– Якби я жадав сатисфакції, то вас уже не було б живого, і зробив би я це без зайвих формальностей. Швидше ви масте право жадати від мене сатисфакції за те, що я насмілився вдертись у той садок, де ви вирощуєте свої квіти…
В будь-який час до ваших послуг. Ви знаєте мою адресу?
Вони підійшли до вагона, коло якого вже стояв кондуктор. Вокульський силоміць упхнув Старського до вагона, а кондуктор зачинив двері.
– Чого ж ти не прощаєшся, пане Станіславе? – гукнув здивований пан Томаш.
– Щасливої дороги! – відповів він, кланяючись.
У вікні з'явилась панна Ізабелла. Обер-кондуктор свиснув, у відповідь залунав гудок паровоза.
– Farewell, miss Iza, farewell![132] – гукнув Вокульський.
Поїзд рушив. Панна Ізабелла кинулась на канапу навпроти батька. Старський одійшов в куток.
– Так-так… – пробурмотів Вокульський. – Помиритесь ви ще до Петркова…
Поїзд відходив, а він дивився на нього і сміявся. На пероні вже нікого не було, а він все прислухався до гуркоту поїзда, що гримотів то гучніше, то затихав, поки зовсім не стих.
Потім він чув кроки залізничників, що розходилися з станції, гуркіт столиків у буфеті; далі в буфеті почало гаснути світло, і офіціант, позіхаючи, зачинив скрипучі скляні двері. "Вони загубили мою пластинку, розшукуючи медальйон!.. – думав Вокульський. – Я – сентиментальний і нудний… Крім щоденного хліба пошани та медяників обожування, вона потребує ще шампанського… Медяники обожування – непоганий дотеп!.. Але яке їй шампанське смакує? Ага, цинізм!.. Шампанське цинізму – теж непоганий дотеп… Що ж, виходить, я недаремно вивчав англійську мову…"
Блукаючи без мети, він спинився між двома довгими рядами вагонів на запасних коліях. Якийсь час він не знав, куди йти. І раптом з ним сталося щось незвичайне: то була галюцинація. Йому здалося, що він стоїть всередині величезної вежі, яка безшумно завалилась, а він опинився серед купи грузу й не може ворухнутися, щоб з нього вибратися. Виходу ніде не було!
Він стрепенувся, видиво зникло. "Мабуть, мене морить сон, – подумав він. – Власне кажучи, в тому, що сталося, нема нічого несподіваного, все це можна було передбачити наперед. Я навіть усе це знав…
Чи сказала вона хоч одне розумне слово за весь час нашого знайомства?.. Чим вона цікавилась?.. Балами, раутами, концертами, уборами… Що вона любила?.. Саму себе. Їй здавалось, що світ існує для неї, а вона для того, щоб бавитись. Кокетувала… так, так… безсоромно кокетувала з усіма мужчинами; а з жінками змагалася на першість у красі, обожнюванні, в туалетах… Що вона робила?.. Нічого. Була оздобою салонів. Єдина річ, з допомогою якої вона могла забезпечити собі матеріальне існування, була її любов – фальшивий товар!.. А Старський… Що ж Старський? Такий самий паразит, як і вона. Він був лише епізодом у її багатому досвідом житті. До нього у мене не мусить бути претензій: вони, як то кажуть, обоє рябоє. До неї також…
Вона – Мессаліна, яка дратує уяву!.. Її обіймав і шукав медальйона, хто хотів, навіть отакий нікчемний Старський, що за браком роботи мусив стати баламутом…
Я вірив – між мешканцями земними
€ ангели білі із крильми ясними…[133]
Гарні мені ангели! Отакі світлі крила!.. Молінарі, Старський, і хто його знає, скільки ще їх… Ось де наслідок пізнання жінок з поезії!
Треба було вивчати жінок не крізь окуляри Міцкевичів, Красінських чи Словацьких, а за статистикою, котра вчить, що десята частина цих білих ангелів – повії; а коли б мене спіткало розчарування, то принаймні приємне…"
В цей час залунав якийсь рик: наливали воду в котел чи в цистерну. Вокульський зупинився. В цьому протяжному й сумовитому звукові йому причувся цілий оркестр, який виконує мелодію з "Роберта-Диявола": "Ви, що спочили тут, під холодним камінним надгробком…" Сміх, плач, жаль, вереск, нестерпні вигуки – все це лунало разом, а над усією цією мішаниною підносився могутній, повний безнадійного смутку голос.
Він готовий був заприсягтися, що чує звуки оркестру, і знову піддався галюцинації. Йому здавалось, що він на кладовищі, серед розритих могил, з яких вилазять потворні тіні й поволі перетворюються на прекрасних жінок. Серед них обережно пробирається панна Ізабелла й вабить його рукою та поглядом…
Його пойняв такий жах, що він перехрестився; і видива щезли. "Ну, годі! – подумав він. – А то я тут збожеволію…"
І вирішив забути за панну Ізабеллу.
Була вже друга година ночі. В телеграфній конторі світилася лампа з зеленим абажуром і чути було стукіт апарата. Коло вокзалу походжав якийсь чоловік з шапкою в руці.
– Коли йде поїзд на Варшаву? – спитав його Вокульський.
– О п'ятій, вельможний пане, – відповів чоловік і потягнувся до його руки, немов хотів її поцілувати. – Я, вельможний пане…
– Аж о п'ятій!.. – повторив Вокульський. – За такий час кіньми можна… А з Варшави о котрій?
– За три чверті години. Я, вельможний пане…
– За три чверті… – прошепотів Вокульський. – Чверті… чверті… – повторював він, почуваючи, що невиразно вимовляє букву "р".
Він обернувся спиною до незнайомого і вздовж насипу пішов у бік Варшави. Незнайомий подивився йому вслід, похитав головою і зник у темряві. "Чверті… чверті… – бурмотів Вокульський. – Чогось у мене язик терпне… Який дивний збіг випадків: я вчився, щоб здобути панну Ізабеллу, а вивчився – щоб її втратити… Або взяти Гейста. Виходить, що він для того зробив велике відкриття, для того мені його довірив, щоб пан Старський мав зайвий привід для своїх пошуків… Вона позбавила мене всього, навіть останньої надії… Якби мене оце спитали, чи знав я справді Гейста, чи бачив його дивний метал – я не зміг би відповісти і вже й сам не знаю, чи не було то самообманом… Ах, якби я міг про неї не думати!.. Хоч би кільканадцять хвилин… Ну, то й не буду про неї думати…"
Ніч була зоряна, поля темні, вздовж колії подекуди світились сигнальні ліхтарі. Йдучи ровом, Вокульський спіткнувся на великий камінь, і в одну мить в його уяві постали руїни заславського замку, й той камінь, на якому сиділа панна Ізабелла, і її сльози. Але тепер крізь сльози блиснув повний фальшу погляд. "Отже, не буду про неї думати… Поїду до Гейста і працюватиму з шостої ранку до одинадцятої ночі, стежитиму за найменшою зміною тиску, температури, напруги струму… Мені не залишиться жодної хвилини".
Йому причулося, що за ним хтось іде. Він обернувся, але нічого не побачив, натомість помітив, що на ліве око бачить гірше, ніж на праве, і це його нестерпно дратувало.
Йому хотілось повернутися на станцію, але відчував, що не зможе дивитись на людей. Навіть думати про них було болісно.
– Не думав я, що людині може бути тяжкою власна душа… – бурмотів він. – Ах, якби я міг не думати…
Далеко на сході замріло світло й показався вузенький серп місяця, що обливав усе навколо невимовно похмурим світлом. І раптом Вокульському показалось нове видиво. Він був у тихому, пустельному лісі; стовбури сосон якось чудно були нахилені в один бік, не обзивався жодний птах, вітер не ворушив жодної галузки. Все потонуло в сумних сутінках. Він відчував, що ці сутінки, туга і смуток випливають з його серця і що все це закінчиться тільки з його життям, якщо закінчиться…
З-поміж сосон, куди не глянь, прозирали клапті сірого неба; і кожен клапоть перетворювався на шибку вікна в вагоні, де видно тьмяне відображення панни Ізабелли в обіймах Старського.
Вокульський не спроможний уже був позбутись цих примар: вони опанували його, відібрали волю, спотворили думку, отруїли серце. Дух його втратив всіляку самостійність: його уявою керувало будь-яке враження, повторюючись у численних, все смутніших та болісніших формах, як луна в порожній будівлі.
Він знову спіткнувся об камінь, і цей дрібний факт розбудив у ньому довгий ряд болісних образів.
Йому здалося, що колись, давно-давно, він сам був холодним, сліпим, мертвим каменем.
І коли він лежав так, гордий своєю непорушністю, якої не здолали б оживити ніякі земні катаклізми, в ньому чи над ним озвався голос, питаючи; "Хочеш залишитись людиною?" "А що таке людина?" – відповів камінь. "Хочеш бачити, чути, відчувати?.." "А що таке відчувати?" "Це значить пізнати щось зовсім нове. Отже, чи хочеш існування, яке за одну мить дає більше пізнання, аніж усі камені зазнали за мільйони віків?" "Я не розумію, – відповів камінь, – але можу бути всім". "А якщо, – питав далі надприродний голос, – після цього пізнання у тебе залишиться вічний розпач?" "А що таке розпач?.. Я можу бути чим завгодно". "Отже, будеш людиною", – пролунав голос.
І він став людиною. Прожив кілька десятків років і за цей час стільки прагнув і стільки мучився, що мертва природа не зазнала б того за цілу вічність. Прагнучи одної мети, він знаходив тисячу інших, втікаючи від одного страждання, потрапляв у море страждань і стільки відчув, стільки передумав, стільки витратив сил у світі сліпих стихій, що кінець кінцем обурив проти себе всю природу. "Годі! – залунало з усіх боків. – Годі! Поступись місцем іншим у цьому видовиську…" "Годі! Годі! Годі! – кричало каміння, дерева, повітря, земля і небо. – Поступись іншим!.. Нехай і вони пізнають нове буття…"
Годі!.. Отже, він знову має стати нічим, і якраз тоді, коли це вище буття дає йому, як останній спогад, лише розпач за втраченим, жаль за тим, чого не досягнув!..
– Ах, хоч би вже швидше зійшло сонце! – шепнув Вокульський. – Повернусь у Варшаву, візьмусь за будь-яку роботу й покінчу з цими дурницями, які лише псують мені нерви… Вона хоче Старського? Нехай їй буде Старський! Я програв у коханні? Нехай!.. Зате виграв на інших речах… Не можна мати всього…
Вже кілька хвилин він відчував на вусах якусь липку вологу. "Кров?" – подумав він. Витер губи і при світлі сірника помітив на хустинці піну. "Що це я, сказився к чорту?.."
Раптом він побачив удалині два вогники, що поволі посувались в його бік; за ними бовваніла темна маса, за якою густим снопом тяглися іскри. "Поїзд?.." – подумав він, і йому здалося, що це той самий поїзд, в якому їде панна Ізабелла. Він знову побачив салон-вагон, тьмяно освітлений запнутим ліхтарем, а в кутку помітив пану Ізабеллу в обіймах у Старського…
– Я її люблю… люблю… – шепнув він.