А коли ми врегулюємо стосунки…
– Покинеш мене?
– Напевне.
– А твої борги?
Барон устав з стільця.
– Про мої борги можете не турбуватися, – відповів він тоном глибокого переконання. – Якщо пан Вокульський, звичайний шляхтич, зміг протягом кількох років нажити мільйони, то барон Кшешовський зможе сплатити сорок тисяч боргів. І я доведу, що вмію працювати…
– Чоловіче мій, ти хворий, – відповіла баронеса. – Ти ж знаєш, що я сама з сім'ї, яка зуміла нажити багатство, через те й кажу тобі, що ти не зможеш заробити навіть на власний прожиток… Куди там! Ти не заробиш навіть, щоб прогодувати найубогішого бідняка!..
– Отже, ви одмовляєтесь від моєї опіки, яку я пропоную вам на прохання князя, щоб врятувати честь свого імені?
– Навпаки! Почни ж нарешті мною опікуватись, бо досі…
– З свого боку, – перебив її барон і вклонився, – я намагатимусь забути про минуле…
– Ти давно вже забув про нього… Ти навіть не був на могилі нашої дочки…
Таким чином барон знов отаковився в домі своєї дружини. Він ліквідував судові справи з мешканцями, колишньому адвокатові баронеси обіцяв, що відшмагає його нагаєм, якщо той насмілиться коли-небудь без належної пошани висловитись про свою клієнтку, до пані Ставської написав листа з перепрошенням і надіслав їй (аж під Ченстохов!) величезний букет квітів. Нарешті він найняв кухаря і разом зі своєю дружиною зробив візити багатьом особам з вищого товариства, сказавши перед цим Марушевичеві, який розніс це всьому місту, що, коли котра-небудь з дам не віддасть їм візиту, барон зажадає від її чоловіка сатисфакції.
В салонах обурились з диких претензій барона, проте всі віддали Кшешовським візити і майже всі стали підтримувати з ними стосунки.
За це баронеса (ознака величезної делікатності з її боку), нічого нікому не кажучи, почала сплачувати чоловікові борги. Одним кредиторам вона влаштовувала сцени, перед другими плакала, майже всім чогось недоплачувала, посилаючись на лихварські відсотки, казилася, але платила.
В окремій шухляді її стола вже назбиралось кілька фунтів векселів барона, коли сталася така пригода.
Магазин Вокульського в липні мав перейти в руки Генріка Шлангбаума; а тому що новий власник не бажав брати на себе ні боргів, ні позичок колишньої фірми, то пан Жецький нашвидкуруч виправляв рахунки.
Серед інших боржників був і барон, якому Жецький також надіслав листа з проханням якнайшвидше сплатити кількасот карбованців боргу.
Лист, як і всі такі документи, потрапив в руки баронеси, і вона, замість заплатити, відписала Жецькому брутального листа, в якому згадала про шахрайство, про нечесну купівлю скакового коня і таке інше.
Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з'явився Жецький і зажадав побачення з бароном.
Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.
– Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, – почав Жецький. – Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…
– Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?
– Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…
– Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…
– Це не все, – перебив його Жецький. – Вчора я одержав від вашої шановної дружини оцього листа…
Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:
– Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.
Жецький позеленів від гніву.
– Пане бароне, дуже мені неприємно, але… один з нас є жертвою обману… грубого обману, пане бароне!.. Ось вам доказ…
Він вийняв з кишені два папірці й один з них подав баронові. Барон глянув на нього й закричав:.
– Значить, це той шахрай Марушевич?.. Але клянуся честю, він оддав мені тільки шістсот карбованців, та ще й довго розводився про зажерливість пана Вокульського…
– А це що? – спитав Жецький, подаючи баронові другий папірець.
Барон проглянув документ згори донизу і знизу догори.
Губи його побіліли.
– Тепер я все розумію, – сказав він. – Це розписка фальшива, і підробив її Марушевич. Я не позичав грошей у пана Вокульського!..
– І все-таки пані баронеса назвала нас шахраями.
Барон устав з крісла.
– Пробачте, пане, – сказав він. – Від імені моєї дружини уклінно прошу пробачення і незалежно від будь-якої сатисфакції, яку я готовий вам дати, зроблю все від мене залежне, щоб виправити кривду, заподіяну панові Вокульському… Так, пане, я поїду з візитами до всіх моїх приятелів і скажу їм, що пан Вокульський – джентльмен, що він заплатив за коня вісімсот карбованців і що ми обидва стали жертвами інтригана й негідника Марушевича, Кшешовські, пане… пане…
– Жецький.
– Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…
– Жецький.
– …шановний пане Жецький.
На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.
Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V – Все-таки купці – люди з гонором.
– Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, – відповів Леон.
– Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..
– Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.
– Сподіваюсь – не купецький! – гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.
Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.
Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо куди і думав невідомо про що.
Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:
– Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.
– Гаразд… гаразд… – промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. "Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…"
Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. "Мені здається, що я вмру біля її ніг… – казав він сам собі. – Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?.."
І повторював за Міцкевичем:
А як мені за повелінням долі
Настане час із гробу встать свого,
Згадаєш ти про друга мимоволі
І з неба зійдеш розбудить його.
Знов покладеш мене на лоні білім,
З обіймами, одкритими навстріч…
Цілунки сиплючи по личку милім,
Не одірву очей од твоїх віч.[130]
Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.
– Я вже двічі заїжджав до вас! – вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.
– Ви? – здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.
– Ви догадуєтесь, чого я прийшов? – спитав барон. – Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..
– Ані слова більше, бароне!.. – перебив Вокульський, обіймаючи його. – Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?
– А й справді! – вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. – Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…
Вокульський усміхнувся.
– Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..
– Не повних два, – поправив Вокульський. – Але це капітал не зароблений, а виграний. Я його виграв, кільканадцять разів підряд подвоюючи ставку, як шулер, а моя заслуга полягає тільки в тому, що грав я нефальшованими картами.
– Значить, знов-таки щастя! – вигукнув барон, зриваючи пенсне. – А я, кузене, не маю й на копійку щастя.
Половину майна я програв, а другу з'їли жіночки, а тепер – хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..
От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..
Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.
Отже, – закінчив він, – ми помирилися. – Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму – туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..
Я певен, що коли його не запроторити на каторжні роботи, то я ніколи його не позбудуся. До побачення, кузене!
Барон пішов. Не минуло й десяти хвилин, як слуга доповів Вокульському, що якийсь пан неодмінно хоче його бачити, але не каже свого прізвища. "Невже Марушевич?" – подумав Вокульський.
І справді, увійшов Марушевич, блідий, з вогнистими очима.
– Добродію! – похмуро промовив він, зачиняючи за собою двері кабінету. – Ви бачите перед собою людину, яка вирішила…
– Що ви вирішили?
– Вирішив покінчити з життям… Це тяжка хвилина, але нічого не вдієш… Честь…
Він трохи помовчав і схвильовано заговорив далі:
– Правда, я міг би спочатку вбити вас – причину мого нещастя…
– О, прошу вас, не церемоньтесь…
– Ви жартуєте, а в мене справді при собі зброя, і я готовий…
– Ну, то випробуйте свою готовність.
– Пане добродію! Так не говорять з людиною, яка стоїть на краю могили.