Коли повернеться? їй невідомо.
Третього дня годині о другій вранці пристава повідомили, що якийсь чоловік, закутаний з головою в плащ, тихо відчинив надвірні двері й тихо шугнув до пиріжника в хату. Пристав зразу ж прибув на місце в супроводі комісара, слюсаря, фіакра й кількох стрільців. Двері відчинили відмикачкою, пристав із комісаром тихо піднялися сходами. Постукали до пиріжниці в кімнату – ніякої відповіді; постукали ще раз – ніякої відповіді; за третім разом спитали:
– Хто там?
– Відчиніть.
– Хто там?
– Відчиніть, ім'ям короля.
– Гаразд, – сказав управитель пиріжниці, з якою спав, – небезпеки немає: це прийшов пристав виконати наказ. Відчиніть; я назвуся, він піде геть, та й по всьому.
Пиріжниця в сорочці відчиняє й знову лягає в ліжко.
Пристав. Де ваш чоловік?
Пиріжниця. Його немає.
Пристав (відхиляючи заслону). А це хто?
Управитель. Це я, управитель пана де Сен‑Флорантена.
– Ви брешете, ви – пиріжник, бо хто спить з пиріжницею, той і є пиріжник. Уставайте, одягайтесь і йдіть за мною.
Управитель мусив скоритися, отож його й привезли сюди. Довідавшись про підлість свого управителя, міністр схвалив дії пристава: сьогодні надвечір він мусить забрати управителя із цієї в'язниці й перевести до Бісетру, де він, зважаючи на ощадливість адміністрації, їстиме чвертку поганого хліба, унцію яловичини й цигикатиме на віолончелі з ранку до вечора…
А чи не прилягти й мені, поки Жак зі своїм паном прокинеться, як ви гадаєте?
Другого дня вранці Жак устав раненько, визирнув у вікно поглянути, яка погода, побачив, що йде дощ, знову ліг і дав нам, своєму панові й мені, досхочу поспати.
Жак, його пан та інші подорожні, що спинились у цьому пристановищі, гадали, що ополудні небо проясниться; нічого схожого: від дощу й грози та річечка, що відділяла передмістя від міста, так розлилася, що переправлятися через неї було небезпечно. Тому ті, кому шлях лежав на той бік, вирішили згаяти день і перечекати. Одні розмовляли, інші никали туди й сюди, виглядали надвір, дивились на небо й поверталися до кімнати, лаючись і грюкаючи ногами; декотрі завели мову про політику й пили; багато хто грав, решта курили, спали й нічого не робили. Пан сказав Жакові:
– Сподіваюсь, Жаку, ти продовжиш історію свого кохання, бо небо, яке хоче дати мені втіху дослухати її до кінця, затримує нас тут негодою.
Жак. Небо хоче! Ніколи не знати, що небо хоче і чого не хоче, та, мабуть, воно й само цього не знає. Не раз мені казав це мій бідний капітан, якого немає вже, і чим більше я живу, тим більше переконуюсь, що він мав рацію… За вами слово, пане.
Пан. Розумію. Ти спинився на кареті й лакеї, якому лікарева дружина сказала відхилити завісу й поговорити з тобою.
Жак. Цей лакей підійшов до мого ліжка й сказав мені:
– Анумо, вставайте, чоловіче, одягайтесь і їдьмо.
Я відповів йому з‑поміж простирадл та ковдри, в яку загорнувся з головою, так що ні я його не бачив, ні він мене:
– Дайте мені поспати і їдьте без мене.
Лакей відказує мені, що має наказ від свого пана й мусить його виконати.
– От ваш пан дав наказ привезти людину, якої не знає, а чи наказав він сплатити те, що я винен тут?
– Про це не турбуйтесь. Поспішайте, всі вас чекають у замку, і я ручусь, що вам там буде краще, ніж тут, якщо продовження відповідатиме тій цікавості, з якою хочуть вас побачити.
Я дав себе переконати, встав, одягся, взяли мене попід руки. Попрощався з лікаревою дружиною і хотів уже сідати в карету, аж ця жінка, підійшовши до мене, смикнула мене за рукав і попросила відійти у куток кімнати, щоб мені щось сказати.
– Ви, я гадаю, не маєте підстав скаржитися на нас, друже, – сказала вона. – Доктор урятував вам ногу, я добре доглядала вас і сподіваюся, що ви не забудете нас у замку.
– Що я можу зробити для вас?
– Попросіть, щоб перев'язати вас прийшов мій чоловік; там же стільки люду! Це – найкраща практика в окрузі, пан – людина великодушна, платить щедро; у ваших руках наша доля. Мій чоловік не раз пробував потрапити туди, але даремно.
– Але ж, пані, в замку, мабуть, є хірург?
– Напевне.
– І коли б той хірург був вашим чоловіком, чи приємно було б вам, коли б його звільнили й прогнали?
– Тому хірургові ви нічим не зобов'язані, а моєму чоловікові, я гадаю, ви зобов'язані дечим; коли ви ходите двома ногами, як і раніше, то це його робота.
– Так через те, що ваш чоловік зробив мені добро, ви хочете, щоб я зробив іншому зло? Коли б ще ця посада була вільна…
Жак мав продовжувати, але ввійшла хазяйка, тримаючи на руках сповиту Ніколь, цілуючи її, гладячи та озиваючись до неї, як до своєї дитини.
– Бідна моя Ніколь! Вона за всю ніч тільки раз крикнула. А ви, панове, чи добре спали?
Пан. Якнайкраще.
Хазяйка. А дощ усе січе.
Пан. Нам це дуже прикро.
Хазяйка. Ви далеко їдете, панове?
Жак. Не знаємо.
Хазяйка. За кимось їдете?
Жак. Ні за ким ми не їдемо.
Хазяйка. їдете й спиняєтесь, як справа в дорозі показує?
Жак. Справи не маємо ніякої.
Хазяйка. Так ви, панове, задля втіхи подорожуєте?
Жак. Або задля муки.
Хазяйка. Бажаю вам, щоб було так, як я перше сказала.
Жак. Побажання ваше нічого не варте; буде так, як на небі написано.
Хазяйка. О, та це одруження!
Жак. Може, так, може, ні.
Хазяйка. Стережіться, панове. Той добродій, що так грубо повівся з моєю Ніколь, одружився дуже кумедно… Іди, моє тварятко, іди поцілую тебе; обіцяю тобі, що такого більше не трапиться. Ви гляньте, як вона тремтить усім тілом!
Пан. А що ж такого чудного в одруженні того добродія?
На це питання Жакового пана хазяйка сказала:
– Чую галас унизу, зараз дам розпорядження, а тоді прийду й розкажу вам усе…
Аж тут наспів її чоловік, якому обридло гукати – жінко! жінко! – а за ним і його кум, якого він не бачив. Хазяїн каже дружині:
– Що ти тут у біса робиш?.. – Потім повертається й бачить кума. – Ви принесли мені гроші?
Кум. Ні, куме; ви ж знаєте, що в мене грошей катма.
Хазяїн. Катма? То я зумію вичавити їх із твого плуга, твоїх коней, волів і твого ліжка. Негідник ти!..
Кум. Я не негідник.
Хазяїн. А хто ж ти такий? Ти в біді, ти не знаєш, чим обсіяти своє поле, поміщик, якому обридло боргувати тобі, не хоче більш нічого тобі давати. Ти приходиш до мене, ця жінка за посередника стає; ця проклята пащекуха, причина всіх дурниць мого життя, умовляє мене позичити тобі, я позичаю, ти обіцяєш віддати й десять разів мене обманюєш. О, та я вже не підманю тебе, обіцяю тобі!.. Геть звідси…
Жак із його паном збирались уже заступитись за бідолаху, але хазяйка, поклавши пальця на уста, дала їм знак мовчати.
Хазяїн. Геть звідси!
Кум. Усе, що ви кажете, куме, правда. Правда й те, що в мене зараз виконавці і що за хвилинку ми з торбами підемо, дочка моя, хлопець і я сам.
Хазяїн. Ти це заробив. Чого ти приходив сюди вранці? Я покинув наливати в бочку вино, вийшов з льоху, а тебе вже немає. Геть звідси, кажу тобі.
Кум. Я приходив, куме, тільки ж побоявся зустрічі з вами, та й назад вернувся. І зараз піду.
Хазяїн. Добре зробиш.
Кум. Бідна моя Маргарита! Така розумна й гарна вона, а доведеться тепер бути в Парижі за наймичку!
Хазяїн. У Парижі за наймичку! Так ти хочеш її занапастити?
Кум. Не я хочу, а той немилосердний, з ким говорю.
Хазяїн. Я – немилосердний? Не такий я, і не був таким, це ти знаєш.
Кум. Я неспроможний далі годувати свою дівчину та хлопця; дочка служитиме, а син найметься до війська.
Хазяїн. І я стану тому причиною! Цього не буде. Ти жорстока людина, поки я живу, ти мене мучитимеш. Ну, кажи, що тобі треба?
Кум. Нічого мені не треба. Мене й так пече, що винен вам, більше в житті своєму не вдамся до ваших послуг. Лайкою ви більше зла робите, ніж послугами – добра. Коли б мені гроші, я шпурнув би їх вам межи очі, тільки ж немає їх у мене… З дочкою моєю буде те, що Бог дасть, син на смерть піде, коли треба, а я старцюватиму, та не під вашим вікном. Годі, годі позичатися в такого здирника, як ви. Справляйте позику з моїх волів, коней та реманенту, добре діло зробите. Ви на те й родилися, щоб невдячними людей робити, а я невдячним не хочу бути. Прощайте.
Хазяїн. Він іде, жінко, спини ж його.
Хазяйка. Ну бо, куме, поміркуймо, як вам допомогти.
Кум. Не хочу вашої допомоги, дуже дорога вона…
Хазяїн шепотів дружині:
– Не пускай його, спини! Щоб ото дочку до Парижа, сина до армії, а самому під церкву з довгою рукою! Я цього не переживу.
А втім марно його дружина силкувалася; селянин з гонору затявся й не хотів нічого брати, виривався з рук. Хазяїн зі слізьми на очах звернувся до Жака з його паном, кажучи їм:
– Спробуйте вмовити його, панове…
Жак із паном утрутилися до справи – благали селянина всі вкупі. Ніколи мені не доводилось так благати…
– Вам не доводилося? Та вас там не було. Кажіть просто: ніколи не доводилося.
– Гаразд. Ніколи не доводилося бачити, щоб хто так побився з того приводу, що йому відмовляють і так набивався позичити гроші, як той хазяїн; він обіймав дружину, обіймав кума, обіймав Жака з його паном, він кричав:
– Біжіть, проженіть швидше від нього тих проклятих виконавців!
Кум. Та погодьтеся ж, куме…
Хазяїн. Погоджуюсь, що я все псую, та що ж зробиш, куме? Оце такий я, який є. Природа зробила мене найжорстокішою і водночас найлагіднішою людиною, не вмію ні дати, ні відмовити.
Кум. Чи не могли б ви переінакшитись?
Хазяїн. У таких я вже літах, що годі виправитись; та коли б перші, хто звертавсь до мене, не збиткувалися з мене так, як ти, я, може, й покращав би… дякую тобі за науку, куме, може, вона й на користь мені вийде. Жінко, йди швидше й дай йому що там треба. Та йди, іди ж, сто чортів!.. Поквапся, прошу тебе, жінко, не примушуй його чекати, а потім вернешся до цих добродіїв, бо, здається, вони тобі до душі…
Жінка з кумом вийшли; хазяїн лишився на хвилину, а коли він пішов, Жак сказав:
– Що за чудна людина! А що хоче тепер небо, яке затримало нас тут негодою через те, що хотіло дати вам змогу дослухати про моє кохання?
Умостившись на кріслі, пан позіхнув, постукав по табакерці й відповів:
– Нам же ще не один день жити вкупі, якщо тільки…
Жак. Тобто на сьогодні небо хоче, щоб я мовчав, а щоб говорила хазяйка.