ящірка, котра ступала на задніх лапах, спираючись хвостом на підлогу. Там були два величезні білі кажани, що дріботіли, склавши крила, як плащі, а за ними вийшов привид — ходячий голубий скелет із зубами, що світилися. І всі ці знатні особи королівства були так рясно обвішані коштовностями, браслетами, намистами, діадемами, каблучками, сережками, що живого місця не лишалося. Юрба на майдані відступила назад, зашелестів наляканий натовп.
Чотириокий, побачивши ці чудовиська, подумав уголос:
— За вірність цих нікчем мені доводиться дорого платити.
— А ви не платіть, — озвався Пашка.
— Нехай радіють, — мовив Чотириокий. — Якщо хтось із них починає вихвалятися, я звинувачую його у зраді, віддаю на розтерзання підземному драконові, а скарби повертаю в скарбницю. Отож вважайте — всі цінності в них на тимчасовому зберіганні.
І Чотириокий засміявся. Сміх його глухо долинав крізь сітку.
— Ей, стояти! — наказав він гномам у колесах. Візок завмер. Чотириокий ступив на майдан, усі схилилися в поклонах.
— Пашко! — охнула Аліса. — Це не він!
— Так, — згодився Пашка не менш здивовано. — Я був переконаний, що Чотириокий і є Гарольд Іванович. Все збігалося. Але цей...
— Він принаймні на голову вищий за Гарольда Івановича!
— Отже, надаремне ми його підозрювали.
Розділ 10 СУД І ВИРОК
Дивною ходою, мовби в нього ноги не гнулися, Чотириокий піднявся сходинками. Обернувся, дивлячись на юрбу, але сітки, що приховувала обличчя, не відкинув.
Він усівся на трон, підняв руку.
Троль із сурмою вийшов наперед і прогудів.
Другий троль став поруч.
— Починаємо показовий суд! Нікого не мине справедлива рука закону. Ура!
— Ур-ра! — заволали знатні особи.
— Ура, — потягли окремі голоси в юрбі.
— Не чую радості! — розсердився троль.
— Ур-ра! — вже гучніше крикнула юрба.
— Злочинці, підійдіть сюди! — наказав Чотириокий.
У печері була така дивовижна акустика, що кожне його слово долинало до останньої людини в юрбі.
— Ходімо, чи що? — спитав Пашка. Він храбру-вався, але насправді йому було страшно. Алісі теж. Цей божевільний диктатор може таки стратити їх. А тих, хто бажає виконати його наказ, тут більш ніж достатньо!
— Злочин їхній жахливий! — мовив Чотириокий.
— Смерть! — закричали знатні особи. Ящірка спробувала вкусити Пашку, кажани розпростали крила і заходилися лопотіти ними, тролі ширилися...
— Є думка — смерть, — оголосив Чотириокий. — Є інші думки?
— Ні! — закричали наближені. Юрба мовчала.
— Є інша думка, — озвався Пашка. — По-перше, я не знаю, в чому нас звинувачують.
— Ганьба! — загукали знатні особи. — Він знущається з нашого суду! Він ставить під сумнів слова повелителя.
— А ви скажіть, скажіть! — не здавався Пашка.
— А чом би й не сказати? — припинив загальний шум голос Чотириокого. — Я скажу. В нас усе відкрито, демократично. Ви прибули сюди без запрошення, змовившись із нашими найлютішими сусідами, мерзенними неандертальцями, для того, щоб
скинути законну владу, ви вели агітацію проти моєї персони, ви схилили до зради нікчемних гномів, ви, нарешті, маєте намір відкрити таємницю нашої великої держави чудовиськам, що живуть нагорі. А як усі знають, нагорі немає розумних людей. Там нема порядку, нема щастя. Ви вивідачі, які хочуть відібрати у нас наші славні чертоги! Які хочуть з'їсти всі наші продукти й відібрати коштовності!
Який рейвах зчинили тут знатні особи, важко уявити! Найбільше злякала їх небезпека розлучитися з коштовностями. Тролям довелося захищати полонених від їхнього гніву.
Сяк-так укоськавши наближених, Чотириокий промовив:
— Судити цих негідників буде народ. Як у нас заведено. Я не буду впливати на думку народу. Ось ти!
Палець Чотириокого уперся в лемура, що стояв в одному з перших рядів, притискаючи до грудей маленьку коробочку.
Його відразу ж виштовхали з юрби, і, переляканий, нічого не тямлячи, він опинився на порожньому просторі.
На майдані залягла мертва тиша.
— Як звати тебе, голосе народу? — запитав Чотириокий.
— Забув, — прошепотів лемур.
Знатні особи покотилися зо сміху. Один із кажанів навіть злетів над майданом, але Чотириокий пригрозив йому пальцем, і він майнув назад так швидко, що збив із ніг тролиху, і це, звісно, тільки додало веселощів.
— Чудово, — сказав Чотириокий. — Ти істота без імені, і ім'я тобі народ. Чи вимагаєш ти від імені народу, щоб ми стратили оцих мерзотників?
Лемур стояв непорушно, лише рот його розтулявся й затулявся, а хоботок тремтів.
• — Мовчання означає згоду, — промовив Чотириокий. — Отже, народ зажадав смерті прибульців, і ми, звичайно ж, підкоряємося так недвозначно висловленій вимозі.