Уявіть собі, пане Жецький, що Шлангбауми, старий і молодий, хотіли мене обдурити, мене… "Ага, – думаю, – повертаєш назад голоблі, коли тебе полапали за кишеню…"
І, правду кажучи, я остаточно втратив повагу до Шумана.
А чого тільки вони не вигадують на Вокульського!..
Мрійник, ідеаліст, романтик… Може, за те, що нікому не вчинив свинства?..
Коли я розповів Клейнові про нашу розмову з Шуманом, він сказав:
– Він каже, що неприємності з євреями будуть через кілька років? Можете його заспокоїти – вони почнуться раніше…
– Господи милостивий! – кажу я. – Чого ж це так?
– Бо ми їх добре знаємо, хоч вони починають і до нас підлизуватись… – відповів Клейн. – Це спритні людці, але вони помилилися… М и знаємо, на що вони здатні, якби мали силу.
Досі я вважав, що Клейн людина поступова, дуже поступова, а тепер бачу, що він дуже відсталий. До того ж, що означає "ми", "до нас"?
А це вік, що настав після вісімнадцятого, того віку, який написав на своїх знаменах; свобода, рівність і братерство?
За що ж я, в чорта, бився з австріяками? За що гинули мої товариші?
Дурниці! Імператор Наполеон IV все це виправить!
Тоді Шлангбаум перестане бути нахабою, Шуман не вихвалятиметься своїм єврейством, а Клейн не буде їм погрожувати.
І цей час уже недалеко, бо навіть Стах Вокульський…
Ах, як я стомився! Треба таки кудись виїхати.
Не настільки ж я старий, щоб думати цро смерть; але, боже мій, коли рибу вийняти з води, навіть наймолодшу і найздоровшу, вона однаково здохне без звичного середовища…
Чи не став я такою рибою, витягненою з води? В магазині вже всім порядкує Шлангбаум і, щоб показати свою владу, вигнав швейцара й інкасатора тільки за те, що вони не виявляли до нього належної пошани.
Коли я попросив за них, він із злістю відповів:
– Ви тільки подивіться, як вони ставляться до мене і як до Вокульського!.. Вони не кланялись йому так низько, як мені, але в кожному русі, в кожному погляді видно було, що вони готові за ним у вогонь…
– То й ви, пане Шлангбауме, хочете, щоб вони йшли за вами в вогонь? – запитав я.
– Звичайно! Вони ж їдять мій хліб, я даю їм заробіток.
Я думав, що Лісецький, який чув цю балачку, загилить його в вухо – так він посинів зі злості. Проте він стримався і тільки спитав:
– А ви знаєте, пане Шлангбаум, чому ми за Вокульським пішли б у вогонь?
– Бо він має більше грошей! – відказав Шлангбаум.
– Ні, пане Шлангбаум. Через те, що він має те, чого не маєте і не можете мати ви, – відповів Лісецький, б'ючи себе в груди.
Шлангбаум почервонів як буряк.
– Що таке? – закричав він. – Чого я не маю?.. Пане Лісецький, ми не можемо працювати вкупі… ви ображаєте мої релігійні обряди…
Я схопив Лісецького за руку й відтягнув за шафи.
Образа Шлангбаума всіх розсмішила. Тільки Земба (він один з усіх продавців залишається в магазині) спалахнув і закричав:
– Хазяїн правду каже… не можна знущатися з віри, бо віра – свята річ!.. Де ж свобода совісті?.. Де прогрес?..
Де цивілізація?., емансипація?..
– Чортів підлизник, – пробурмотів Клейн, а потім шепнув мені на вухо:
– Хіба не правду каже Шуман, що вони таки діждуться свого?.. Ви бачили його, який він був колись і який тепер?..
Звичайно, я вилаяв Клейна, бо яке він має право залякувати своїх співгромадян якимись неприємностями?
А все-таки не можу не признатись сам собі, що Шлангбаум дуже змінився за рік.
Колись він був тихий та плохий, а тепер став нахабний і гордовитий; колись мовчав, як його кривдили, а тепер сам горлає без ніякого приводу. Колись називав себе поляком, а тепер хизується своїм єврейством. Колись він навіть вірив у благородність та безкорисливість, а тепер у нього тільки й мови, що про гроші та зв'язки. З цього може вийти щось погане!..
Зате перед покупцями він удвоє гнеться, а графам і навіть баронам готовий п'яти лизати. Але з підлеглими – просто гіпопотам: тільки й знає що фиркає та не дає кроку ступити. Погано виходить… А проте ні радник Шпрот, ні Клейн, ні Лісецький не мають права погрожувати йому якимись неприємностями.
І що ж я важу тепер у магазині при такому драконові?
Складаю рахунок – він заглядає мені через плече; зроблю яке-небудь розпорядження – він зараз же голосно його повторює. В магазині він мене ігнорує, при знайомих та покупцях весь час тільки й говорить: "Мій друг Вокульський… мій знайомий барон Кшешовський… мій продавець Жецький…" А коли ми залишаємось самі, називає "мій дорогий Ігнасю". Разів кілька я дуже делікатно дав йому зрозуміти, що ці пестливі назвиська мені неприємні. Але він, чудак, навіть не зрозумів цього; а я маю звичку довго терпіти, поки нарешті мене прорве. У Лісецького це виходить раптово, тому Шлангбаум поважає його.
Треба визнати, що Шуман теж має рацію, коли казав, що ми з діда-прадіда тільки й думаємо, як би прогайнувати своє майно, а вони – як би його набути. З цього погляду вони вже могли б завоювати першість, якби вартість людства вимірювалась тільки грішми. Але це не моє діло!..
Оскільки в магазині мені майже нічого робити, я все частіше думаю про подорож в Угорщину. Двадцять років не бачити ні поля, ні лісу… Це ж страх!
Я вже почав клопотатись про паспорт, думав, що на це потрібно буде з місяць часу. Але за цю справу взявся Вірський, і от тобі на! за чотири дні маю паспорт. Я аж злякався…
Тепер уже нічого не вдієш, треба їхати хоч на кілька тижнів. Мені здавалось, що чимало часу відберуть приготування до виїзду… Де там! Втрутився знову Вірський, одного дня купив мені сундука, другого спакував мої речі й каже: "Їдьте!"
Я аж розсердився. Чого це вони, чортяки, хочуть мене позбутися? Я сказав усім назбитки розпакувати речі й накрити сундук килимом, щоб він мене не дратував. А з другого боку так хочеться поїхати… так хочеться…
Але перше треба трохи набратись сили. Бо в мене так само нема апетиту, я худну, погано сплю, хоч цілий день ходжу сонний; почала чогось паморочитись голова, б'ється серце… Ну, та воно все минеться…
Клейн також щось не такий уже бадьорий. Спізнюється на роботу, носить з собою якісь книжечки, ходить на якісь збори… А найгірше те, що він уже взяв тисячу карбованців, яку йому призначив Вокульський, і витратив за один день. А на що?..
Незважаючи на все це, він хороший хлопець. А найкраще про його порядність свідчить те, що навіть баронеса Кшешовська не вигнала його з свого дому, де він і досі живе на четвертому поверсі, завжди тихо, скромно, нікому не заважаючи.
Аби тільки йому якось позбутися отих непотрібних стосунків; бо у євреїв неприємностей може не бути, а от у нього!..
Наведи його, господи, на розум і захисти!
Кумедну і повчальну історію розповів мені Клейн.
Я сміявся до сліз, а заразом дістав ще один доказ божої справедливості навіть у дріб'язкових справах. "Тріумф безбожників – короткий", – говорить, здається, святе письмо чи котрийсь з отців церкви. Та хто б це не сказав, а справедливість цих слів здійснилась на баронесі й на Марушевичі.
Як відомо, баронеса, позбувшись Малеського й Паткевича, наказала двірникові ні в якому разі не наймати квартири студентам на четвертому поверсі, хоч би вона вік стояла порожня. І кімната студентів таки стояла кілька місяців пусткою, зате було так, як хотіла хазяйка.
Тим часом додому повернувся барон і, звичайно, взяв управління будинком у свої руки. А оскільки барон завжди потребував грошей, то його дуже іритувала заборона баронеси щодо кімнати на четвертому поверсі, яка зменшувала прибутки на сто двадцять карбованців на рік.
До того ж барона під'юджував і Марушевич (воли вже помирились!), який знову тягнув з барона гроші позичками.
– Нащо вам, бароне, – казав він йому, – перевіряти кожного, хто хоче найняти вашу кімнату, студент він чи не студент? Нащо вам цей клопіт? Якщо людина не в мундирі, то, значить, і не студент; а як заплатить за місяць наперед, то брати, та й квит!
Барон цілком пристав на цю пораду і навіть сказав двірникові, коли трапиться наймач кімнати, одразу прислати його до нього нагору. Двірник, звичайно, розказав про це жінці, а жінка Клейнові, а тому хотілось мати сусідами людей, які найбільш відповідали його смакам.
Отже, днів через кілька після цього розпорядження до барона зайшов якийсь франт з чудною фізіономією, а ще чудніше вбраний: його штани не пасували до жилетки, жилетка – до сюртука, а галстук – до всього.
– В вашому домі, пане барон, наймається холостяцька кімната зa десять карбованців на місяць? – спитав він.
– Наймається, – відповів барон. – Можете її подивитись.
– Ну, це зайве! Я певен, що ви, пане барон, не наймали б поганої кімнати. Можна внести завдаток?
– Будь ласка, – відповів барон. – А оскільки ви мені вірите на слово, то й я не питатиму вас ні про що більше…
– О, якщо ви такі ласкаві…
– Добре вихованим людям вистачає взаємного довір'я, – відказав барон. – Отже, сподіваюсь, що ні я, ні моя дружина, особливо моя дружина, не матимемо приводу на вас нарікати…
Молодик палко потиснув йому руку.
– Даю вам слово честі, – сказав він, – що ніколи не заподіємо вашій дружині ніякої прикрості, бо вона, мабуть, несправедливо думає про нас…
– Досить! Досить, добродію! – перебив його барон, узяв завдаток і видав розписку.
Коли молодик вийшов, барон викликав до себе Марушевича і сказав йому збентежено:
– Не знаю, – чи не впоров я дурниці… Квартирант уже є, але, наскільки я пам'ятаю, як мені про них розказували, боюсь, чи не є він один із тих трьох студентів, що їх вигнала моя дружина…
– Хіба не однаково? – зробив висновок Марушевич. – Аби наперед платили.
Другого дня вранці в кімнату вселилися три молодики, але так тихо, що їх ніхто навіть не бачив. Ніхто також не звернув уваги, що вони вечорами зустрічаються і про щось радяться з Клейном. А через кілька днів до барона прибіг розлючений Марушевич і закричав:
– А ви знаєте, пане барон, що це ті самі босяки, яких вигнала пані баронеса? Малеський, Паткевич…
– Мені байдуже, – відповів барон. – Дружині моїй вони не докучають, аби платили…
– Але мені вони докучають! – закричав Марушевич. – Якщо вікно у мене відчинене, один з них стріляє мені в кімнату горохом з дмухавки, а це не зовсім приємно. А коли у мене збираються гості або зайде яка-небудь дама (додав він тихо), вони так тарабанять мені в шибки горохом, що в кімнаті не можна всидіти… Мені це заважає, це мене компрометує… Я буду скаржитись в поліцію!
Звичайно, барон сказав про це своїм мешканцям і попросив їх не стріляти більше в вікна Марушевича.