Ох, коли б то була дівчина! Але ж зробити те, що хочеш, не можна. Мусиш брати те, що тобі випадає, й використати це якнайкраще, а для цього не давати по‑дурному дитині, якій судилося жити в Парижі, спартанського виховання, як роблять здебільшого батьки, хоч вони нічого гіршого не могли б зробити, коли б навіть свідомо бажали лиха своїм дітям. Якщо це виховання погане, то винні в цьому звичаї моєї нації, а не я. Хай відповідає за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мій був щасливий або, це те саме, шанований, багатий і могутній. Мені трохи відомі найлегші шляхи до цієї мети, і я вкажу їх хлопцеві завчасу. Якщо ви, мудреці, мене ганитимете, то люди й успіх виправдають мене. Він матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нічого не бракуватиме, навіть вашої пошани й поваги.
Я. Ви можете й ошукатись.
Він. Або обійдеться без неї, як обходиться без неї й багато інших людей.
У всьому цьому було багато такого, про що думають, що роблять, але про що не говорять. Оце, справді, найпомітніша різниця між моїм розмовником і більшістю тих, хто оточує нас. Він визнавав свої і чужі пороки, але не був лицеміром. Він був не менш і не більш гидкий, як вони, тільки щиріший, послідовніший і часом глибокий у своєму збоченні. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителі. Певна річ, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаїв, вона мусить далеко піти, якщо тільки її передчасно не переймуть по дорозі.
Він. О, не турбуйтесь: найважливіша й найважча річ, за яку добрий батько найбільш мусить дбати, полягає не в тому, щоб навчити дитину пороків, що збагатять її, і штукарства, що до смаку припаде вельможам, – це всі роблять, коли й не за системою, як я, то хоч з прикладу й наслідування, а в тому, щоб показати їй необхідну міру, мистецтво уникати ганьби, неслави й законів. У суспільній гармонії треба вміти вставляти, готувати й покривати дисонанси. Нема нічого простішого, як послідовність довершених акордів – треба чогось різкого, такого, щоб порізняло світляну в'язку й розпорошувало її промені.
Я. От і добре – цим порівнянням ви знову приводите мене від звичаїв до музики, від якої я мимоволі відхилився. Дуже вам за це вдячний, бо не потаю від вас, що ви більш подобаєтесь мені як музикант, а не як мораліст.
Він. А проте, в музиці я дуже посередній, а в моралі – дуже вправний.
Я. Сумніваюсь, та коли й так, я людина добра, і ваші принципи – не мої.
Він. Тим гірше для вас. Ох, коли б мені ваші таланти!
Я. Облишмо мої таланти й повернімося до ваших.
Він. Коли б я вмів так, як ви, висловлюватись! А то ж у мене з біса безглузда мішанина – напів від світської людини й письменника, напів з базару.
Я. Говорю я погано, вмію казати лише правду, а це не завжди доходить, самі знаєте.
Він. Не за те ж я заздрю вашому хисту, щоб казати правду, а щоб, навпаки, добре казати брехню. Якби‑то я вмів писати, збити книжечку, закрутити повчальне посланіє, запаморочити дурня його заслугами, прошитись до жінок!
Я. І все це ви вмієте набагато краще за мене. Я навіть за учня до вас не згодився б.
Він. Скільки великих прикмет марнується, ви їм ціни не знаєте!
Я. Я збираю все, що сію.
Він. Коли б так, не ходили б ви в поганенькому піджаці, пальті з грубої тканини, у вовняних панчохах, цупких черевиках і старенькій перуці.
Я. Згоден. Виходить, дуже ти невправний, коли небагатий, хоч усе ладен віддати, щоб забагатіти. Але ж є люди, такі як я, що не вважають багатство за найціннішу у світі річ: чудні люди.
Він. Диваки! Адже з таким складом розуму не народжуються, його виховують у собі, бо він – не від природи.
Я. Від людини?
Він. Від людини: усе живе, не виключаючи й людини, шукає собі добробуту коштом того, кому він належить, і я певен, що коли привести молодого дикуна, ні слова йому не сказавши, він захотів би розкішної одежі, пишної їжі, поваги від чоловіків, кохання від жінок, захотів би зазнати всього життєвого щастя.
Я. Коли б полишити того дикуна на самого себе, коли б він зберіг усю свою дурість і з малим розумом немовляти поєднав пал пристрасті тридцятилітнього чоловіка, він скрутив би в'язи батькові й жив би з матір'ю.
Він. Це доводить доконечність доброго виховання, а хто ж це заперечує? І що таке добре виховання, як не те, що провадить до всіх насолод без небезпеки й незручності?
Я. За малим і я так не думаю, але остережімось говорити про це.
Він. Чому?
Я. Бо я боюсь, що ми тільки зовні погодимось, а коли почнемо розбиратись, яких саме небезпек і незручностей треба уникати, то не порозуміємось.
Він. А що з того?
Я. Облишмо це, кажу вам, – того, що я знаю, я вас не навчу, а вам легше буде навчити мене того, чого я не знаю, а ви знаєте в музиці. Говорімо про музику, любий Рамо, і скажіть мені, як воно сталося, що ви з вашою здібністю відчувати, затямлювати й відтворювати найкращі місця великих майстрів, з тим запалом, який вони вам навіюють і який ви передаєте іншим, самі не створили нічого вартого?..
Замість того щоб відповісти, він похитав головою і скрикнув, підвівши палець до неба:
– А доля! Доля! Коли природа створила Лео, Вінчі[156], Перголезе, Дюні, вона посміхалась; вона прибрала статечного й поважного вигляду, коли породила мого любого дядька Рамо, якого десяток років називали великим Рамо, а потім того й не згадуватимуть. А коли втяла його небожа – скривилась, знову скривилась і ще раз скривилась. – І кажучи це, він всіляко кривив обличчя: на зневагу, на презирство, на іронію, і немов би місив руками шматок глини та посміхався з чудних форм, що надавав йому; потім відкинув недоладну мацапуру й промовив: – Отак створила вона мене й кинула до купи інших мацапур, до товстунів з обвислими черевами, до гамаликуватих, вирлооких апоплектиків, до кривошиїх, до кощавих з блискучими очима й карлючкуватими носами, і всі вони реготом зайшлися, побачивши мене, а я в боки взявся та й собі зареготав, їх побачивши, бо дурні й божевільні одне одного потішають, одне одного шукають, одне до одного горнуться. Коли б, потрапивши до них, я не знайшов готовісіньку програму, яка каже: гроші дурнів – маєтність розумних , мені мали б її дати.
Я зрозумів, що природа поклала мою власність у кишеню мацапур і вигадав тисячу способів, щоб вирвати її звідти.
Я. Ці способи я знаю, ви говорили мені про них, але чому серед стількох способів не спробувати ще й дати гарний твір?
Він. Це те саме, що одна світська людина казала абатові Леблану. Абат каже: "Маркіза де Помпадур[157] узяла мене за руку, привела мене на поріг Академії, а там пустила мою руку, я впав і зламав собі ноги". Світська людина йому відповідає: "Треба було б вам, панотче, підвестися й виважити двері головою". А абат йому: "Пробував я, і знаєте, що сталося? Ґулю на лобі набив…"
Після цієї історійки мій розмовник почав ходити, похиливши голову, замислено й пригнічено. Він зітхав, плакав, виявляв розпач, зводив до гори руки й очі, стукав себе кулаком по голові, мало не розбиваючи собі чоло й пальці, і приказував: "Мені здається, що там усе‑таки щось є, але скільки не б'ю, скільки не трушу, звідти анітелень…" Потім знову починав трусити головою й бити себе по лобі щосили й казав: "Або там нічого немає, або не хоче відповідати".
А за хвилину прибирав гордовитого виразу, підводив голову, клав руку на серце, ходив і казав: "Я почуваю, так, почуваю…"
Він удавав розгніваного, обуреного, зворушеного, владного, впослідженого і промовляв слова гніву, співчуття, ненависті, любови, з дивною тонкістю і правдивістю окреслював характери пристрастів, потім казав:
– Адже так? Ось тепер виходить, що треба знайти акушера, який зуміє пришвидшити болі й примусити дитину вийти. А сам – беру перо, хочу писати. Кусаю нігті, морщу чоло – де там, добраніч, біг дасть. Ось переконав себе, що хист маю, а в кінці свого рядка читаю, що я дурень, дурень, дурень. Та й як відчути, піднестися, мислити й відтворювати, коли водишся з такими людьми, як ті, що з ними бачишся задля прожитку, серед слів, які кажеш і чуєш, серед отакого пащекування: "Сьогодні на бульварі було чарівно. – Чи чули ви маленьку Мармот[158]? Вона грає прегарно. – Якими чудовими кіньми їхав пан такий‑то – сірими в яблука, кращих й уявити годі! – Прекрасна пані така‑то починає здавати. Хіба ж носять у сорок п'ять років таку зачіску. – Панна така‑то вся в діамантах, які їй не коштують нічого. – Ви хочете сказати, що коштують ч о г о с ь? – Та ні. – Де ви її бачили? – На "Арлекіновій дитині"[159]. – Сцену розпачу зіграно, як ще ніколи. Ярмарковий Полішинель має горлянку, але ні тонкості, ні душі. – Пані така‑то привела двох дітей відразу: кожному батькові по одній". То як, по‑вашому, коли це кажеш, переказуєш і чуєш щодня, можна піднестись до великого?
Я. Ні, краще вже зачинитись на своєму горищі, пити воду, їсти сухий хліб і шукати себе самого.
Він. Може бути, але мені бракує для цього сміливості. І потім, жертвувати своїм щастям задля непевного успіху!
А ще й прізвище… Рамо!.. Зватися Рамо – сутужно. Таланти не те, що шляхетність, яка передається і зростає в славі, переходячи від діда до батька, від батька до сина, від сина до внука, хоч предок і не передає якоїсь заслуги нащадкові; старий пеньок розгалужується на величезний стовбур дурнів, але то байдуже! Інша річ – талант! Щоб здобути лише славу свого батька, треба бути вправнішим за нього, треба вспадкувати його здібність. Здібності мені бракує, але руку наважив, смик ходить, казанок кипить: якщо не слава, то юшка.
Я. На вашім місці я не вважав би це за справу кінчену, спробував би.
Він. А ви гадаєте, я не пробував? Мені й п'ятнадцяти років не було, коли я подумав уперше: "Що це ти, Рамо? Ти мрієш, і про що мрієш? Що тобі хотілося б зробити щось таке, що здивувало б всесвіт… То що ж, варт тільки пальцем кивнути, варт тільки оком моргнути – воно й уродиться".