Прийом.
— Скажи йому, що все ясно, — мовив Спенсер. — Зараз випустимо шасі. — Він глянув на важіль унизу. Подумав, що буде доцільніше не кидати рулів. — Слухай, Дженет, краще ти пересунь важіль. І оголошуй швидкість, коли я випускатиму шасі.
Дженет виконала його розпорядження. І зразу ж швидкість різко зменшилась, наче почали діяти якісь гальма. Їх наче штовхнуло з крісел.
— 130, 125, 120, 115... дуже мало!
— Називай цифри!
— 115, 120, 120... Стоїть на 120.
Вони почули стурбований голос Трелівена:
— Все в порядку? Джордже, шасі вже випущено?
— Так, Ванкувер, випущено.
— Коли на табло засвітяться три зелені лампочки, це означатиме, що шасі закріплено у випущеній позиції. Глянь на манометр. Стрілка повинна стояти на зеленому полі. Прийом.
— Лампочки засвітилися? — спитав Спенсер. Дженет знайшла їх і ствердно кивнула. — Ну, то скажи йому.
— Все гаразд, Ванкувер.
— І ще скажи, що рулі і досі тугі, як чорти.
— Алло, Ванкувер, пілот каже, що рулі тугі, як чорти.
— Хай це його не турбує. А тепер до кінця випустимо закрилки, добре? І тоді все буде так, як під час приземлення. Тепер слухай уважно! Висунь до кінця закрилки, швидкість сто десять вузлів, відрегулюй дросель, щоб утримувати сталу висоту. Потім я тобі скажу, як підняти шасі і закрилки при тій самій швидкості і висоті. Прийом.
— Ви сказали сто десять вузлів, сер? — з тривогою запитала Дженет.
— Я сказав сто десять. Усе правильно, Дженет. Виконуйте точно, що я кажу, і все буде гаразд. Усе зрозуміло, Дженет? Прийом.
— Скажи йому, що зараз випускатимемо закрилки.
Дженет натиснула на важіль. Швидкість почала зменшуватись.
— 120, 115, 115, 110, 110!..
Спенсер озвався голосом людини, що несе величезний тягар.
— Гаразд, Дженет, скажи йому, що випустив, але страшенно туго йде.
— Алло, Ванкувер. Закрилки випустили, швидкість сто десять. Містер Спенсер каже, що йде страшенно туго.
— Чудово, Джордже! Ми ще зробимо з тебе пілота пасажирських літаків! Тепер повернемося до попереднього стану. А потім пройдемо все спочатку з додатками: суміш, пропелер і таке інше. Добре? Прийом.
— Ще раз усе спочатку! — жахнувся Спенсер. — Не знаю, чи стане мені сил. Ну що ж, Дженет, скажи йому, що ми готові.
— Алло, Ванкувер, ми готові.
— Прекрасно, 714. Виконуйте все у зворотному порядку. Встанови закрилки на п'ятнадцять градусів, як раніше, швидкість сто двадцять. Трохи скинь газ, щоб утримати цю швидкість. Починайте.
Нахилившись, Дженет стисла важіль і потягла. Але важіль не піддавався. Вона нахилилася ще нижче і потягла ще.
— Що сталося? — спитав Спенсер.
— Заклинився! Не зрушу!
— Не може заклинитися. Тягни!
— Мабуть, не подужаю. Не йде!
— Чекай, я спробую. — Спенсер зняв одну руку із штурвала і без особливого зусилля відтягнув важіль. — Бачиш, просто треба відчувати... Тепер хвилинку відпочинь.
— Поглянь, — враз скрикнула вона. — Швидкість!
Стрілка швидкості стояла на 90... 75...
Спенсер зрозумів, що їм загрожує штопор. "Спокійно, спокійно! — наказував він собі. — І думай, думай! Штопор — це кінець. На який бік хилиться машина? Ліворуч. Пригадай, чого тебе навчали у льотній школі. Руль висоти на себе, руль напрямку праворуч! Так. Дивись на прилади! Може, вони зіпсувалися, адже я відчуваю, що ми обертаємося. Ні! Вір приладам. Мусиш їм довіряти. Приготуйся вирівняти літак. Так, добре, вперед, старенька! Ну, давай, давай!"
— Гори! — вигукнула Дженет. — Я бачу землю!..
"Спокійно, спокійно, повертай рулі, поволі набирай швидкість! Виходимо з ковзання, виходимо! Боже, ми таки вискочили з цієї халепи!"
— 105, 110, 115, — проказувала Дженет придушеним голосом. — Зовсім темно, ми що, в тумані?
— Піднімай шасі!
— Гори, ми мусимо...
— Я сказав, піднімай шасі!
З тріском відчинилися двері пасажирської кабіни. Почулися голоси наполоханих пасажирів.
— Що вони роблять! — істерично кричала якась жінка.
— Що тут сталося? Я подивлюсь. Я мушу дізнатися, що тут сталося!
— Прошу повернутися на свої місця! — Вони впізнали голос Бейрда.
— Прошу пропустити мене!
У відчинених дверях став якийсь чоловік. Хтось шарпнув його, він заточився, як п'яний, і вхопився за ящик з кабелем. Безтямно втупив очі Спенсерові в потилицю, перевів погляд на нерухомі тіла пілотів на підлозі. Чоловік позадкував, наче побачив чорта, вискочив з кабіни і закричав:
— Це не пілот! Він нас усіх загубить! Ми розіб'ємося! Пілоти мертві!
Розділ восьмий
04.20 — 04.35
Неонові ліхтарі перед входом до вокзалу на аеродромі у Ванкувері відбивалися у мокрому асфальті. Це місце, звичайно тихе і спокійне перед світанком, — крім коротких хвилин прибуття і від'їзду автобусів з пасажирами, — сьогодні являло собою зовсім іншу картину. На повороті з головного шосе стояла поліційна машина, майже блокуючи широку стрічку асфальту. Червоне світло на даху миготіло застережливо, як маяк у морі. Машини, котрим був дозволений в'їзд, поліцейські швидко спроваджували на спеціальні місця, відведені для стоянки, досить віддалені від головного входу до будинку. Люди, що прибули в цих машинах, стояли неподалік, стиха розмовляючи і час від часу притупуючи ногами, щоб зігрітися. Цікавість збуджували пожежні і санітарні машини, котрі, під'їжджаючи, затримувались на кілька секунд, щоб одержати інструкцію, куди ставати. Блискуча червона машина з великим червоним краном прогуркотіла і зникла в темряві, лишивши по собі прикру тишу, яку за кілька секунд порушило радіо з якоїсь машини, що стояла на кілька метрів далі;
"Передаємо останні повідомлення з аеропорту Ванкувер. Керівництво аеропорту підкреслює, що хоч літак "Емпрес С VІ" веде некваліфікований пілот, нема підстав для хвилювання і паніки. Вжито відповідних заходів; люди, що мешкають поблизу аеродрому, попереджені. Зараз робиться все, щоб відвернути будь-яку небезпеку. Наша станція за хвилину передаватиме дальші повідомлення..."
Заляпаний грязюкою "шевроле" різко загальмував перед аеровокзалом, розвернувся і під'їхав до стоянки. Жалібно і голосно завищали покришки, машина зупинилася. На передньому склі ліворуч приклеєна червона картка: ПРЕСА. З машини вийшов, грюкнувши дверцятами, високий, сивий, кремезний чоловік в незастебнутому дощовику. Швидко попрямував до будинку, кивнув черговому поліцейському і зник у дверях. Прослизнув між двома лікарями в білих халатах і, угледівши конторку Лінії нерегулярного транспорту, підійшов до неї. Двоє людей розмовляли з чоловіком у мундирі — представником Лінії. Один з них, почувши, що хтось торсає його за плече, озирнувся і привітно всміхнувся.
— Ну, що тут чути, Террі? — запитав новоприбулий.
— Я передав у редакцію все, про що довідався, містере Джессеп, — сказав чоловік, значно молодший за першого. — Це містер Ральф Джессеп, Канадське агентство преси, — відрекомендував він сивоголового працівникові Лінії.
— Хто тут займається пресою? — спитав Джессеп.
— Здається, Говард. Скоро відбудеться прес-конференція, — відповів працівник Лінії.
— Ну, то ходім! — вирішив Джессеп. Взявши молодого колегу під лікоть, він одійшов з ним убік. — Редакція пришле фоторепортерів?
— Так, хоч я певен, майже всі редакції будуть знімати. Навіть кінохроніка приїде.
— Гм-м... нагадай їм у редакції, щоб не забули послати кого-небудь у район можливої евакуації населення. Хай він залишиться там. Якщо йому поталанить, він зможе зробити пару непоганих знімків катастрофи і швидше за інших приїхати з ними до міста. А хто цей тип, що веде літак?
— Джордж Спенсер з Торонто. Це все, що мені відомо.
— Гадаю, редакція вже дзвонила до нашого кореспондента в Торонто, і він винюхає все, що можливо. А тепер окупуй телефонну кабіну в залі і не виходь з неї, хоч би стіни горіли. Підтримуй постійний зв'язок з редакцією.
— Добре, містере Джессеп, але...
— Знаю, знаю, — сказав Джессеп, — але це конче потрібно, мій хлопчику. Бо якщо зіпсується телефон у кімнаті прес-конференції, то єдиний наш шанс — це ти у тій кабіні.
Джессеп швидкими кроками попрямував через хол до залу прес-конференції. Поли його плаща розвівалися як крила, голова нахилена вперед, мов у бика, готового до нападу. В залі вже зібралося чимало журналістів — троє про щось тихо розмовляли, хтось стукотів на одній з шести друкарських машинок, що стояли на великому столі, двоє розмовляли по телефону в кабінах. На паркеті валялися футляри від фотоапаратів.
— Привіт, хлопці! — Джессеп іронічно глянув на них. — Що привело вас сюди?
— Привіт, Джессепе! — озвався один з них. — Ти не знаєш, де Говард?
— Зараз буде тут. — Джессеп дістав з пачки сигарету. — Ну, давайте! Хто і що знає про цю історію?
— Ми тільки-но приїхали, — сказав Стівенс з "Монітора". — Я дзвонив по внутрішньому телефону в контроль руху, але вони не хочуть нічого казати.
— Цього разу часу маєте досить, — зауважив Джессеп, запалюючи сигарету і випльовуючи тютюн, що прилип до губів.
Запізно в ранковий випуск, хіба що надрукуєте додатковий, зате купа часу на вечірній. Одразу видно, хто сьогодні за вас буде ішачити, — він кивнув на двох репортерів у телефонних кабінах, які репрезентували два агентства: Канадську пресу і УПА.
— Заткни пельку, — відповів Стівенс. — Послухати вас, молодчиків з агентства, то можна подумати, що...
— Годі дуріти! — перебив їх Абрагамс із "Пост-телеграф". — Давайте краще нагадаємо про себе, щоб нам приділили нарешті увагу, бо кожної хвилини сюди рине юрба інших і ніяк буде навіть поворухнутися!
В цю мить до залу увійшов молодий чоловік з блокнотом у руках. Це був Кліфф Говард. Завжди енергійний, завжди в доброму гуморі. Його коротко підстрижене волосся, окуляри без оправи і скромну краватку знали всі на аеродромі. Сьогодні, однак, він не посміхнувся до журналістів, хоч із більшістю був добре знайомий, а з багатьма навіть приятелював.
— Дуже вам вдячний, що сидите на місці і не вештаєтеся по аеродрому, — сказав він.
— Ми вже хотіли починати наступ, — промовив Стівенс. Представники агентств, що розмовляли по телефону, швидко повиходили з кабін.
— Ну, давай, Кліффе.
Говард глянув на Джессепа.
— Я бачу, ти теж тільки що з ліжка! Так само, як і я, — зауважив він, показуючи на піжаму, що виднілася з-під Джессепової куртки.
— Маєш рацію, але не мороч нам голови дурницями і починай.
Говард зазирнув у блокнот, потім перевів погляд на чоловіків, що оточили його.