Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир!
– Це не мій спосіб.
– Справді? – усміхнулась панна Ізабелла. – Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною.
– Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, – урочисто відповів Охоцький.
Панна Ізабелла спохмурніла.
– Бельцю, – шепнула їй графиня, що проходила повз неї, – їдьмо.
– Ну, як, Молінарі обіцяв? – так само тихо спитала панна Ізабелла.
– Я його зовсім не запрошувала, – спогорда відповіла графиня.
– Чому, тітонько?
– Він справив неприємне враження.
Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її.
Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда.
Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її.
Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля.
Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть на Вокульського. Проте вона скоро заспокоїлась, вирішивши, що всі дотеперішні зміни були помилковими, а сьогоднішня – остання і якщо Аполлон міг кого-небудь уособлювати, то тільки Молінарі.
Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона – найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її.
А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?..
Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. "І як же він ризикував, говорячи такі слова!" – подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. "Яке почуття!.. Яка жага!.." – повторювала вона в душі.
Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом – шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації.
Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір'я.
Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде.
В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам'яті.
Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з'їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. "З ким це батько грає?.." – подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. "Рік тому мені привиділось таке саме, – подумала панна Ізабелла, – Що це означає?"
І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них.
З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя.
Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно!
Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. "Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті.
Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина – тобто людина – не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.
А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці – дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)
Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти – це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, – і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.
То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?
Страх смерті – це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!.."
Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.
Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п'ятсот карбованців відсотків.
– Ага, справді, – відказав Вокульський. – Ну, то одвези йому.
– Я думав, ти сам одвезеш…
– Щось мені не хочеться…
Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:
– Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?
– Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.
Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.
– Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! – радісно вигукнув він. – Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…
– Невже? – мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. – Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.
Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше – став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв'язку з тим, про що йшла мова.
Одного разу він сказав без ніякого приводу:
– Людина – як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, – додав він, помовчавши, – так людина робить, поки не опам'ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. "Це він говорить про панну Ленцьку!.." – подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.
Іншим разом він розказав їй дивну історію:
– Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…
Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?
Пані Ставська підвела на нього очі.
– Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…
– В житті, мабуть, таке не часто трапляється… – прошепотіла пані Ставська.
– Хто його знає!.. Хто його знає!.. – відказав Вокульський.
Він поцілував її в руку й пішов замислений. "З нами так не буде!.." – подумала вона, глибоко схвильована.
Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.
А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі.