Коли я зустрічаю в товаристві мужчину, який не говорить мені про своє захоплення і переживання, або не мовчить похмуро, що свідчить про ще сильніше захоплення та переживання, або не виявляє до мене крижаної байдужості, що вже свідчить про найвище захоплення та переживання, то я відчуваю, ніби мені чогось бракує, наче я забула віяло або хустинку… О, я їх знаю – всіх отих донжуанів, поетів, філософів, героїв, всі оті чуйні, некорисливі, зламані, мрійливі або сильні душі… Знаю весь цей маскарад і – будь певна – добре вмію ним бавитись. Ха-ха-ха! Які вони смішні…
– Я тебе не розумію, Бельцю, – тихо промовила панна Флорентіна, розводячи руками.
– Не розумієш?.. То ти, мабуть, не жінка.
Панна Флорентіна відповіла спочатку заперечливим, а потім непевним жестом.
– Слухай, – вела далі панна Ізабелла. – Вже рік, як ми втратили становище в світі. Не заперечуй, бо так воно є, всі ми про це знаємо. Сьогодні ми зруйновані…
– Перебільшуєш…
– Ах, Флорцю, не втішай мене, не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, щог навіть ті кільканадцять карбованців, які є у мого батька зараз, він виграв в карти у… – Кажучи це, панна Ізабелла вся тремтіла. Очі її блищали, обличчя пашіло. – І от в такий екрутний час з'являється оцей… гендляр, купує наші векселі, наш сервіз, обплутує мого батька й тітку, інакше кажучи – з усіх боків наставляє на мене сільця, як мисливець на звіра. Це вже не сумно-покірний поклонник, не претендент у женихи, якому можна відмовити, це… здобичник!.. Він не зітхає, але запобігає ласки в тітки, зв'язує руки й ноги батькові, а мене хоче взяти силоміць або змусити до того, щоб я піддалась йому добровільно… Ти розумієш, яка це підлість?
Панна Флорентіна жахнулася.
– В такому разі є дуже простий вихід. Скажи…
– Кому і що?.. Може, тітці, яка готова підтримувати цього пана, аби тільки змусити мене вийти заміж за маршалка?.. Чи, може, сказати батькові, налякати його і цим прискорити катастрофу? Я зроблю тільки одне: не дам батькові вступати в будь-які спілки, хоч би мала перед ним стати навколішки, хоч би мала… заборонити йому це ім'ям покійної матері…
Панна Флорентіна дивилася на неї з захопленням.
– Ти справді, Бельцю, перебільшуєш, – сказала вона. – З твоєю енергією і геніальною прозорливістю…
– Ти не знаєш цих людей, а я бачила їх на роботі. В їх руках сталеві рейки гнуться, мов дріт. Це страшні люди.
Задля своїх цілей вони здатні використовувати всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони спроможні ламати, полонити, плазувати, ризикувати й навіть терпляче ждати…
– Ти кажеш так на підставі читаних романів…
– Я кажу так на підставі моїх передчуттів, які мене остерігають… кричать мені, що цей чоловік для того їздив на війну, щоб мене здобути… І як тільки повернувся, одразу з усіх боків узяв мене в облогу… Але нехай стережеться!.. Він хоче мене купити?.. Гаразд, нехай купує!..
Він переконається, що я дуже дорого коштую… Він хоче зловити мене в сільце? Гаразд, нехай наставляє його… Але я однак із нього вислизну, хоч би в обійми маршалка…
О боже!.. Я навіть не догадувалась, в яку глибоку прірву ми падаємо, поки не побачила її дна. З салонів Квіриналу[28] – в галантерейний магазин… Це вже навіть не падіння, це – ганьба…
Вона сіла в шезлонг і, затуливши обличчя руками, заридала.
Розділ сьомий
ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ
Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п'ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок – новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж.
– Проїдешся, серденько, по місту, – казала графиня, цілуючи племінницю, – та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам'ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще…
Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе…
Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання.
В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з'являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски; сірі газони набрали зеленуватого відтінку; сонце так пригрівало, що панни порозкривали парасольки.
– Чудовий день, – зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками.
– Куди, ясна панєнко, накажете їхати? – спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски.
– До магазину Вокульського, – з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла.
Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами.
– Чому, Бельцю, до Вокульського? – спитала трохи здивована Флорентіна.
– Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів…
– Все це можна купити й в іншому місці.
– Хочу там, – сухо відповіла панна Ізабелла.
Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні.
Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха.
Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і – збліднувши і тремтячи – доторкнулась до вуха тигра.
Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту.
Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні.
Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед.
На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: "Я.Мінцель і С.Вокульський", а поруч – новий, ще не зовсім закінчений магазин з п'ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька" робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні.
– Що це за магазин будують? – спитала панна Ізабелла.
– Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. "Для мене цей магазин", – подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички.
Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою.
Пан Жецький уже стояв посеред магазину і, потираючи руки, вітав її низькими поклонами. В глибині пан Лісецький, погладжуючи свою гарну борідку округлими, повними гідності рухами, показував бронзові канделябри якійсь дамі, що сиділа на стільці. Миршавий Клейн вибирав палицю якомусь молодикові, той, побачивши панну Ізабеллу, миттю озброївся пенсне, а напахчений геліотропом Мрачевський палив очима та ранив своїми гострими вусиками двох рум'яних панянок, які супроводили даму й оглядали туалетні дрібнички.
Праворуч від дверей, схилившись над рахунками, за конторкою сидів Вокульський.
Коли панна Ізабелла увійшла в магазин, молодик, який вибирав палицю, поправив комірця на шиї, панянки перезирнулись, пан Лісецький урвав на половині плавну фразу про стиль канделябра, але залишився в тій самій чемній позі, навіть дама, що слухала його, важко обернулась на стільці. На хвилину в магазині запанувала тиша, яку порушила панна Ізабелла своїм співучим контральто:
– Пан Мрачевський в в магазині?..
– Пане Мрачевський!.. – покликав Жецький.
Мрачевський одразу опинився коло панни Ізабелли, рум'яний, як вишня, запашний, як кадильниця, схиливши голову, як мітелка на очеретині.
– Ми попросили б пана показати нам рукавички.
– Номерок п'ять з половиною, – підхопив Мрачевський і вже держав у руках коробку, яка трохи тремтіла під поглядом панни Ізабелли.
– А от і ні, – сміючись, перебила вона. – П'ять і три чверті… Ви вже забули?..
– Пані, б такі речі, які ніколи не забуваються. Та коли пані наказує дати, п'ять і три чверті – радий служити, сподіваючись, що незабаром ви знов появите нам честь – відвідаєте наш магазин. Бо рукавички п'ять і три чверті, напевне, спадатимуть з ручок, – додав він з легким зітханням, підсуваючи їй кілька нових коробок.
– Геній! – шепнув пан Ігнац, підморгуючи Лісецькому, який зневажливо ворушив губами.
Дама, що сиділа на стільці, повернулась до канделябрів, панянки – до туалетного столика з оливкового дерева, молодик знову почав вибирати палицю – і справи в магазині пішли своїм спокійним порядком. Тільки Мрачевський, розпалившись, гасав по драбинці то вгору, то вниз, висував шухляди й добував нові коробки та умовляв панну Ізабеллу по-польському й по-французькому, що їй не можна носити інакших рукавичок, тільки номер п'ять з половиною, не вживати інших духів, тільки справжні Антіксона[29], не оздоблювати свого туалетного столика ніякими іншими дрібничками, тільки паризькими.
Вокульський нахилився над конторкою так низько, що на лобі у нього набрякли жили, проте рахував думкою далі: "29 і 36 – буде 65, та 15 – буде 80, та 73 – буде… буде…"
На цьому він перервав підрахунок і спідлоба глянув в бік панни Ізабелли, що розмовляла з Мрачевським.