Відтинки потягів, цілі потяги — великі поземі колони — здригалися, пересувались і вертались назад. Звідусіль чути було мірний стукіт по злютованій землі, верескливі свистки, сигнальні дзвінки, лунке металеве грюкання велетенських кубів, що поєднали перебій своїх крицевих обрубків з брязкотом ланцюгів і відлясками в довгому хребті. На першому поверсі будови, що підносилася серед двірця, ніби мерія, пролунало переривчасте вицокування телеграфу й дзвінки телефону впереміж із перекотом голосів. А довкола на припорошеній вугіллям землі — вантажні склади, низенькі шопи, чиї захаращені надра видніли здалеку, буди стрілочників, щетина стрілок, водозбірні колонки, залізні гратчасті стовпи з дротами, що чорніли, як аркуші паперу, диски семафорів, і над усім цим пласким і похмурим містом — два парові вантажні крани, заввишки з дзвіницю.
Трохи далі, на пустирищах, навколо лабіринта платформ і будівель, стояли військові авто, ваговози і безконечні лави коней.
— Ну й роботи буде!
— Сьогодні ввечері цаладують цілий корпус.
— Дивись, ось уже їдуть!
Ціла хмара, вкриваючи деренчання коліс і тупіт кінських копит, наближалась, більшала на вокзальній вулиці, між рядами споруд.
— Гармати вже наладовано.
Справді, там, на вагонах-платформах, між двома пірамідальними складами ящиків, вирізнялися обриси коліс і довгасті дзьоби гармат. Ящики, гармати й колеса пофарбовано жовтим, брунатним і зеленим.
— Добре їх причепурили. Там і коні пофарбовані. Глянь он на того, що з мохнатими ногами, наче він у штанях! Адже він був білий, а тепер диви, як його розмалювали!
Цей кінь стояв осторонь від інших коней, вони, здавалось, його цурались; він був сірувато-жовтого, очевидно підмальованого, кольору.
— Бідна скотина! — каже Тюлак. —
— Ач,— каже Параді,— коненят не тільки посилають у вогонь, на смерть, а ще й морять.
— Що ж діяти! Це для їхньої ж користі!
— Як так... Нас теж для нашої користі!
Надвечір прибуло військо. Звідусіль воно сунуло до вокзалу. Горласті унтери бігли збоку/ Вони стримували цей живий потік вояків і заганяли їх у бар'єри або загороди. Солдати складали рушниці, скидали ранці і, не маючи права виходити, чекали в півтемряві, щільно притиснувшись один до одного.
Дедалі сутеніло, загони тепер прибували все частіше. Разом з ними прибували й автомобілі. Незабаром знявся безупинний гуркіт: лімузини серед гігантського прибою маленьких, середніх і великих ваговозів. Усе це шикувалося, зупинялось і ставало на призначені місця. Гуд і шум здіймалися над цим океаном живих істот і машин, що бився об приступці двірця й подекуди уже просмикувався всередину.
— Це ще нічого,— каже Кокон, чоловік-лічильник.— У одному тільки штабі корпусу тридцять офіцерських автомобілів. А знаєш,— докинув він,— скільки треба потягів по п'ятдесят вагонів, щоб нарихтувати весь корпус — людей та спорядження,— звісно, крім ваговозів, які переберуться в новий сектор на власних лапах? І не пробуй вгадати. Треба буде дев'яносто потягів!
— Ого! Оце так? А корпусів — аж тридцять три!
— Навіть тридцять дев'ять, ех ти, вошивий!
Метушня збільшується. Вокзал напханий ущерть. Всюди, де можна лишень розрізнити людську постать або її привид, метушня й гарячковий рух, схожий на паніку. Вся офіцерська ієрархія метушиться — начальники бігають, наче метеори, розмахують руками, виблискують золотими галунами, скасовують накази, розсилають ординарців та роверистів, що продираються крізь юрбу — одні повільно, інші швидко, наче риба в воді.
Ось уже зовсім смеркло. Солдатів, котрі збилися навколо пірамід рушниць, уже важко розрізнити, вони зливаються з землею; згодом цю юрму можна знайти тільки з відблисків люльок та цигарок. Подекуди в пітьмі спалахує ланцюжок яскравих цяток, наче святкова ілюмінація на вулиці.
Над цим чорним хистким юрмищем гудуть перекотп морського прибою; перемагаючи цей гомін, лунають у темряві накази, крики, вигуки, гуркіт якогось ладування, пахкання казанів і лускіт парових молотів, що' глухо б'ють у мороці.
У безмежному темному морі, повному людей та машин, спалахують світелка.
Це електричні ліхтарі офіцерів і начальників загонів, ацетиленові ліхтарі роверистів; вони пересуваються зигзагами, йк біла цятка чи біляста пляма. Сліпуче спалахує ацетиленова фара, відкидаючи сніп світла. Інші фари теж дірявлять і розривають сіру завісу.
І ось двірець набирає надприродного вигляду. В чорносиньому небі з'являються незрозумілі привиди. Вимальовується якесь громаддя — величезне, як руїни міста. Розрізняєш початок якихось безкраїх рядів, що тонуть у нічній темряві. Вгадуєш озії, що їхні поближні обриси вихоплюються з незнаних проваль.
Ліворуч загони кінноти та піхоти прибувають ще і ще буйною повіддю. Стелеться гамір голосів. При раптовому фосфоричному виблиску або червоному мерехтінні світла вияскравлюються окремі лави; вухо ловить протягле глухе дудніння.
Під хвилястим і чадним полум'ям смолоскипів мелькають сірі й чорні пащі товарових вагонів; обозні вояки по східцях заганяють коней. Чути лайку й вигуки, несамовитий тупіт копит норовистого коня, замкнутого в вагоні.
Осторонь на платформі ладують авто. Горб пресованого сіна кишить од людей. Вояки завзято пораються біля величезних пак.
— Ось уже три години, як ми стовбичимо,— зітхає Па-
раДІ‘ л —з
. — А це хто такі?
У переблисках світла видно цілу юрбу гномів, оточених блищиками; вони приносять якесь чудне справилля і зникають.
— Це прожекторна команда,— каже Кокон.
— Про що задумався, лебедику?
— Тепер у корпусі чотири дивізії,— відповідає Кокон.— А буває і три, а то й п'ять. Зараз чотири. І в кожній із наших дивізій,— каже далі чоловік-цифра, котрим пишається наша чота,— є три ПП — піхотні полки, два БПС — батальйони піших стрільців, один ПТП — полк територіальної піхоти, не рахуючи частин спеціального призначення: артилерії, саперів, обозів тощо, не рахуючи ще штабу ДП — піхотної дивізії й частин, що не входять до бригади, а належать безпосередньо ПД. Лінійний полк складається з трьох батальйонів; він забирає чотири потяги: один для ІПП — штабу полку, для кулеметної і HG — нестройової сотні, і по одному потягу для кожного батальйону. Тут ладується не все військо: вантажитимуть і на лінії залізниці, залежно від місця постою та строків зміни.
— Я стомився,— каже Тюлак.— їжа, бач, у нас не дуже поживна. Тримаєшся тільки тому, що так уже заведено, але більше нема ані сили, ані бадьорості.
— Я дізнався,— знов каже Кокон.— Військо, справжнє військо почнуть вантажити тільки опівночі. Воно ще розкидане по селах на десять кілометрів кругом. Спершу вирушають усі управи корпусу та ПЧ —позадивізійні частини,— послужливо пояснює Кокон,— тобто ті, що входять безпосередньо в корпус. Серед ПЧ нема ні аеростатових частин, ні аерозагонів: це надто громіздка штука, вони пересуваються своїми засобами, зі своїми людьми, своїми канцеляріями, своїми шпиталями. У позадивізійні частини входить і єгерський полк.
— Нема ніякого єгерського полку,— навмання каже Барк.— Є батальйони. Тому й кажуть: такий-то єгерський батальйон.
Кокон знизує плечима; його окуляри зневажливо вер-< гають блискавки.
— А ти це знаєш, шмаркачу? Який розумник! Знай, що є піші єгері, а є й кінні. Це не те саме.
— Тю! Про кінних я й забув! — гукає Барк.
— Отож,— каже Кокон.— У ПЧ входить також корпусна артилерія, тобто головна артилерія, окрім дивізійної. До неї входять ВА — важка артилерія, ОА — окопна артплерія,-АП — артилерійські парки, гарматні панцерники, зенітні батареї тощо. Є ще саперні батальйони, польова жандармерія, тобто піші й кінні фараони, санітарна частина, ветеринарна частина, обозні частини, територіальний полк для охорони й робіт при ГК — головній квартирі, інтендантство (з продовольчим обозом, що його позначають літерами ПРО, щоб не плутати з ПО — поштою). Є ще гурт худоби, ремонтне депо тощо. Автомобільна служба, цілий рій нестройових — про них я міг би тобі розказувати цілу годину, якби схотів,— скарбівня, що завідує скарбом та поштою, військово-польовий трибунал, телеграфісти, весь електротехнічний загін. Повсюди є завідувачі, командири, управи, відділи, підвідділи — все це аж роїться від писарів, вістових та ординарців,— цілий базар, одним словом. Бачиш, що робиться довкола корпусного генерала!
У цей момент нас обступають солдати при повному обладунку; вони несуть ящики, паки, згортки, ледве сунуть, кладуть ношу на землю і важко зітхають.
— Це штабні писарі. Вони складають частину ГК — головної-квартири. Це щось ніби генеральський почет.-Переїжджаючи, вони тягають за собою ящики з архівами, столи, реєстри й увесь мотлох, потрібний для писання їхньої канцелярщини. Стривай, бачиш, оті двоє — старий дядько і молоденький хлюст — несуть друкарську машинку: просилили рушницю в ручку покришки й цуплять. Писарі працюють у трьох бюро, а є ще поштовий відділ, канцелярія й ТСК — топографічна служба корпусу, ця служба розподіляє мапи по дивізіях і складає мапи й плани за аерознімками, свідченнями ‘спостерігачів та полонених. Штаб АК — армійського корпусу складається з офіцерів усіх канцелярій, вони під командуванням помічника начальника й головного начальника (обоє полковники). ГК — Головна квартира, в вузькому розумінні слова, складається з ординарців, кухарів, каптенармусів, робітників, електротехніків, жандармів та кінної варти, вони під рукою майора.
Нараз усіх нас хтось сильно відтручує.
— Гей! Геть з дороги! — кричить, замість пробачення, чоловік, підштовхуючи разом з кількома товаришами візок.
Це тяжка робота. Тут саме схил, і як тільки перестають чіплятися за колеса й утримувати візок, він відкочується назад. У темряві люди скрегочуть зубами, лаються, борюшкаються з ним, як із страховищем.
Барк, розтираючи поперек, озиває когось із тих лютих людей: .
— Ти гадаєш доскочити свого, старий качуре?
— К бісу! — верещить вояк, не відриваючись від роботи.-— Увага! Тут камінь! А то поламаєте мені чортопхайку!
Різким рухом він знов штовхає Барка і цього разу кидається на нього.
— Чого ти лазиш тут, ступо?
' _ Диви! Чи ти не п'яний? — відказує Барк.— Чого я тут? Як вам це подобається? Тебе питатимуть, вошивий!
— Відійдіть! — кричить ще хтось, ведучи людей, які зігнулись під важкою ношею.
Більше нема де стояти.