.
— Та це ж і не дивно, адже ти живеш у такому маленькому селищі, де все на видноті.
— Про нас уже все знають.
— Це неприємно...
— Атож. У такому селищі як пустять про тебе славу, то, вважай, тобі кінець,— сказала вона, та, глянувши на Сімамуру, всміхнулась.— Та нічого, для нас робота всюди. знайдеться.
Для Сімамури, що жив на успадкованому від батьків добрі, щирість Комако була цілковитою несподіванкою.
— А хіба не однаково, де заробляти? Тож не варто переживати.
В її байдужому тоні Сімамура почув чисто жіночі нотки.
—— Нема чого журитися, правда?.. А взагалі тепер тільки жінки вміють любити по-справжньому...— Комако злегка почервоніла й опустила очі.
Комір її кімоно, що відстовбурчився трохи назад, од— кривав її плечі — розкрите біле віяло. Густо напудрене тіло, кругле й чомусь сумне, здавалось схожим і на вовняну тканину, й водночас на шкуру якоїсь тварини.
— Справді, в теперішньому світі...— промимрив Сімамура й аж похолов від безглуздої порожнечі власних слів.
— Завжди так було,— просто сказала Комако й, підвівши голову, додала: — А ви хіба не знали?..
Коли Комако підвела очі, прилипле до тіла червоне спіднє кімоно сховалося під коміром.
Сімамура перекладав твори Валері й Алена, статті французьких авторів про російський балет у період його розквіту у Франції. Ці переклади він готувався видрукувати власним коштом у розкішному оформленні й невеличким тиражем. Така книжка зараз не могла принести жодної користі для сучасного театрального життя Японії, але, мабуть, саме це його влаштовувало. Глузувати з власної роботи — в цьому Сімамура, здається, знаходив втіху. Можливо, тут зародився жалюгідний світ його химерних фантазій. Одне слово, квапитися було нікуди. Та ще й тепер, коли він подорожував.
Сімамура уважно спостерігав, як умирають маленькі крилаті створіння.
Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер й неживі падали на татамі. Жучки перекидались на спину й більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли й нарешті витягували ніжки. їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо й без мук. Та придивившись уважніше, Сімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.
Іноді, взявши пальцями мертву комаху, щоб викинути її у вікно, Сімамура раптом згадував своїх дітей.
На дротяній віконній сітці завжди сиділи метелички, та несподівано Сімамура помітив, що деякі з них уже мертві — вони падали на землю, як сухі листочки. Декотрі падали зі стін. Підбираючи мертвого метелика, Сімамура задумувався: навіщо його створено таким гарним?
Згодом сітки з вікон зняли. Комашиного дзижчання більше не було чути.
Червоно-рудувата барва гір на межі країни снігу стала густішою. У промінні надвечірнього сонця їхні схили, вкриті осіннім листям, тьмяно виблискували, наче були вирізьблені з холодного мінералу. Готель переповнили гості — настала пора милуватися красою багряних кленів.
— Сьогодні я, мабуть, не зможу прийти. Наші тутешні влаштовують бенкет,— одного вечора сказала Комако, забігши на хвильку у номер Сімамури.
Невдовзі з бенкетного залу долинули звуки барабана й жіночий вереск. Крізь цей гамір несподівано зовсім поряд Сімамура почув ясний, прозорий голос:
— Пробачте, будь ласка... Це вам... Кома-тян просила
передати. *
Йоко простягнула руку стоячи, як листоноша, але відразу похопилась і ввічливо опустилася на коліна. Поки Сімамура розгортав листа, за нею і слід загув. Сімамура не встиг їй нічого сказати. На папері п'яною рукою було написано: "Веселюся, галасую. П'ю саке".
Та не минуло й десяти хвилин, як з'явилася Комако. Хода її була невпевнена, ноги запліталися.
— Йоко заходила? Щось принесла?
— Так, принесла.
— Отже, принесла? — Комако весело примружила одне око.— В мене так радісно на душі! Я сказала, що йду замовляти саке, а сама тихенько вислизнула. Портьє помітив, що я тікаю, й насварив. Та мені байдуже! Хай сварить! Нехай і підлога в коридорі рипить!.. Ой, як мені погано! Тільки зайду до вас, відразу п'янію. А в мене ж іще робота...
— Справді, ти вся аж червона!
— А мене ще робота жде... Що вона сказала? Ви знаєте, вона така ревнива!
— Хто?
— Вона таки когось уб'є!
— І вона, здається, тут прислуговує?
— Розносить пляшечки з підігрітим саке. Стоїть у тіні коридора й стежить. А очі блищать! Вам такі очі подобаються, правда?
— Мабуть, вона дивиться на вас і думає: яке жалюгідне видовище!
— Тому я і послала її до вас із запискою... Пити хочу! Дайте води!.. А яка жінка нікчемна, не дізнаєшся, поки її не зведеш. Скажіть, я п'яна?
Вона заглянула в дзеркало й мало не впала, але встигла схопитися за туалетний столик. Потім випросталась і, війнувши подолом кімоно, гордовито вийшла з кімнати.
Бенкет, видно, скінчився, бо людський гомін раптом стих, лише дзенькотів порцеляновий посуд. Тільки-но Сімамура подумав, що, мабуть, Комако повели в інший готель, як Йоко знову принесла від неї записку.
"Відмовилась від готелю "Гірський вітер". Йду в номер "Слива". На добраніч".
Сімамура збентежено посміхнувся.
— Дякую!.. А ти тут прислуговуєш?
— Так.— Йоко кивнула, зиркнувши на нього своїми проникливими, чарівними очима.
Сімамура вкрай збентежився.
Дівчина, яку він часто зустрічав і якою щоразу захоплювався, тепер сиділа перед ним спокійно й невимушено. Сімамуру охопила якась дивна тривога. Надто вже серйозною була вона, ніби опинилася в гущі якихось незвичайних подій.
— Ти завжди начебто зайнята.
— Ага... Але ж я нічого не вмію.
— Я тебе стільки разів зустрічав! Вперше, коли ти поверталася додому з хворим... Ти його так доглядала у поїзді!.. Пам'ятаєш, ти ще просила начальника станції доводити до розуму твого брата?
— Так, пам'ятаю.
— Кажуть, перед сном ти співаєш у басейні?
— Ой, як погано!.. Я така невихована!
її голос був на диво чарівним.
— Мені здається, наче я про тебе знаю все.
— Невже?.. Вам Кома-тян розповідала?
— Ні, вона мені нічого не розповідала. Вона взагалі не любить про тебе говорити.
— Невже? — Йоко одвела погляд.— Кома-тян добра, але вона нещасна. Будь ласка, не кривдіть її!
Вона промовила це одним духом, а наприкінці її голос ледь-ледь затремтів.
— Але ж я не можу їй нічим допомогти...
Здавалось, Йоко от-от задрижить усім тілом.
Ухилившись від небезпечного блиску її очей, що, ніби насувалися на нього, Сімамура всміхнувся.
— Можливо, для неї було б краще, коли б я швидше
вернувся в Токіо. —
— Я теж збираюся в Токіо.
— Коли?
— Байдуже коли.
— Може, вдвох поїдемо?
— Ой, з радістю! — не роздумуючи, але цілком серйозно сказала Йоко, аж Сімамура розгубився.
— А домашні не заперечуватимуть?
— В мене нікого немає, тільки молодший брат, що працює на залізниці. Я можу сама вирішувати, що мені робити.
— А до кого ж ти звернешся в Токіо?
— Не знаю.
— Ти з нею радилась?
— З Кома-тян? Ні, не радилась. Вона мені не подобається.
Вологими від хвилювання очима Йоко глянула на Сімамуру й він відчув, як душу його полонять її дивні чари. Та в цю ж мить любов до Комако спалахнула новим вогнем. Повертатися в Токіо з незнаним дівчиськом, немов з коханкою — хіба це не жорстоке визнання провини перед Комако? А може, й розплата?
— А ти не боїшся їхати з чужим чоловіком?
-— А чого боятися?
— Та невже тебе не лякає, що в Токіо тобі ніде притулитися? До того ж, ти навіть ще не вирішила, що робитимеш.
— Нічого, самотня жінка якось собі зарадить,— сказала Йоко, і її прекрасний голос наче підкреслив кінець фрази. Вона пильно глянула на Сімамуру й додала: — Може, візьмете мене до себе служницею?
— Що ти! Служницею? .
— Коли щиро, то я не хочу бути служницею...
— А ким ти працювала, коли жила в Токіо?
— Медсестрою.
— В лікарні чи в школі медсестер?
— Та ні, я тільки збиралася нею стати.
Перед очима Сімамури знову зринув вагон і постать Йоко, що старанно доглядала хворого сина вчительки. "Певно, в тій старанності і втілилась її заповітна мрія",— подумав Сімамура й усміхнувся.
— А тепер ти хочеш вивчитися на медсестру?
— Ні, не хочу.
— Погано, якщо ти не можеш щось твердо вирішити.
— Не розумію, до чого тут це? — немов відкидаючи обвинувачення, засміялася Йоко.
Той сміх здався б недоречним, якби не був таким прозорим й дзвінким. Однак до глибини Сімамуриного серця він не дійшов, а розтанув у повітрі.
— Чого ти смієшся?
' — Бо я могла доглядати тільки одного хворого!
— Не розумію.
— Більше я нікого не зможу доглядати...
‘ — Он що... — тихо проказав Сімамура, наче приголомшений несподіваним ударом.— А тепер, кажуть, ти щодня ходиш на цвинтар біля гречаного поля...
— Так, ходжу.
— І ти гадаєш, що ніколи в житті не доглядатимеш іншого хворого, не ходитимеш на іншу могилу?
— Ні.
— А як же ти покинеш могилу й поїдеш у Токіо?
— Ой, пробачте!.. Візьміть мене з собою!
— Комако сказала, що ти страшенно ревнива. А хіба той хлопець не був її нареченим?..
— Юкіо-сан? Неправда! Все це неправда!
— То чому ж ти ненавидиш Комако?
— Кома-тян? — промовила Йоко так, наче кликала Комако, й пильно глянула на Сімамуру.— Прошу вас, допоможіть Кома-тян!
— Чим же я їй допоможу?
В очах Йоко зблиснули сльози. Вона схопила пальцями метелика, що впав на татамі, й схлипнула.
— Кома-тян казала, що я збожеволію,— промовила вона й вибігла з кімнати.
Сімамура відчув, що його морозить.
Він відчинив вікно, щоб викинути метелика, що його придушила Йоко, й побачив, як Комако грається в кен [9] з клієнтом. Вона саме зігнулася так, наче готувалася ки-
нутись йому навздогін. Небо було похмурим. Сімамура подався у купальню. > .
У суміжне, жіноче, відділення зайшла Йоко з донькою хазяйки готелю.
Приємно було чути, як Йоко, купаючи дівчинку, розмовляє з нею ніжно й лагідно, як мати зі своєю дитиною.
А невдовзі знайомий голос заспівав:
На задвір'ї три соснини, А за ними — три кедрини. Знизу ворон гніздо звив, Угорі горобчик сів...
А в коника-стрибунця
Пісня довга, без кінця...
Де кедри віти розпустили,
У землі лежить мій милий...
Йоко співала дитячу пісеньку для гри в м'яч з такою дитячою безпосередністю, так жваво, що Сімамура засумнівався: чи справді оце недавно вона заходила до нього, чи то тільки сон?
Йоко з дівчинкою вийшла з купальні, а її голос усе бринів і бринів, як звуки флейти.