Він думав: як жорстоко глузує з нього доля, давши йому опасистість та велич якогось мільйонера і залишивши злидарем. Неділями, голячись перед маленьким шаговим люстерком, почепленим біля вікна, він казав собі, що в гарному вбранні та білій краватці він би виглядав на прийомі в підпрефекта куди значнішим за багатьох пласанських службовців. Цей селянський син, що поблід од ділових клопотів і гладшав од сидячого життя, ховав свої низькі прагнення під спокійним од природи виразом обличчя і справді мав ту безобличну і показну зовнішність, ту безглузду самопевність, що надають величного вигляду на офіційних прийомах. Гомоніли, що він під пантофлею в жінки, — і помилялись. Він був упертий, як тварюка, чужа, круто висловлена воля кидала його в таку лють, що він міг і побити людину. Але Фелісіта була спритна і відкрито йому не перечила. Ця карлиця мала живу, палахку вдачу, але вона не брала перешкод пробоєм: надумавши добитися чогось від чоловіка або штовхнути його на вигідніший, за її думкою, шлях, вона вилася круг нього, пурхала, мов цикада, жалила то тут, то там, товкла одне й те саме, поки він зрештою не поступався, сам того не помічаючи. Проте він усвідомлював, що дружина розумніша за нього, й досить терпляче вислухував її поради. Фелісіта виявилась корисніша за муху в байці і часто робила своє одним тільки дзижчанням над П’єровим вухом. Хоч як дивно, подружжя ніколи не дорікало одне одному в вічі своїми невдачами. Тільки питання про освіту дітей знімало бучу.
Революція 1848 року застала всіх Ругонів насторожі: всі вони були обурені невдачами і ладні за горло схопити фортуну, аби надибали її десь у темному місці. Вся родина виглядала подій, як розбишаки в засідці, ладні кинутися на здобич. Ежен чатував у Парижі, Арістід мріяв пограбувати Пласан, а батько й мати, може, ще жадібніші, ніж вони, мали намір попрацювати самі, але й не проти були поживитися коштом синів. Лише Паскаль, скромний служитель науки, жив самотнім життям закоханого у свою науку вченого в малому світлому будинкові в новому місті.
III
У Пласані, цьому одрубному місті, де 1848 року так певно визначилися станові межі, політичні події відгукувалися глухо. Навіть нині голосу народу тут мало чути: його тлумить буржуазія своєю розсудливістю, шляхта — своєю німою розпукою, духовенство — своїми тонкими інтригами. Хай перевертаються трони, постають республіки — місто ще ледве хвилюється. Коли в Парижі б’ються, у Пласані сплять. Але коли на поверхні все тихо й спокійно, то в глибинах іде глуха борня, дуже цікава для спостереження. Правда, на вулицях не чути стрілянини, зате салони нового міста і кварталу св. Марка рояться інтригами. До 1830 року в Пласані і не думали про народ, та і тепер його все ще нехтують. Всі справи вершать духовенство, шляхта і буржуазія. Священики — їх у місті дуже багато — дають тон місцевій політиці: тут звичайна річ підкопи, удари з-за рогу — мудра й обачна тактика, що допускає раз у десять років крок уперед чи крок назад. Таємні каверзи людей, що найбільше бояться галасу, потребують особливих хитрощів, пронозуватої вдачі, витримки й тверезості. Провінційна лемішкуватість, що з неї так глузують у Парижі, криє в собі зради, підступні вбивства, тихі перемоги і тихі поразки. Зачепіть їхні інтереси — і ці добрі люди, не виходячи з дому, уб’ють вас щиглями так самовпевнено, як убивають на майдані з гармат. Політична історія Пласана, як і інших дрібних міст у Провансі, має цікаву особливість. До 1830 року пласанці були щирими католиками й завзятими роялістами, навіть народ присягався тільки богом та законними королями. Потім сталася чудна зміна: віра згасла, робітники та буржуа відкинулися легітимістів і прилучилися до великого демократичного руху нашої доби. Коли спалахнула революція 1848 року, самі лише аристократи та духовенство ще стояли за Анрі V. Довго вважали вони царювання Орлеанів за безглузду спробу, що доведе рано чи пізно до повернення Бурбонів. Правда, їхні надії похитнулись, але вони все ж не припиняли боротьби, обурені назадництвом колишніх соратників і намагаючись повернути їх до своїх лав. Квартал св. Марка за допомогою всіх парафій узявся до роботи. В перші ж дні по лютневих подіях буржуазія й особливо посполитий люд не тямилися з радощів. Республіканські новачки поспішали виявити свій революційний запал. Але в рантьє нового міста він спалахнув і погас, як солома. Дрібні власники, колишні гендлярі, всі ті, хто за монархії кейфував та обкруглював свої достатки, скоро улягли паніці; за Республіки життя було дуже неспокійне, і вони дрижали за свою калитку, за своє безжурне, егоїстичне існування. І тим-то 1849 року, з початком клерикальної реакції, майже всі пласанські буржуа перейшли на бік консерваторів. Їх прийнято з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно з кварталом св. Марка: деякі шляхтичі почали навіть ручкатися з адвокатами та колишніми торговцями олією. Це несподіване панібратство скорило новий квартал, і він одразу ж проголосив запеклу війну республіканському уряду. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб досягти такого зближення? Власне, пласанське дворянство було в глибокій прострації, у своєрідній агонії: воно заховувало свою віру, але було мов приспане, вважало за краще нічого не робити, здаючись на божу ласку. Найохочіше воно протестувало мовчки, почуваючи, мабуть, що боги вимерли і йому залишається тільки самому рушити за ними. Навіть у добу перевороту, катастрофи 1848 року, коли можна було ще сподіватися на повернення Бурбонів, шляхта лишалась пасивна й байдужа: на словах вона була ладна кинутися в огонь, а насправді тільки з жалем покидала затишок свого коминка. Духовенство безупинно боролося з цим духом безсилля та покірності. Воно боролося завзято. Коли пастор упадає в розпуку, він борюкається ще лютіше. Уся політика церкви полягає в тому, щоб ні на крок не збочувати з прямого шляху, хай там що, іноді відкладаючи здійснення своїх планів на кілька віків, але не втрачаючи жодної години, без упину сунутися далі. Отже, й у Пласані реакцію очолило духовенство. Дворянство було тут лише заслоною; духовенство ховалося за ним, керувало, підбадьорювало і навіть удмухувало в нього ніби живого духа. Коли нарешті пощастило домогтися від шляхти, щоб вона, подолавши свої забобони, з’єдналася з буржуазією, духовенство впевнилося в своїй перемозі. Грунт було добре підготовлено, і старе місто роялістів, місто тихомирних буржуа та полохливих крамарів, рано чи пізно мало пристати до "партії ладу". Розумна тактика духовенства прискорила цей перехід. Маючи за своїх прихильників власників нового міста, воно зуміло перетягти до себе й дрібних крамарів старого кварталу. Місто опинилось під владою реакції, репрезентованої людьми різних переконань. Годі собі уявити різномастішу компанію, мішанину озлоблених лібералів, легітимістів, орлеаністів, бонапартистів і клерикалів. Але тої миті розбіжності не мали ніякого значення. Важливе було одне: добити Республіку. А Республіка вже часувала. Зникома частка людності, якась тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч мешканців Пласана, ще вклонялась перед деревом волі, посадженим на майдані Підпрефектури.
Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. "Велику блудницю", Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.
Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.
У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, дочула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.
— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.
Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу.
"Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі V поверне мені достатки, я зроблю тебе моєю спадкоємницею".
Фелісіті було за п’ятдесят, а він усе ще узивав її "дитиною". Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти.