Зате він щодалі виразніше чув розмову панни Ізабелли з Старським, що провадилась англійською мовою. Він почув кілька фраз, які його змусили насторожитись, і навіть подумав: чи не остерегти їх, що він розуміє по-англійськи?
Він хотів уже встати, але випадково глянув у протилежне вікно вагона і, наче в дзеркалі, побачив у ньому тьмяне відображення панни Ізабелли і Старського. Вони сиділи дуже близько одне до одного, обоє розчервонілі, хоч розмовляли так невимушено, ніби йшлося про щось незначне.
Проте Вокульський помітив, що байдужий тон не відповідає змістові розмови: він навіть збагнув, що цим легким тоном вони хочуть когось обманити. І вперше з того часу, відколи він знав панну Ізабеллу, в голові його майнула думка: "Фальш!.. Фальш!.."
Він відкинувся на спинку канапи, дивився в шибку вікна й слухав. Йому здавалося, що кожне слово Старського й панни Ізабелли падає йому на обличчя, на голову, на груди, як краплі свинцевого дощу…
Він уже не думав остерігати їх, а слухав і слухав…
Поїзд якраз од'їхав від Радзівіллова, коли увагу Вокульського привернула така фраза:
– Ти можеш йому закинути багато чого, – говорила панна Ізабелла по-англійськи. – Він не молодий і не дуже зграбний в товаристві, надто сентиментальний і часом нудний, але щоб зажерливий?.. Навіть папа вважає, що він занадто щедрий…
– А справа з паном К.?.. – зауважив Старський.
– Про скакового коня?.. Одразу видно, що ти повернувся з провінції. Недавно був у нас барон і казав, що саме в цій справі пан, про якого ми говоримо, повівся як справжній джентльмен.
– Ніякий джентльмен не дарував би шахраєві, коли б не робив з ним якихось спільних махінацій, – з усмішкою відповів Старський.
– А скільки разів дарував йому барон? – озвалась панна Ізабелла.
– Якраз у барона і є чимало грішків, про які знає пан М. Невдало ти захищаєш своїх протеже, кузино, – насмішкувато сказав Старський.
Вокульський міцніше притулився до спинки канапи, щоб не схопитись і не вдарити Старського. Але опанував себе. "Кожен має право судити інших, – подумав він. – Побачимо, що буде далі".
Кілька хвилин він чув тільки гуркіт коліс і помітив, що вагон дуже хитається. "Ніколи мені не доводилось відчувати, щоб вагон так хитався", – подумав він.
– А той медальйон! – знущався далі Старський. – Оце такий передшлюбний подарунок?.. Не надто щедрий наречений: кохає, як трубадур, а подарунок…
– Запевняю тебе, – перебила його панна Ізабелла, – що він віддав би мені все своє майно…
– Ну, то бери його, кузинко, та позич мені тисяч зо сто!., А що, знайшлась та чудодійна бляшка?
– В тім-то й річ, що ні, і це мене дуже непокоїть.
Боже мій, от якби він коли-небудь дізнався…
– Про те, як ми загубили його пластинку, чи про те, як ми шукали його медальйон? – шепнув Старський, тулячись до її плеча.
Вокульському потемніло в очах. "Я зомлію…" – подумав він, хапаючись за ремінь коло вікна. Йому здалося, що вагон скаче по рейках і от-от перекинеться.
– А знаєш, ти зухвалий!.. – притишеним голосом сказала панна Ізабелла.
– В цьому й полягає моя сила, – відказав Старський.
– Слухай-но… Він же може побачити!.. Я тебе зненавиджу…
– Ні, шалітимеш за мною, бо ніхто інший не наважився б на таке… Жінки люблять демонів…
Панна Ізабелла відсунулась до батька, Вокульський дивився в протилежне вікно і слухав.
– Попереджаю тебе, – сказала вона роздратовано, – що ти не переступиш порога нашого дому… А якби насмілився… то розкажу йому все…
Старський засміявся.
– Не переступлю, кузинко, поки ти сама мене не запросиш. Я певний, що ждати мені доведеться недовго. За тиждень тобі надокучить цей залюблений понікуди чоловік, і ти забагнеш веселішого товариства. Згадаєш свого гульвісу кузена, який ніколи не був серйозним, завжди дотепним, а інколи одчайдушно сміливим… І пошкодуєш за тим, котрий завжди готовий тебе божествити, але ніколи не був ревнивим, умів поступатись іншим, потурав твоїм примхам…
– Винагороджуючи себе в інших місцях, – зауважила панна Ізабелла.
– Ну аякже! Якби я так не робив, ти не мала б мені чого пробачати і боялась би моїх докорів…
Не змінюючи пози, він обняв її правою рукою, а лівою стиснув її пальці, прикриті накидкою.
– Так, кузинко, – сказав він. – Такій, як ти, жінці мало щоденного хліба пошани та медяників обожування… Тобі інколи потрібно шампанського, тебе хтось мусить сп'янити хоч би цинізмом.
– Циніком бути легко…
– Але не кожен насмілиться ним бути. Запитай оцього пана, чи спадало йому коли-небудь на думку, що його неземна любов варта менш за моє блюзнірство?..
Вокульський уже не слухав, що вони говорили далі; увагу його заполонило інше явище: зміна, яка швидко почала відбуватися в ньому самому. Якби йому вчора сказав хто-небудь, що він буде німим свідком подібної розмови, він не повірив би: вважав би, що кожна фраза вбила б його або викликала б шаленство. Та коли це сталося, він упевнився, їцо існує дещо гірше, ніж зрада, розчарування чи приниження.
Але що? Та от що – їзда залізницею! Як цей вагон дрижить… як він шалено мчить!.. Дрижання вагона передається його ногам, серцю, мозкові; в ньому самому все дрижить, кожна кісточка, кожен нерв…
А поїзд мчнть і мчить по безмежному полю під велетенським склепінням неба!.. І він мусить їхати, ще невідомо, як довго… може, п'ять, а може, десять хвилин!..
Що йому до Старського чи панни Ізабелли… Вони варті одне одного!.. Але поїзд, ах, оцей поїзд!.. Як він хитається….
Він боявся, що от-от розплачеться, почне кричати, виб'є вікно і вискочить з вагона… Ще гірше: боявся, що благатиме Старського, аби рятував його… Від чого? Була мить, коли він хотів сховатися під лавку, просити своїх супутників сісти на нього і так доїхати до станції…
Він заплющив очі, зціпив зуби, вхопився руками за торочку оббивки, піт виступив у нього на лобі і спливав по обличчю, а поїзд усе мчав і дрижав… Нарешті залунав один, потім другий свисток… і поїзд зупинився. "Тепер я врятований", – подумав Вокульський.
В цей час прокинувся пан Ленцький.
– Яка це станція? – спитав він Вокульського.
– Скерневиці, – відповіла панна Ізабелла.
Кондуктор відчинив двері. Вокульський підхопився з місця. Він штовхнув пана Томаша, мало не впав на протилежну канапу, спіткнувся на приступці й побіг у буфет.
– Горілки!.. – крикнув він.
Здивована буфетниця подала йому чарку. Вокульський підніс її до губів, але відчув спазми в горлі й нудоту і поставив чарку назад на прилавок.
У вагоні Старський розмовляв з панною Ізабеллою.
– Ти мені даруй, кузинко, але так настрімголов при дамах не вибігають, – сказав він.
– Може, він хворий? – відповіла панна Ізабелла, відчуваючи якийсь неспокій.
– В усякому разі, це хвороба не так небезпечна, як невідкладна… Може, тобі замовити чого-небудь в буфеті?
– Нехай подадуть сельтерської.
Старський пішов у буфет; панна Ізабелла виглядала з вікна, і її неспокій все зростав. "Тут щось не те… – думала вона. – Який у нього був дивний вигляд!"
Вокульський з буфету пішов у кінець перону. Він кілька разів глибоко зітхнув, напився води з бочки, коло якої стояла якась бідна жінка й кілька євреїв, і опам'ятався.
Побачивши обер-кондуктора, він звернувся до нього:
– Шановний добродію, візьміть в руки аркуш паперу…
– В чому річ?
– Ні в чому. Візьміть в конторі якого-небудь папірця, підійдіть до салон-вагона і скажіть, що на ім'я Вокульського одержана телеграма.
– Цебто на ваше?
– Еге ж.
Обер-кондуктор дуже здивувався, але пішов на телеграф. За кілька хвилин він підійшов до вагона, в якому сидів пан Ленцький з дочкою, і гукнув:
– Телеграма для пана Вокульського!..
– Що таке? Ану покажи! – озвався занепокоєний пан Томаш.
Але в цю мить коло обер-кондуктора опинився Вокульський, взяв папірця, спокійно розгорнув, і хоч у тому місці було зовсім темно, удав, що читає.
– Що за телеграма? – спитав його пан Томаш.
– З Варшави, – відповів Вокульський. – Мушу повертатись.
– Як повертатись? – злякалась панна Ізабелла. – Трапилось якесь нещастя?
– Ні, пані, мене викликає мій компаньйон.
– Прибуток чи збиток? – шепнув пан Томаш, вихиляючись з вікна.
– Величезний прибуток! – в тон йому відповів Вокульський.
– A-а! Ну то їдь… – порадив пан Томаш.
– Але чого ж вам залишатись тут? – вигукнула панна Ізабелла. – Вам доведеться чекати варшавського поїзда, а в такому разі краще їхати з нами йому назустріч. Ми будемо ще кілька годин вкупі…
– Белла прекрасно радить, – докинув своє слово пан Томаш.
– Ні, добродію. Я поїду відціля хоч би й на паровозі, аби не втрачати кілька годин.
Панна Ізабелла дивилась на нього широко розкритими очима. В цю мить вона спостерегла в ньому щось зовсім для себе нове й подумала: "Яка багата натура!"
Протягом кількох хвилин Вокульський несподівано виріс в її очах, а Старський видався маленьким і смішним. "Але чого він зостається?.. Відкіля тут взялася телеграма?.." – думала вона, і слідом за невиразною тривогою її пойняв страх.
Вокульський знову повернувся в буфет, щоб знайти носія, який виніс би з вагона його речі, і здибався з Старським.
– Що з вами сталося?.. – вигукнув Старський, придивляючись до Вокульського, що стояв у смузі світла, яка падала з зали.
Вокульський взяв його під руку й потягнув за собою вздовж перону.
– Пане Старський, не гнівайтесь на те, що я вам скажу, – промовив він глухим голосом. – Ви неправильно оцінюєте себе… В вашій особі стільки демонічного, скільки в сірниковій головці отрути… І взагалі в вас немає ніяких властивостей шампанського. В вас є швидше властивість старого сиру, який збуджуюче впливає на хворі шлунки, але викликає блювоту в здорових… Пробачте, будь ласка.
Старський слухав приголомшений. Він нічого не розумів і разом з тим ніби починав щось розуміти. Йому здалося, що перед ним божевільний.
Пролунав другий дзвінок, пасажири юрбою побігли з буфету до вагонів.
– І ще дам вам одну пораду, пане Старський. Користуючись прихильністю осіб прекрасної статі, краще вже застосовуйте традиційну обережність, аніж демонічне зухвальство. Ваше зухвальство демаскує жінок. А тому що жінки не люблять бути демаскованими, то ви можете втратити їхню прихильність, а це було б нещастям і для вас, і для ваших фавориток.
Старський і досі не розумів, у чому річ.
– Якщо я вас чимось образив, – сказав він, – то готовий дати сатисфакцію…
Пролунав третій дзвінок.
– Панове, прошу сідати! – гукали кондуктори.
– Ні, шановний добродію, – казав Вокульський до Старського, повертаючиоя з ним до вагона Ленцьких.