Прибувають акціонери компанії "Кока-кола "Золота корона"". Вони беруть триста двадцять номерів, тобто більше, ніж ми сподівалися. Я розпорядився відповідно збільшити кількість порцій на обід та вечерю. – Старий схвально кивнув головою, й Пітер повів далі: – З'їзд американських дантистів розпочнеться завтра, але делегати вже прибувають. Вони займуть приблизно двісті вісімдесят номерів.
Уоррен Трент задоволено мугикнув. "Принаймні не всі новини погані", – подумав він. З'їзди – головна стаття прибутку в готельному бізнесі, і два з'їзди, що відбуватимуться водночас, істотно поповнять касу, хоч, на жаль, не настільки, щоб компенсувати недавні збитки. Та що там не кажи, з'їзд дантистів – великий успіх для готелю. І це заслуга Пітера Макдермота. Дізнавшись, що попередня угода між організаторами з'їзду й однією великою готельною компанією зірвалася, він негайно вилетів у Нью-Йорк і зумів умовити підготовчий комітет провести з'їзд у Новому Орлеані – в готелі "Сейнт-Грегорі".
– Вчора у нас вільних місць не було, – сказав Уоррен Трент.
– Завжди так: то густо, то пусто. Чи зможемо ми розмістити всіх, хто приїде сьогодні?
– Перше ніж іти до вас, я взявся за арифметику. Загалом звільняється достатня кількість номерів. Вийде майже так на так. Але мене турбує завелика кількість прийнятих нами індивідуальних попередніх замовлень.
Як кожен готель, "Сейнт-Грегорі" приймав замовлень більше, ніж мав вільних номерів. Розрахунок тут був простий: далеко не всі люди, що просять зарезервувати для них номери, потім приїздять у готель, тож завдання полягає в тому, щоб правильно вгадати, скільки замовлень буде недійсних. Здебільшого досвід і щастя допомагають адміністрації викрутитись. Та час від часу в прогнози закрадається помилка, і це призводить до серйозних неприємностей.
Найгірші хвилини в житті адміністратора готелю настають тоді, коли йому доводиться пояснювати обуреному замовникові, що, всупереч листовному підтвердженню, вільних місць у готелі немає. Адміністратора в таких випадках мучить не тільки сором, але й гірка свідомість, що ця людина віднині обминатиме його готель десятою дорогою.
Пітер ніколи не забуде випадку, що стався з ним у Нью-Йорку: делегати з'їзду пекарів вирішили залишитися в готелі ще на один день, щоб уночі прогулятися катером навколо Манхеттена. Але двісті п'ятдесят пекарів з дружинами забули, на жаль, повідомити про своє рішення готельну, адміністрацію, яка сподівалася, що вони звільнять номери для з'їзду інженерів-будівельників. Пітера й досі кидало в жар, коли він згадував шарварок у готельному вестибюлі: кількасот розлютованих інженерів та їхніх жінок, і в руках у багатьох – підтвердження замовлень, зроблених ще два роки тому. Кінець кінцем, оскільки інші готелі міста були також переповнені, новоприбулих розвезли по мотелях на околицях Нью-Йорка – до наступного дня, коли пекарі з невинним виглядом нарешті позабиралися геть. Але пред'явлені інженерами величезні рахунки за проїзд на таксі, плюс кругленька сума компенсації, яку довелося сплатити, щоб уникнути позову, викачали з готельної каси куди більше грошей, ніж дали обидва з'їзди разом узяті.
Уоррен Трент запалив сигару, жестом запросивши Макдермота взяти сигарету з коробки, що стояла на столику поряд. Закуривши, Пітер сказав:
– Я домовився з "Рузвельтом". Мені пообіцяли в разі потреби надати до тридцяти номерів.
"З таким козирем у запасі грати, звичайно, легше, – подумав він. – Хоч робити на нього ставку можна тільки тоді, коли іншого виходу немає".
За критичних обставин навіть найзапекліші конкуренти в готельному бізнесі виручають один одного, добре знаючи, що завтра, може статись, вони поміняються ролями.
– Добре, – сказав Уоррен Трент, огортаючись хмарою сигарного диму. – А які в нас перспективи на осінь?
– Невеселі. Я підготував для вас пояснювальну записку: два профспілкових оргкомітети відмовилися проводити конференції в "Сейнт-Грегорі".
– Чому?
– Причина не нова, і я вже не раз звертав на неї вашу увагу. Ми дискримінуємо кольорових. Це не тільки суперечить законові про громадянські права, а й настроює проти нас профспілкові організації. – Пітер мимоволі глянув на Елоїса Ройса, який саме ввійшов до вітальні із стосом журналів і тепер розкладав їх на журнальному столику.
Не підводячи голови, молодий негр сказав:
– На мене можете не зважати, я не ображуся, містере Макдермот, – Ройс знову, як учора, вимовляв слова з підкреслено негритянським акцентом. – Ми, негритоси, до таких речей звикли.
Уоррен Трент, думаючи про своє, сердито гримнув:
– Не блазнюй.
– Слухаю, сер! – Ройс покинув сортувати журнали, випростався і, дивлячись на них обох, сказав уже звичайним тоном: – Але вам не завадило б зрозуміти: профспілки відмовляються від наших послуг, бо цього вимагають громадські інтереси. І не тільки профспілки стали на цей шлях. Інші організації й просто чесні люди не матимуть з такими, як ми, ніяких справ, доки ми не визнаємо, що часи змінилися.
Уоррен Трент помахом руки зупинив Ройса й сказав Пітерові:
– Чули? А тепер можете відповісти йому самі. Висловів ми тут не перебираємо.
– Річ у тім, – спокійно відказав Пітер, – що я цілком згоден з усім, що він сказав.
– А чому ж ви згодні? – глузливо спитав Ройс. – Тому, що це відповідає інтересам бізнесу? Чи тому, що без дискримінації вам буде легше працювати?
– Що ж, це теж підхожі причини, – відповів Пітер. – Якщо вам хочеться відмовити мені в праві на інші – будь ласка, вважайте, що я керуюся тільки ними.
Уоррен Трент грюкнув кулаком об бильце крісла.
– З мене досить! Завели – "причини, причини!" Обидва ви просто дурні неприторенні, от хто ви!
З цього приводу вони сперечалися вже не раз. Незважаючи на те, що готельні компанії в штаті Луїзіана номінально підкорилися законові про громадянські права, переважна більшість незалежних готелів на чолі з "Сейнт-Грегорі" – була проти змін. Себто, напочатку, поки цей закон був у центрі загальної уваги, вони вдали, ніби виконують його, та потім тихенько повернулися до своєї давньої політики: "Тільки для білих!" Навіть загроза судового переслідування не лякала їх, бо вони знали, що як оплоти сегрегації можуть розраховувати на міцну підтримку з боку впливових місцевих кіл, а тактика юридичного крутійства й зволікань ще багато років убезпечуватиме їх від штрафів та інших неприємностей.
– Ні! – Уоррен Трент люто роздушив сигару в попільниці. – Я вам знову повторюю: інші нам не указ, ми тут іще поживемо по-старому. А на профспілки мені начхати – обійдемося без їхніх конференцій. І взагалі, годі патякати – вже зади до стільців поприлипали. Нумо працювати!
3
Десь о пів на десяту Крістіна Френсіс знайшла Сема Якубця в бюро оформлення. Як завжди в цей час, опецькуватий лисий завідуючий відділом кредиту перевіряв у гросбуху рахунки всіх мешканців готелю. Працював він похапцем, швидкими, нервовими рухами гортаючи сторінки, і сторонньому спостерігачеві цей поспіх міг би навіть видатись ознакою неуважливості. Насправді ж гострі, всевидющі очі завідуючого кредитом не пропускали жодної дрібниці, і саме завдяки його пильності готель заощаджував тисячі доларів, що їх інакше доводилося б списувати як несплачені борги.
На кожного мешканця й кожен номер готелю в гросбуху була окрема кредитна картка. Крізь товсті скельця окулярів Якубець читав імена, перебігав поглядом друковані стовпчики рахунків і час від часу занотовував щось у блокноті. На мить він звів очі на Крістіну й зразу ж знову втупився в гросбух.
– У мене ще на кілька хвилин роботи, міс Френсіс.
– Нічого, я почекаю. Знайшли щось цікаве?
Якубець, не відриваючись від роботи, кивнув.
– Дещо є.
– Наприклад?
Він знову записав щось у блокноті.
– Номер п'ятсот дванадцять, Г. Бейкер. Зареєструвався о восьмій десять, ранку. О восьмій двадцять замовив у номер пляшку спиртного, попросив записати на рахунок.
– Може, він чистить зуби спиртним.
Якубець, не розгинаючись, кивнув.
– Можливо.
Але Крістіна знала: куди більш можливе те, що Г. Бейкер з номера п'ятсот дванадцятого – пропаща душа. Мешканець, який одразу по приїзді замовляє в номер пляшку спиртного, автоматично стягає на себе підозру завідуючого кредитом. Звичайно новоприбулі, яким кортить промочити горло після подорожі чи важкого дня, просять принести коктейль з бару. Пляшку ж замовляють, щоб напитися, і такі люди часто не збираються або не можуть розрахуватись.
Крістіна знала також, що Якубець тепер зробить. Він попросить одну з покоївок під яким-небудь приводом зайти в номер 512 і подивитися, що за один отой Г. Бейкер і який у нього багаж. Покоївки знають, на що звертати увагу: гарний одяг і пристойна валізка промовляють самі за себе. Якщо наслідки огляду будуть задовільні, то завідуючий кредитом цим і обмежиться, хоч даний рахунок все одно контролюватиме. Іноді поважні, солідні громадяни наймають номер у готелі спеціально для того, щоб напитися; що ж, якщо вони при цьому нікому не заважають і справно розраховуються – хай собі п'ють на здоров'я.
Коли ж виявиться, що багажу в мешканця немає або його вигляд не викликає довіри, Якубець особисто завітає до нього побалакати. Поводитиметься він обережно й приязно. Якщо мешканець доведе свою платоспроможність чи погодиться сплатити частину грошей наперед, вони розстануться друзями. Якщо ж підозра підтвердиться, завідуючий відділом кредиту діятиме рішуче і невмолимо, таку людину виселять з готелю, перше ніж вона встигне наробити великих боргів.
– Ось іще один, – сказав Якубець Крістіні. – Сендерсон, номер дванадцять нуль сім. Роздає завеликі чайові.
Крістіна перебігла очима кредитну картку під його рукою. В ній стояли дві суми за дрібні послуги – одна в півтора, друга – в два долари. В обох випадках на чай Сендерсон виписав по два долари.
– Типи, що не збираються платити, часто виписують у кредит найбільші чайові, – зауважив Якубець. – Доведеться подивитись, що він за один.
Крістіна знала, що, як і в першому випадку, завідуючий кредитом зважуватиме кожне слово; він повинен не лише вміти розпізнавати пройдисвітів, але й весь час думати про те, щоб не образити чесної людини.
Швидким рухом Якубець згорнув гросбух, кинув його в шухляду й засунув її.
– А тепер я до ваших послуг, – сказав він.
– Ми найняли доглядальницю для мешканця номера чотирнадцять-десять.