Але якщо Марушевич приймав у себе яку-небудь даму, а це траплялось досить часто, один з хлопців вихилявся через вікно й горлав:
– Двірник! Двірник!.. Чи не знаєте, яка то пані пішла до Марушевича?
Найчастіше двірник взагалі не знав, чи пішла до Марушевича якась пані, але після такого запитання про це знав весь будинок.
Марушевич аж пінився, тим більш, що барон на його скарги звичайно відповідав:
– Ви самі мені радили, щоб я заселив порожню кімнату.
Принишкла й баронеса, бо з одного боку боялась чоловіка, а з другого – студентів.
Таким чином баронеса за свою злість і мстивість, а Марушевич за інтриги були покарані однією рукою, а Клейн дістав собі товариство, якого прагнув.
Ні, є таки справедливість на світі!..
Цей Марушевич, їй же богу, не має сорому!
Сьогодні він прибіг до Шлангбаума зі скаргою на Клейна.
– Пане Шлангбаум, – заявив він, – один з ваших службовців, який мешкає в будинку баронеси Кшешовської, просто компрометує мене…
– Як же він вас компрометує? – запитав Шлангбаум, широко розкривши очі.
– Він буває у тих студентів, вікно яких виходить у двір. А вони заглядають у мої вікна, стріляють у шибки горохом, а як збереться компанія, то кричать, що у мене картярське кубло!..
– Пан Клейн з липня не служитиме у мене, – відказав Шлангбаум, – Краще поговоріть про це з паном Жецьким, вони давно один одного знають.
Марушевич тоді причепився до мене і знову розказав, як студенти називають його шулером та компрометують дам, котрі у нього бувають. "Уявляю собі, які то дами!" – подумав я, а вголос відказав:
– Пан Клейн цілий день сидить у магазині, то як же він може відповідати за своїх сусідів?
– Так, але пан Клейн має з ними якийсь шахер-махер.
Це він намовив їх знов оселитися в нашому домі, він буває у них, а вони в нього.
– Молодого до молодих і вабить, – заперечив я.
– Але нащо я маю через це терпіти?.. Нехай він їх вгамує або… я подам на них усіх в суд.
Дикі претензії: щоб Клейн Гамував студентів, а може, ще й вихваляв перед ними Марушевича! Звичайно, я остеріг Клейна і сказав йому, що це був би скандал, аби він, службовець Вокульського, був замішаний у справу про якісь там студентські вихватки.
Клейн вислухав і знизав плечима.
– А що мені до того! – відповів він. – Я, може, повішав би такого пройдисвіта, але не стрілятиму йому в шибки горохом і не називатиму його шулером. Що мені до того картярського кубла?
Має рацію! Тому я не сказав йому більше ні слова.
Треба їхати! Треба їхати!.. Аби тільки Клейн не вплутався в яку-небудь дурну історію. Вони просто як малі діти: хочуть перебудувати світ, а бавляться такими дурницями. d Або я дуже помиляюсь, або ми стоїмо на порозі надзвичайних подій.
В травні Вокульський поїхав з панною Ленцькою і паном Ленцьким до Кракова і сказав мені, що не знає, коли повернеться, можливо, через місяць. Тим часом повернувся він не через місяць, а другого дня, і такий вимучений, що жаль живий був на нього дивитись. Жах, що з ним сподіялось за одну добу!
Коли я питав його, що сталося, чого він вернувся, він спочатку вагався, а потім сказав, що одержав телеграму від Сузіна і їде в. Москву. Але через день передумав і сказав, що в Москву вже не поїде.
– А якщо то важлива справа? – спитав я.
– К чорту всі справи! – пробурмотів він і махнув рукою.
Тепер він цілі дні не виходить з дому і переважно лежить. Я був у нього, але побачив, що він дуже роздратований; слуга сказав мені, що він звелів нікого не приймати.
Я послав до нього Шумана, але Стах і з ним не захотів говорити, тільки сказав, що лікарі йому не потрібні. Та Шуманові цього було мало; як чоловік допитливий, він узявся розслідувати цю справу і довідався про незвичайні речі.
Він каже, що Вокульський вийшов з поїзда опівночі у Скерневицях, удаючи, ніби одержав телеграму, а потім зник із станції й повернувся аж на світанку, викачаний у землі й йеначе п'яний. На станції думали, що він справді підпив і заснув десь у полі.
Але таке пояснення не переконало ні мене, ні Шумана.
Доктор вважає, що Стах порвав., з панною Ленцькою і, може, навіть пробував вчинити якусь дурницю… А я думаю, що він справді одержав телеграму від Сузіна.
В усякому разі, мені треба задля свого здоров'я їхати.
Я ще не інвалід і через тимчасове нездужання не можу відмовлятись від майбутнього.
Мрачевський приїхав у Варшаву й живе у мене. Він став гладкий, як ігумен, змужнів, засмаг. А скільки він об'їхав світу за останні кілька місяців!..
Був у Парижі, потім у Ліоні; з Ліона прилетів під Ченстохов до пані Ставської і з нею приїхав у Варшаву. Потім одвіз її назад, посидів там з тиждень і нібито допоміг їй налагодити магазин. Далі він дмухнув аж у Москву, відтіль знову повернувся під Ченстохов, до пані Ставської, трохи посидів у неї, а зараз живе у мене.
Мрачевський, напевне, знає, що Сузін не телеграфував до Вокульського, а до того ж певний, що він порвав з панною Ленцькою. Він, мабуть, щось сказав і пані Ставській, бо цей ангел, а не жінка, бувши в Варшаві, вшанувала мене своїми відвідинами й дуже допитувалась про Стаха: "Чи він не хворий?.. Чи дуже змінився і чи смутний?..
І невже він ніколи не позбудеться свого розпачу?.."
Якого розпачу?.. Коли б він і справді порвав з панною Ленцькою, то жінок, слава богу, ще вистачить, а якщо Стах захоче, то зможе одружитись хоч би і з пані Ставською. Золота, діамантова жінка! Як вона його любила і, хто зна, чи не любить і досі?.. Як би я хотів, щоб Стах повернувся до неї! Така гарна, така благородна, така самовіддана… Коли є правда на світі (в чому я ніколи не сумніваюсь), то Вокульський повинен одружитися з пані Ставською. Але він мусить поспішити, бо, якщо я не помиляюсь, про неї починає серйозно думати Мрачевський.
– Дорогий пане, – часто каже він, заламуючи руки. – Дорогий пане, яка це жінка! Яка жінка!.. Якби не той її нещасний чоловік, я уже давно просив би її стати моєю дружиною.
– А вона погодилася б? – спитав я.
– Отож-бо, що не знаю! – зітхнув він.
Мрачевський упав на стілець так раптово, що він аж затріщав, і, каже:
– Я як побачив її вперше після того, коли вона виїхала з Варшави, мене наче громом торохнуло, так мені сподобалась…
– Ну, вона й колись тобі подобалась.
– Але не так! Приїхав я з Парижа такий замріяний, а вона була така бліда, такі в неї смутні очі, що я й подумав: "Ану, може, вдасться?" – та й давай коло неї увиватись. А вона після перших моїх слів взяла та й дала мені одкоша, а коли я впав перед нею навколішки та заприсягся, що кохаю її… вона розрюмсалась!.. Ой, пане Ігнаце, оті сльози… Я не знав, що робити, зовсім не знав… Якби вже того її чоловіка чорти взяли або якби у мене були гроші на розвід… Пане Ігнаце!.. Якби я прожив з такою жіночкою тиждень, то я або вмер би, або довелося б мене возити візком… Авжеж! Аж тепер я відчуваю, як її люблю.
– А якби вона любила іншого? – питаю Мрачевського.
– Кого? Може, Вокульського?.. Ха-ха!.. Хто ж може полюбити такого відлюдька?.. Жінці треба виявляти почуття, запал, говорити їй про кохання, тиснути руки, а як можна, то й… А хіба цей пеньок здатний на щось подібне?..
Він ганявся за панною Ізабеллою, як хорт за качкою, бо сподівався через неї нав'язати стосунки з аристократією та вхопити велике придане. А як узнав, що воно й до чого, то втік із Скерневиць. Ой, пане Ігнаце, з жінками так не можна…
Правду кажучи, не сподобався мені цей запал Мрачевського. Я подумав, що він як почне отак падати навколішки, скімлити та плакати, то кінець кінцем закрутить голову пані Ставській. А Вокульський міг би тоді пожалкувати, бо, присягаюсь моєю офіцерською честю, це єдина жінка йому до пари.
Але зачекаємо, а поки що – їхати… їхати!..
Бррр!.. Оце так поїхав!.. Купив квитка до Кракова, сів у вагон на Віденському вокзалі і – після третього дзвінка вискочив…
Не можу й на хвилину розлучитись з Варшавою і магазином… Жити без них не можу…
Речі одібрав на залізниці на другий день, бо вони заїхали аж до Пйотркова.
Якщо мої плани отак будуть здійснюватись, то красно дякую…
Розділ п'ятнадцятий
ДУША В ЛЕТАРГІЇ
Лежачи або сидячи в своїй кімнаті, Вокульський машинально пригадував, яким чином він повернувся із Скерневиць до Варшави.
Десь о п'ятій годині ранку він купив на вокзалі квиток першого класу, але не пам'ятав, чи сам такий замовляв, чи йому дали. Сів він чомусь у купе другого класу й застав там ксьондза, який цілу дорогу дивився в вікно, і рудого німця, який, скинувши черевики та спершись ногами в брудних шкарпетках на протилежну канапу, спав, як убитий. Навпроти сиділа якась стара дама, котру так боліли зуби, що вона навіть не ображалась на поведінку свого роззутого сусіда.
Вокульському захотілось полічити, скільки людей їдо в купе, і він насилу зміркував, що без нього їх троє, а з ним – четверо. Потім почав думати, чому це троє людей і ще одна людина разом становитимуть чотири, – і заснув.
У Варшаві він опам'ятався аж в Єрусалимській Алеї, коли їхав візником. Але хто йому виніс чемодан, яким чином він опинився на візнику – цього він не пам'ятав, та йому, власне кажучи, було й байдуже.
До своєї квартири він дзвонив не менш як півгодини, хоч була вже восьма ранку. Відчинив йому слуга – заспаний, роздягнений, здивований раптовим його поверненням. Увійшовши в спальню, Вокульський впевнився, що вірний слуга спав у його власному ліжку. Він не лаяв його, тільки наказав подати самовар.
Слуга швидко перемінив простирадла й наволочки, і Вокульський, побачивши своє постелене ліжко, не пив чаю, а роздягнувся й ліг спати.
Він спав до п'ятої години дня, а потім, умившись і одягнувшись, перейшов у вітальню, машинально сів у крісло і дрімав до вечора. А коли на вулиці засвітились ліхтарі, він сказав подати лампу і принести з ресторану біфштекс.
З'їв його з апетитом, запив вином і десь опівночі знову ліг спати.
Другого дня його одвідав Жецький, але скільки він сидів і про що вони говорили, Вокульський не пам'ятав.
Тільки на другу ніч йому на хвилину привиділось, що він бачить Жецького з дуже зажуреним обличчям.
Потім він зовсім втратив уявлення про час, не помічав зміни дня і ночі, не розумів, швидко чи повільно минають години. Час взагалі не цікавив його, наче перестав існувати.