І не забувала нагадувати йому, щоб добре придивлявся до людей, які хотіли б найняти кімнату на четвертому поверсі, а якби то були студенти, то казати їм, що кімната вже найнята.
– Гляди ж, Каспере, не забудь, що я тобі кажу, бо коли сюди закрадеться який-небудь студент, то я прожену тебе з роботи. Годі з мене тих нігілістів, розпутників, безбожників, які зволікають сюди людські черепи.
Після кожної такої розмови двірник повертався до своєї хижки, кидав шапку на стіл і кричав:
– Або повішаюсь, або втечу від такої хазяйки, хай би їй чорт! В п'ятницю на базар іди, в аптеку по два рази на день бігай, білизну качати носи і ще чорт його знає куди тільки не посилає! Вона вже мені навіть обіцяла брати на цвинтар прибирати могилу! Чи чуване таке діло на світі! Втечу, втечу відціля на святого Яна, хоч би довелося дати двадцять карбованців відчіпного!..
Але з середини квітня баронеса злагідніла. Залежало це від кількох причин.
По-перше, відвідав її одного дня якийсь адвокат і конфіденціально запитав, чи відомо їй що-небудь про грошові кошти барона?.. А якби вони були (про що адвокат мав сумнів), то треба б їх показати, щоб врятувати барона від ганьби, бо його кредитори готові удатись до крайніх засобів.
Баронеса урочисто запевнила адвоката, що її чоловік, незважаючи на всі кривди, ніяких коштів не має. Тут вона істерично заридала, що змусило адвоката швиденько втекти. Проте, як тільки жрець правосуддя вийшов з кімнати, баронеса зразу очуняла і, покликавши Маріанну, дуже спокійним голосом сказала їй:
– Треба б, Марисю, почепити чисті фіранки, бо маю таке передчуття, що наш нещасний пан незабаром опам'ятається…
Через кілька днів після цього до баронеси власною персоною завітав князь. Вони замкнулися в найдальшій кімнаті й довго радились. Протягом цієї наради баронеса встигла тричі заридати й один раз зомліти. Про що. вони говорили, цього не знала навіть Маріанна. Але коли князь пішов додому, баронеса наказала негайно покликати Марушевича. Той одразу прибіг, і баронеса заговорила незвичайно лагідним голосом, раз у раз зітхаючи:
– Здається мені, пане Марушевичу, що мій заблудний муж нарешті опам'ятався… Отож, будьте ласкаві, поїдьте в місто та купіть чоловічий халат і пантофлі. Візьміть на свій зріст, бо ви обоє, бідолахи, однаково миршаві…
Пан Марушевич звів брови, але взяв гроші й купив, що треба. Баронесі ціна сорок карбованців за халат і шість за пантофлі здалася зависокою, але Марушевич сказав, що на цінах за такі речі не знається, а купував у першокласних магазинах, і більше про це не було мови.
Через кілька днів на квартиру до пані Кшешовської прийшло два євреї і запитали, чи пан барон удома. Баронеса, замість напастися на них з криком, як то робила завжди, цього разу спокійним тоном вигнала їх за двері. Потім, покликавши Каспера, сказала йому:
– Здається мені, дорогий Каспере, що наш нещасний пан сьогодні або завтра повернеться додому. Треба на сходах до третього поверху покласти доріжку. Тільки дивись, мій хороший, щоб не покрали прутів… і доріжку треба що кілька днів витріпувати…
З того часу вона вже не чіплялась до Маріанни, не писала листів, не допікала двірникові… Лише цілі дні, схрестивши на грудях руки, ходила по своїй великій квартирі, бліда, мовчазна, схвильована.
Як тільки перед домом гуркотів і спинявся екіпаж, вона бігла до вікна; як тільки в передпокої лунав дзвінок, вона бігла і з-за відхилених дверей з вітальні дослухалася, з ким розмовляє Маріанна.
За кілька днів такого життя баронеса ще більш поблідла і зробилася ще роздратованіша. Вона все швидше бігала, все частіше падала на стілець або в крісло, серце її билося все дужче, і, нарешті, вона злягла в ліжко.
– Скажи, щоб зняли доріжку зі сходів, – звеліла вона Маріанні хрипким голосом. – Якийсь мерзотник, видно, знов позичив панові грошей…
Не встигла вона договорити, як у передпокої хтось енергійно подзвонив. Баронеса послала Маріанну відчиняти, а сама, пойнята передчуттям, почала одягатись. Все падало у неї з рук.
Тим часом Маріанна, відхиливши взяті на ланцюжок двері, побачила на сходах якогось дуже елегантного добродія з шовковою парасолькою і саквояжем в руках. За добродієм, який, незважаючи на старанно виголені вуса та буйні бакенбарди, все-таки скидався на камердинера, стояли вантажники з сундуками та паками.
– Чого вам треба? – машинально спитала служниця.
– Відчиняй-но двері, обидві половини!.. – відказав добродій з саквояжем. – Це панові баронові й мої речі.
Двері відчинились, добродій наказав вантажникам скласти речі в передпокої і запитав:
– А де тут кабінет пана барона?
В ту ж мить прилетіла баронеса, розпатлана, в незастебиутому халаті.
– Що тут робиться?.. – вигукнула вона схвильовано. – Ах, це ти, Лёоне… А де пан?..
– Пан барон, здається, в винному магазині Стемпека… Я хотів би поставити на місце речі, але не знаю, де баронів кабінет і де моя кімната.
– Зажди-но… – заметушилась баронеса. – Зараз Маріанна перебереться з кухні, то ти там…
– Яв кухні?.. – спитав добродій, названий Леоном. – Ви, пані, мабуть, жартуєте? Згідно з умовою з паном бароном мені належить окрема кімната…
Баронеса розгубилась.
– Що це я кажу!.. Знаєш, Леон, займай поки що приміщення на четвертому поверсі, де жили студенти…
– Це інша річ, – сказав Леон. – Якщо там кімнаток зо три, то я можу жити навіть з кухарем…
– З яким кухарем?
– Ну, а як же ви, вельможне панство, обійдетесь без кухаря?.. Несіть ці речі нагору, – звернувся він до вантажників.
– Що ви робите?.. – крикнула баронеса, бачачи, що вони забирають всі сундуки й паки.
– Вони забирають мої речі. Несіть! – командував Леон.
– А де ж речі пана барона?
– О, будь ласка… – відповів Леон, подаючи баронесі парасольку й саквояж.
– А постіль?.. Одежа?.. Всілякі речі?.. – жахнулась баронеса, ламаючи руки.
– Вельможна пані, не влаштовуйте скандалу при слугах!.. – докорив їй Леон. – Всі ці речі для пана барона повинні бути вдома.
– Правда… правда… – прошепотіла втихомирена баронеса.
Розташувавшись нагорі, куди йому довелося ще віднести ліжко, стола, кілька стільців, таз і глек з водою.
Леон одягнув фрак, білий галстук, чисту сорочку (трохи тісну на нього), повернувся в квартиру баронеси й поважно сів у передпокої.
– За півгодини, – сказав він Маріанні, поглядаючи на свій золотий годинник, – повинен прибути пан барон, бо він завжди від четвертої до п'ятої спочиває… Ну, як тут вам – нудно? – додав він. – Нічого, я вас розворушу…
– Маріанно!.. Маріанно, йди сюди! – гукнула з своєї кімнати баронеса.
– Чого ви так зараз летите? – здивувався Леон. – Що вона, ваша стара, помре, чи що?.. Нехай трохи зачекає…
– Я боюся, бо вона страшенно люта, – шепнула Маріанна, видираючись з його рук.
– Люта, бо ви її самі розбестили. Їм тільки піддайся, то вони тобі й на голову сядуть… При баронові вам буде легше, бо він желетмен… Але одягтися вам доведеться трохи інакше, не по-монашеському. Ми черниць не любимо.
– Марисю!.. Марисю!..
– Ну, тепер уже йдіть, тільки не поспішайте, – навчав її Леон.
Леон помилився у своїх передбаченнях: барон прибув до своєї дружини не о четвертій, а о п'ятій.
На ньому був новий сюртук і капелюх, в руці – елегантна палиця з головкою в вигляді кінського копита. Він здавався спокійним, але за цим зовнішнім спокоєм вірний слуга помітив сильне хвилювання. Ще в передпокої пенсне, двічі злетіло з його носа, а ліва повіка здригалась набагато частіше, ніж перед дуеллю і навіть за партією штоса.
– Повідом про мене пані баронесу, – сказав пан Кшешовський трохи здавленим голосом.
Леон відчинив двері в вітальню і майже грізно вигукнув;
– Вельможний пан!..
Коли барон увійшов, він зачинив за ним двері, випровадив Маріанну, що прибігла з кухні, й почав підслухувати.
Баронеса, що сиділа на канапі з книжкою, побачивши мужа, встала. Коли барон низько вклонився їй, вона хотіла відповісти теж поклоном, але знову впала на канапу.
– Мужу-мій!.. – прошепотіла вона, затуляючи руками обличчя. – О, що ж ти робиш…
– Мені дуже неприємно, – сказав барон, кланяючись вдруге, – що змушений засвідчити вам своє шанування в таких обставинах…
– Я вже готова пробачити, якщо…
– Це дуже похвально для нас обох, – перебив її барон, – бо я також готовий забути вам усе, що стосується моєї особи… На великий жаль, ви не спинились перед тим, щоб зловжити моїм ім'ям; і хоч воно нічим особливим не вславилось у світовій історії, але все ж таки варте того, аби до нього ставитись з більшою пошаною.
– Ім'ям?.. – повторила баронеса.
– Так, пані, ім'ям, – відповів барон і вклонився втретє, так само тримаючи капелюха в руці. – Даруйте мені, пані, що нагадаю про ту неприємну справу, але… від певного часу моє ім'я фігурує по всіх судах… Наприклад, в даний момент вам хочеться вести аж три судові справи: дві проти мешканців і одну проти колишнього вашого адвоката, нехай не в прогнів йому буде – справді неймовірного пройдисвіта.
– Але ж, чоловіче! – закричала баронеса, підхоплюючись з канапи. – У тебе ж самого зараз одинадцять судових справ за тридцять тисяч боргів!..
– Перепрошую!.. Якщо пам'ять мене не зраджує, то в мене сімнадцять судових справ за тридцять дев'ять тисяч боргів. Але ж то судові справи за борги! Серед них немає жодної, яку я порушив би проти чесної жінки за крадіжку ляльки… З-поміж моїх гріхів немає жодного анонімного листа, який опаскудив би невинну людину, а з-поміж моїх кредиторів жодному не довелося втікати від наклепів з Варшави, як це сталося з пані Ставською завдяки заходам баронеси Кшешовської…
– Ставська була твоєю коханкою…
– Перепрошую! Не заперечую, що не прагнув її прихильності, але присягаюсь честю, що вона – найпорядніша жінка, яку мені довелося зустріти в житті. Не ображайтесь, пані, на таку високу похвалу сторонній особі й ласкаво повірте мені, що пані Ставська не зважила… навіть на мої домагання. А оскільки, пані баронесо, я мав честь досить добре знати жінок звичайного типу, то… моя думка чогось та варта…
– Чого ж ти, чоловіче мій, кінець кінцем хочеш? – запитала баронеса вже впевненим голосом.
– Хочу… боронити ім'я, яке ми обоє носимо. Хочу… щоб у цьому домі поважали баронесу Кшешовську. Хочу покінчити з судами й бути вам опікою. З цією метою я змушений просити вас про гостинність.