"Не пущу ж я собі кулю в лоб, – думав він. – Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями".
Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.
– Чого їй треба?
– Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.
– Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.
– Бійся бога, що ти робиш! – вигукнув переляканий Жецький. – Цим ти занапастив би пані Ставську.
Вокульський став ходити по кімнаті.
– Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім'я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.
Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.
– Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? – сказала збентежена пані Місевичова.
– Який же це подарунок? – вигукнув Жецький. – За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? – спитав він пані Ставську.
– Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин – відкрию, скаже залишитися у Мілерової – залишусь.
– Але ж, Геленко!.. – зупинила її мати. – Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує.
На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої.
Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга.
– Вельможна пані просить вас…
– Що це з вами діється?.. – вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. – Сідайте-но та проїдемось по Алеях.
Він сів, і карета рушила.
– Що це означає?.. – вела далі пані Вонсовська. – Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..
– Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.
– А якщо вони потрібні?
– Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер – менш, ніж будь-коли.
– Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…
– Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.
– О, пане Вокульський, це вже занадто! – обурилась пані Вонсовська. – Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.
Вокульському одразу полегшало.
– Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка – святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… – ви розумієте?.. – починаєш думати, що той олтар справді – тільки стілець. Я зрозуміло висловився?
Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.
– О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.
– Кому – пересторогою?
– Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..
– Як? Хто це сказав?..
– Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…
Вокульський вхопився за голову.
– І ви цьому вірите?
– Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим – то інша річ.
Вокульський взяв її за руку.
– Дорога пані! – прошепотів він. – Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…
Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.
– Ну, ну, – сказала вона, – заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.
Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.
– Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина – олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…
– І що, пані?
– І визнайте, що я умію тримати слово.
Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.
Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.
Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.
– Ви так давно не були у нас, – промовила вона. – Може, ви хворіли?
– Гірше, – відповів він, не сідаючи. – Я тяжко й безпідставно образив вас…
– Ви, мене?
– Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, – промовив він здавленим голосом, – і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…
Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала:
– Прощаю… сідайте.
– Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…
Вона задумалась.
– Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..
– І це ви кажете, панно Ізабелло?..
– Мабуть, так судилося, – відповіла вона, усміхаючись.
Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.
– Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, – сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.
Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.
– Дивний подарунок, правда ж? – сказав Вокульський, відкриваючи його. – Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…
– То це талісман?
– Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! – повторив він з притиском.
– Ви думали покинути нас?
– І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви – або смерть.
– Коли так, то беру вас у полон, – сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. "Який же я підлий! – подумав Вокульський. – І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!"
Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин.
Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався.
– Що з тобою? – запитав старий.
– Поздоров мене! Панна Ленцька – моя наречена.
Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід.
– Я одержав листа від Мрачевського, – сказав він, помовчавши, – Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію…
– Ну, то й що?
– Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров'ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року.
– Ми це перевіримо, – мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті.
Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати.
Через кілька днів до нього прийшов Жецький.
– Ну, що скажеш, старий? – весело привітав його Вокульський. – Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?..
Жецький похитав головою.
– Пані Ставська, – сказав він, – уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?..
– Справді, треба б зайти, – відповів Вокульський, потираючи лоба. – Ти говорив з нею про магазин?
– Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців.
– З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене?
Жецький нічого не відповів.
Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської.
Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими.
– Що ж це, – спитав Вокульський, – я чув, що ви хочете виїхати з Варшави?
– Так, думаю… Може, чоловік повернеться… – додала вона ледве чутно.
– Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку.
Пані Ставська облилася слізьми.
– Ви зробили мам стільки добра, – шепнула вона. – Будьте ж щасливі!
В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду.
– Нарешті, – сказала пані Вонсовська, – А я думала, що ти ніколи не наважишся.
– Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, – відповіла панна Ізабелла. – В усякому разі, він – ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед – надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло…
У справжньої любові – зав'язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш?
– Я думаю…
– Про що?
– Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте.
– Тим приємніший буде наш медовий місяць.
– Зичу вам…
Розділ дванадцятий
ПОДРУЖЖЯ ПОМИРИЛОСЬ
В половині квітня пані Кшешовська раптом змінила спосіб життя.
Досі вона цілий день лаяла Маріанну, писала листи до пожильців про те, що вони засмічують сходи, випитувала двірника: чи не зірвав хто-небудь об'яви про вільні квартири, чи ночують удома дівчата з "паризької" пральні, чи не приходив квартальний у якій-небудь справі.