Лікар і Брудний Сем незабаром повернулися назад на Манхеттен, і кожен з них мав свою окрему версію страшної пригоди, яка сталася з ними. Що ж стосується бідного Вольферта, то замість того, щоб повернутися з перемогою, з лантухами, повними золота, його доправили додому на ношах у супроводі ватаги цікавих підлітків. Дружина та донька побачили цей осоружний почет на відстані, здійняли на ноги всіх сусідів своїми зойками, бо подумали, що бідний чоловік наклав на себе руки в черговому нападі шаленства. Однак, збагнувши, що він ще живий, хутко поклали його до ліжка, біля якого розсілися старі матрони з усієї округи, щоб визначити, як треба лікувати хворого. Усе містечко гуділо про випадок із шукачами скарбів. Багато людей відвідали місце тих нічних пригод, але, незважаючи на те, що знайшли його, не виявили там нічого, вартого їхньої уваги. Дехто стверджував, що знайшов уламки дубової скрині з залізною лядою, від яких тхнуло золотом. Казали також, що в старому родинному скелі знайшли сліди тюків і ящиків, але це було дуже сумнівно.
Правду кажучи, таємницю всієї цієї історії так і не розгадали до цього дня. Чи був там якийсь скарб, колись справді закопаний у тій місцині, чи ні, а якщо так, то чи забрали його ті, хто й закопав? А, може, він і досі лежить там під охороною гномів і злих духів, поки хтось належним чином не візьметься до пошуків, про це все можна лише гадати. Зі свого боку, я схиляюся до останньої думки, і не сумніваюся, що велетенські скарби лежать поховані і там, і в багатьох інших місцях цього острова та поблизу нього, закопані в часи буканьєрів і перших голландських колоністів. І я щиро рекомендував би багатьом своїм співгромадянам зайнятися пошуками, якщо вони не мають якоїсь іншої роботи.
Висувалося багато гіпотез і про те, ким був дивний морський вовк, котрий упродовж тривалого часу верховодив маленькою ватагою на Корліровому мисі. Бо й зник він дивно, і з'явився знову за страшних обставин. Одні вважали, що він був контрабандистом і допомагав своїм товаришам вивантажувати товар у скелястих бухтах острова. Інші, що він був піратом, одним із найдавніших соратників Кідда або Брейді, і повернувся, щоб видобути скарби, раніше закопані в околицях. Єдиною обставиною, яка проливає хоч якесь світло на це таємниче питання, було повідомлення про дивне на вигляд судно, схоже на піратське, яке помічали впродовж кількох днів, з нього ніхто не висаджувався і нічого не повідомляв про себе місцевій владі. Але вночі човни шмигали туди-сюди, а корабель бачили, як він зупинився при вході в гавань наступного ж сірого світанку після невдачі наших шукачів скарбів.
Я також не можу не згадати ще одну розповідь, яку я скоріше вважаю апокрифічною, про те, що буканьєра, котрого вважали потопельником, бачили вдосвіта з ліхтарем у руці верхи на своїй великій морській скрині, коли той пропливав крізь Браму Пекла, а навколо нього гуркотіло та завивало з подвійною люттю.
Поки весь пліткарський світ поринув у теревені та чутки, бідний Вольферт лежав хворий і сумний у своєму ліжку, з побитим тілом і зраненою душею. Його дружина та донька зробили все, що могли, щоб перев'язати йому рани, як тілесні, так і духовні. Стара добра жінка не відходила від ліжка, постійно сиділа біля нього і плела з ранку до ночі. Донька ж нещасного виявила найбільше турбот про батька. їм також не бракувало уваги з боку сусідів. Що б там не казали про занепад дружби, коли хтось потрапляє в біду, Вебберів це зовсім не стосувалося. Дружина аж ніяк не могла нарікати на самотність, бо не одна сусідка покидала свою роботу, щоб долучитися до зграйки кумась біля обійстя Вольферта Веббера і дізнатися про його здоров'я та деталі тієї історії. До того ж ніхто не приходив із порожніми руками, несли відвар із молюсків, шавлії, бальзам чи інше зілля, пишаючись можливістю продемонструвати свою доброзичливість і лікарський хист. Через які тільки муки не пройшов бідний Вольферт, а все марно. Боляче було дивитися, як сили покидають його із дня в день. Він худнув на очах, ставав усе блідіший і блідіший та глипав на присутніх з-під старої ковдри, зшитої з клаптиків, оточений сонмом матрон, котрі люб'язно збиралися, щоб зітхати, стогнати та співчутливо споглядати на хворого.
Дірк Вальдрон був єдиною істотою, яка, здавалося, сонячно променіла в цій понурій оселі. Він приходив із веселим виглядом і бадьорим духом та намагався реанімувати згасаюче серце бідолашного шукача скарбів, але це не допомагало. Вольферт був цілковито зламаний. Якщо й бракувало чогось, щоб довести його до повного розпачу, то це повідомлення, яке надійшло в час його найбільших страждань. Місцева громада вирішила прокласти нову вулицю якраз посеред його капустяного поля. Тепер він не бачив більше нічого в майбутньому, крім бідності та руйнації. Адже йому доведеться позбутися останньої опори, городу своїх предків. Треба було б спитати, що ж тоді станеться з його бідними дружиною та дитиною?
Очі нещасного наповнилися слізьми, коли він помітив сумлінну Емі, котра снувала кімнатою одного ранку. Дірк Вальдрон сидів поруч. Вольферт схопив його за руку, вказуючи на доньку, і вперше за час недуги порушив мовчанку, якої раніше дотримувався.
— Я йду! — сказав він зненацька і похитав головою. — А коли піду, то моя бідна донька…
— Залиште її на мене, батьку! — запропонував Дірк мужньо. — Я про неї подбаю!
Вольферт підняв погляд на обличчя життєрадісного, енергійного хлопця і второпав, що ніхто не зможе краще попіклуватися про юнку.
— Що ж, — погодився старий, — тоді вона твоя! А тепер поклич нотаріуса, я запишу свою останню волю і помру.
Привезли правника — хитрого, галасливого, круглого, маленького чоловічка, котрого хтось називав Роорбахом, а хтось Роллебуком. Побачивши його, жінки заголосили, бо вважали складання заповіту підписанням смертного вироку. Вольферт зробив слабкий рух, щоб ті замовкли. Бідна Емі сховала своє обличчя та горе у балдахіні. Пані Веббер знову взялася плести, щоб приховати свій відчай, але зрадила прозорою сльозою, яка мовчазно покотилася вниз і зависла на кінчику її гострого носа. А кіт, єдиний безтурботний член сім'ї, грався клубком вовни, що котився по підлозі.
Вольферт лежав на спині, його нічний ковпак сповз на чоло. Очі були заплющені, а на обличчя лягла печать смерті. Він просив, щоб нотаріус скінчив усе швидко, бо відчував, що кончина вже наближається і що немає багато часу. Правник приготував перо, розгорнув аркуш паперу і приготувався писати.
— Віддаю і заповідаю, — ледь чутно зронив Вольферт, — свою маленьку ферму…
— Що, всю? — вигукнув нотаріус.
Вольферт припідняв повіки і поглянув на правника.
— Так, усю, — підтвердив він.
— Весь великий шматок землі з капустою та соняхами, через який міська управа має намір протягнути головну вулицю?
— Саме так, — важко зітхнув Вольферт і впав на подушку.
— Бажаю радощів тому, хто її успадкує! — зауважив невеличкий нотаріус, усміхнувшись і потираючи руки.
— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Вольферт, знову розплющивши очі.
— Бо він стане одним із найбільших багатіїв в окрузі! — не втримався Роллебук.
Щойно вмираючий Вольферт, схоже, зробив крок назад із порогу небуття: його очі знову загорілися, він піднявся на своєму ложі, відкинув убік свій червоний нічний ковпак і уважно зиркнув на правника.
— Що ви таке кажете? — вигукнув він.
— Повірте, адже я на цьому знаюся! — пояснив нотаріус. — Якщо це велике поле і цей шматок лугу віддадуть під вулицю та наріжуть тут ділянки для будівництва, то перед тим, хто успадкує все це, будуть змушені здіймати капелюха, як перед своїм благодійником.
— Правду кажете? — не повірив Вольферт, наполовину спускаючи одну ногу з ліжка. — Гадаю, що ще зарано виголошувати свою останню волю!
На подив усіх присутніх, вмираючий наче воскрес. Іскра життя, яка слабко мерехтіла в його тілі, спалахнула від свіжого палива — оливи радощів, яку низенький нотаріус влив у його душу. І вона знову розгорілася вогнем.
Дай людині серце, і вона миттю оживе! Минуло кілька днів, і Вольферт уже зміг залишити свою кімнату. А ще через кілька днів його стіл був загромаджений теками справ, планами вулиць і ділянок для будівництва. Маленький Роллебук став його правою рукою та радником і постійно перебував поруч, і замість того, щоб складати заповіт, допомагав у приємнішій роботі. І справді, Вольферт Веббер перетворився на одного з тих гідних голландських містян Манхеттена, чия доля була залагоджена без їхніх особистих зусиль. Вони наполегливо трималися за свої спадкові акри, вирощуючи ріпу та капусту в середмісті, заледве зводячи кінці з кінцями, доки міська управа жорсткою рукою не проклала вулиці через ті місця. І вони раптом прокинулися від летаргії і, на своє здивування, виявилися заможними людьми.
Минуло кілька місяців, і широка жвава вулиця пройшла через ділянку Вебберів, місце, де Вольферт мріяв знайти свій скарб. Його золотий сон здійснився. Він справді знайшов джерело багатства. Бо всі його батьківські землі були поділені на ділянки для будівництва й роздані в руки орендарям, і замість того, щоб збирати скупий урожай капусти, Вебберів засипали рясним врожаєм орендної плати. Тому в день оплати було приємно бачити, як мешканці стукають у його двері з ранку до ночі, кожен із невеликим капшуком грошей, золотим плодом землі.
Старовинний маєток пращурів все ще зберігся, але замість жовтого фасаду маленької голландської хатки посеред городу тепер стояв на початку вулиці найбільший будинок в околиці. Адже Вольферт розширив хатину добудувавши з обох боків, а зверху спорудив баню, або так звану чайну кімнату, куди можна було піднятися, щоб викурити люльку в спекотну погоду. З часом весь маєток наповнився нащадками Емі Веббер та Дірка Вальдрона.
Оскільки Вольферт був старий, багатий та огрядний, то він спромігся на чудову мальовану карету, запряжену парою чорних фландрійських кобил, хвости яких волочилися по землі. А щоб вшанувати джерело своєї величі, він звелів намалювати на дверцях круглу капустину і зробити напис "Ailes Kopf", тобто "Все голова", чим хотів підкреслити, що піднявся лише завдяки роботі головою.
Доповнити свою велич йому вдалося через якийсь час, коли шановний Рамм Рапелі вирушив до своїх прабатьків.