– Не можу забути!..
В цю мить його пойняла така мука, для якої в людській мові нема назви. Мучила його стомлена думка, зболіле почуття, роздавлена воля, само існування… І раптом він відчув уже не прагнення, а справжню потребу смерті.
Поїзд повільно наближався. Вокульський безтямно впав на рейки. Він тремтів, зуби цокотіли, обома руками вхопився за шпали, в рот набилось повно піску… На колію впала смуга світла від ліхтарів, рейки почали тихо дзвеніти.
– Господи, помилуй мене, – прошепотів він і заплющив очі.
Раптом на нього війнуло теплом, і в ту саму мить щось сильно шарпнуло і скинуло з рейок…? Поїзд пролетів за кілька дюймів від його голови, обдавши його парою і гарячим попелом. На мить він знепритомнів, а як опам'ятався, то побачив якогось чоловіка, що придавив йому коліном груди й міцно держав за руки.
– Що це ви надумали, вельможний пане?.. – сказав чоловік. – Де ж таке видано!.. Бійтесь бога…
Він не скінчив. Вокульський зіпхнув його з себе, вхопив за барки і звалив на землю.
– Чого тобі від мене треба, падлюко! – крикнув він.
– Пане… Вельможний пане… я ж Висоцький!
– Висоцький!.. Висоцький?.. – повторив Вокульський. – Брешеш, Висоцький у Варшаві.
– А я його брат, залізничник. Та ви ж самі мене сюди влаштували ще торік, після великодня… Я" к же я міг дивитись на таке ваше нещастя? До того ж заборонено на колії під машину лізти.
Вокульський замислився й пустив його.
– Все, що я тільки зробив доброго, обертається проти мене, – шепнув він.
Знесилений, він сів на землю коло маленької дикої груші. Зірвався вітрець, зашелестів листям, і цей шелест нагадав Вокульському його давні літа. "Де моє щастя?" – подумав він.
Щось здавило йому груди й підкотилося до горла. Він хотів зітхнути, але не зміг; задихаючись, обхопив деревце і крикнув:
– Умираю!..
Йому здалося, що його заливає кров, що розриваються груди, він звивався від болю і раптом заридав.
– Господи милосердний!.. Господи милосердний!.. – повторював він, хлипаючи.
Залізничник підповз до нього й обережно підсунув йому руку під голову.
– Плачте, вельможний пане!.. – казав він, схилившись над ним. – Плачте і покладайтесь на ім'я господнє… Покладатиметесь ви на нього недаремно… "Хто віддай себе під опіку господню і всім серцем щиро йому вірить, той сміливо може сказати: "Бог мені заступа й оборона, він не допустить на мене нічого лихого… А з тенет лукавих мене визволить…" Нащо, ваша вельможність, те багатство, нащо ті скарби!.. Всё людину зрадить, тільки бог не зрадить…
Вокульський припав лицем до землі. Йому здалося, що разом з слізьми з його серця спливають біль, розчарування й розпач. Порушена думка почала набувати рівноваги.
Він уже усвідомлював, що робив, і зрозумів, що в нещасну хвилину,? рли його все зрадило, вірними лишились земля, проста людина й бог.
Він потроху заспокоювався, все рідше схлипував і відчув у всьому тілі таку слабість, що міцно заснув.
Коли він прокинувся, – світало; сів, протер очі, побачив поруч з собою Висоцького і все пригадав.
– Довго я спав?
– Хвилин з п'ятнадцять, а може, з півгодини, – відповів залізничник.
Вокульський вийняв гаманця, дістав з нього кілька сторублівок і, даючи їх Висоцькому, сказав:
– Знаєш… вчора я був п'яний… Не кажи нікому нічого, що тут було. А це… твоїм дітям…
Залізничник впав йому до ніг.
– Я думав, ваша вельможність, що ви все втратили, і через те…
– Правду кажеш! – задумливо відповів Вокульський. – Я втратив усе… крім багатства. За тебе я не забуду, хоч… краще б мені не жити на світі.
– Я теж оце подумав, що такий пан, як ви, не шукав би на себе біди, хоч би втратив усі гроші. Це зробила людська злість. Але прийде й на неї кінець. Бог правду бачить, та не скоро скаже, от побачите…
Вокульський підвівся з землі й пішов до станції. Потім раптом обернувся до Висоцького і сказав:
– Як будеш у Варшаві, то зайди до мене. Але нікому ні слова про те, що тут сталось…
– Богом присягаюсь, не скажу! – відповів Висоцький і зняв шапку.
– А іншим разом… – додав Вокульський, кладучи йому руку на плече, – іншим разом… як побачиш такого чоловіка… – розумієш?.. – як побачиш, то не рятуй його…
Коли хтось хоче добровільно стати з своєю кривдою перед судом господнім, то не заважай йому… Не заважай!..
Розділ чотирнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Політична ситуація виясняється все виразніше. Маємо вже аж дві коаліції. З одного боку Росія з Туреччиною, з другого – Німеччина, Австрія і Англія. А це означає, що в будь-яку хвилину може вибухнути війна, яка розв'яже надзвичайно важливі питання.
Але чи буде війна? Бо ми завжди любимо себе обманювати. Отже, вона таки буде, цього разу неодмінно. Лісецький казав мені, що я кожного року провіщаю війну, а її все нема. Йолоп він, делікатно кажучи. Одна річ – колись, а друга – тепер.
Читаю я, наприклад, в газетах, що Гарібальді провадить агітацію в Італії проти Австрії. А навіщо, спитайте мене?..
Бо сподівається великої війни! Та й це ще не все: через кілька днів я чую, що генерал Тюрр всіма святими закликає Гарібальді не робити італійцям клопоту.
Що це означає? В перекладі на зрозумілу мову це означає: "Не турбуйтесь, італійці, Австрія й так віддасть вам Трієст, якщо виграє війну. А якщо з вашої вини програє, то ви не дістанете нічого…"
Це дуже знаменні факти – і заклики Гарібальді, й умовляння Тюрра. Гарібальді агітує, бо бачить, що війна неминуча, а Тюрр заспокоює, бо бачить, що станеться далі.
Та коли саме вибухне війна? В кінці червня чи в липні?..
Так міг би думати недосвідчений політик, але не я.
Бо німці не почнуть війни, не забезпечивши себе з боку Франції.
Як же вони себе забезпечать? Шпрот каже, що на це немає способу, а я бачу, що є, та ще й дуже простий.
О, Бісмарк – хитрий лис, я все більше в цьому переконуюсь!..
Бо навіщо Німеччина й Австрія залучили до свого союзу Англію?.. Ясна річ, для того, щоб налякати Францію і схилити її до об'єднання з ними. Це станеться так.
В англійській армії служить молодий Наполеончик, Люлю, і воює з зулусами в Африці, як воював його дідусь, Наполеон Великий. Коли англійці закінчать війну, вони проголосять Наполеона генералом і скажуть французам:
– Дорогі сусіди! Ось вам Бонапарт, який воював у Африці і вкрив там себе безсмертною славою, як його дід.
Зробіть його своїм імператором, а ми вам за те всілякою дипломатією викрутимо у німців Ельзас і Лотарінгію. Ну, заплатите їм кілька мільярдів, але ж це краще, ніж провадити нову війну, яка коштуватиме вам десять мільярдів, та ще й невідомо, чим кінчиться…
Французи, звичайно, зроблять Люлю імператором, одберуть свої землі, заплатять гроші, укладуть союз з Німеччиною, а вже тоді Бісмарк, маючи стільки грошей, покаже, на що він здатний!
О, Бісмарк мудра голова! І вже, хто-хто, а він зможе здійснити свій план. Я вже давно збагнув, що в нього добре казанок варить, і він мені сподобався, тільки я нікому цього не казав… То, чоловіче добрий, штука! Він одружений э дочкою Путткамера, а Путткамери, як відомо, – родичі Міцкевича. До того ж кажуть, що він дуже любить поляків і навіть радив синові німецького наслідника вчитися польської мови…
Ну, якщо цього року не буде війни… Отоді я розкажу Лісецькому казку про дурника! Він, чудило, думає, що політична мудрість полягає в тому, аби ні в що не вірити.
Дурниці!.. Політика полягає в комбінаціях, які виникають з порядку речей.
Отже, хай живе Наполеон IV. Бо хоч про нього зараз ніхто не думає, але я певний, що в цьому розгардіяші він відіграє головну роль. А якщо вміючи поведе діло, то не тільки даром відбере Ельзас і Лотарінгію, а ще й розширить кордони Франції до самого Рейну. Аби тільки Бісмарк не догадався вчасно та не зміркував, що використовувати Бонапарта – однаково, що запрягати лева в тачку.
Мені навіть здається, що в цьому єдиному питанні Бісмарк помилиться. І, правду кажучи, я його не пожалію, бо ніколи йому не довіряв.
Щось із моїм здоров'ям не все гаразд. Не скажу, щоб мене щось боліло, а так якось… Ходити довго не можу, апетиту немає, навіть не дуже хочеться писати.
В магазині мені майже нічого робити, там уже хазяйнує Шлангбаум, а я так, між іншим, займаюся справами Стаха. До жовтня Шлангбаум має остаточно розплатитися з нами. Бідувати мені не доведеться, бо добрий мій Стах забезпечив мені півтори тисячі карбованців річної пенсії до смерті; але як подумаю, що незабаром уже ні до чого не матиму права в магазині…
Не варто жити… Якби не Стах і не Наполеончик, то часом так стане тяжко, що заподіяв би собі не знати що…
Хто його знає, старий товариш Каце, чи не найрозумніше зробив ти? Правда, у тебе тепер нема ніяких надій, але зате ти не боїшся й розчарувань… Я не кажу, що боюсь їх, бо ж ні Вокульський, ні Бонапарт… Але, однак, щось воно не те…
Як я стомився!.. Мені вже навіть важко писати. Хотілося б кудись поїхати… Боже мій, я ж двадцять років не виглядав за варшавські околиці! А так мені хочеться часом ще раз перед смертю глянути на Угорщину… Може б, я на давніх бойовищах знайшов хоч кістки старих товаришів…
Гей, Каце, Каце!.. Пам'ятаєш ти той дим, той свист і сигнали?.. Яка тоді була зелена трава і як світило нам сонце!..
Нічого не вдієш, доведеться вибратися в подорож, подивитись на гори й ліси, викупатись в сонці й повітрі широких рівнин і почати нове життя. Може, я навіть виїду куди-небудь у провінцію, ближче до пані Ставської, бо що ще залишається робити пенсіонерові?..
Цей Шлангбаум – дивна людина; знаючи його злидарем, я ніколи б і не подумав, що він колись так задере носа. А тепер бачу, що через Марушевича він уже зазнайомився з баронами, а через баронів з графами, не може ще тільки достукатись до князя, який з євреями дуже чемний, але й не підпускає їх до себе дуже близько.
І в той час, коли Шлангбаум задирає носа, в місті проти євреїв зчиняється галас. Щоразу, коли я заходжу на пиво, хто-небудь лає Стаха за те, що продав магазин євреям.
Радник нарікає, що євреї відбирають у нього третю частину пенсії; Шпрот вважає, що євреї перешкоджають йому в його справах; Лісецький плаче, що Шлангбаум звільняє його з роботи від святого Яна, а Клейн мовчить.
Вже й у газетах починають писати проти євреїв, а найдивніше, що навіть доктор Шуман, caм їхньої віри, одного разу мав зі мною таку розмову:
– От побачите, пане Жецький, що років через кілька будуть з євреями великі неприємності.
– Прошу пробачення, пане докторе, – кажу, – ви ж самі недавно хвалили їх!..
– Хвалив, бо це таки геніальна раса, але натура у них підла.