Коли трохи полегшало, стало уже не до картоплі — він випив півкухля води і заплющив очі. Голова хмільно йшла обертом, тіло дрижало. У відчуттях щось пливло, гойдалося, хвороблива знемога звабливо кликала туди, де забуття і небуття. Він намагався подолати її, внутрішньо чинив опір, але відчув, що сили його вистачить ненадовго. У затуманеній хворобливій свідомості швидко відпливали в далечінь рештки тутешньої дійсності, з якої ще хвилину тому лунали мішані голоси Рибака і дівчинки.
— А маму твою як звати? — хрумаючи огірок, запитав Рибак.
— Дем'яниха.
— Ага. Значить, ваш татко Дем'ян?
— Ну, а ще Євгенія мамку звуть.
Чути було, Рибак потягся за столом, певно, щоб узяти нову картоплину, затупав об підлогу чобітьми. Розмова на якийсь час стихла, але потім озвалася тихим, із прихованою цікавістю голосом дівчинка:
— Дядечку, а ви партизани?
— А тобі навіщо знати? Мала ще.
— А от і знаю, що партизани.
— Знаєш, то мовчи.
— А того дядечка, мабуть, поранили? Ага?
— Поранили чи ні — про це анічичирк. Зрозуміла Дівчинка помовчала, Рибак гучно хрумкав огірок.
— Я по маму збігаю, добре?
— Сиди і не рипайся. А то ще накличеш яку холеру.
— … Холера на них! Люди ми чи…
— Були люди…
Але це вже не теперішнє — це голос із минулого. Свідомість його ще спроможна відзначити майже невідчутний перехід у забуття, і далі вже Сотников бачить того незнайомого, пораненого в ногу лейтенанта, що ледве шкандибає в колоні, спираючись на плече товариша. В лейтенанта ще забинтована голова. Бинт старий, брудний, з почорнілою кіркою крові над скронею; висохлі губи й нездоровий лихоманковий блиск почервонілих очей надають його схудлому обличчю напівбожевільного вигляду. Від його пораненої ноги ішов такий сморід, що Сотникова аж нудить: солодкуватий запах гнилизни отруював повітря. Їх женуть колоною в ліс — ріденький соснячок при дорозі, під ногами пересипається білий пісок із глицею, нещадно пече полуденне сонце. Кінні й піші німці — з обох боків колони.
Кажуть, женуть розстрілювати.
Воно й схоже на правду — тут ті, кого відібрали з усієї тисячної маси в одну групу: політпрацівники, комуністи, евреї та різні інші, що викликали чимось підозру в німців. Сотникова поставили сюди за невдалу втечу. Напевно, там, на піщаних пагорках, у соснячку, їх і розстріляють. Вони уже відчувають це по тому, як, збочивши з дороги, зібралися, голосніше загаркотіли їхні конвоїри — почали збивати в один гурт колону. На пагорках, видно було, стояли ще солдати, мабуть, чекали, щоб організовано зробити свою справу. Та, видно, трапляються незгоди і в німців. Колона ще не дійшла до пагорків, як конвоїри щось загерготіли з тими, що були край лісу, спинилися і дали команду всім сісти на землю — як це завжди робили, коли потрібно було затримати колону. Полонені сіли — тісненько, як ішли, на жарі — і під дулами зброї стали чогось чекати.
Останні дні Сотников був немов у прострації. Мало того, що він знесилів без води і харчів, так ще зневірився в людях і своїй долі — після всього, що сталося, вже не дуже хотілося й жити. Від спеки мучила спрага, але води не було, як не було й надії на якийсь порятунок, і він думав: хай би вже скоріше стріляли, аби менше страждати. Він мовчки, в напівзабутті так сидів серед тісного гурту на колючій сухій траві без особливих думок у голові і, певно, тому не відразу второпав смисл гарячкового шепоту обіч:
— Хоч одного, а прикінчу. Все одно…
— Нехай, побачимо, що далі.
— Хіба не ясно, що Сотников обережно скосив погляд — той самий лейтенант діставав із-під бинта на нозі ножик — звичайний кишеньковий складаний, завбільшки з палець, і в його очах була така розпачлива рішучість, що Сотников подумав: такого не стримаєш. Напевно, вискочить і наробить дурниць, бо що він іще міг зробити тим складаним ножиком? Той, до кого він звертався, — літній чоловік у гімнастерці командного складу без петлиць, — застережливо подивився на конвоїрів — двоє поблизу зійшлися разом, прикурювали жовті сигарети, один на коні трохи осторонь пильно оглядав колону.
Вони ще посиділи на сонці, може, хвилин п'ятнадцять, поки від пагорків не дали команду, і німці почали піднімати полонених. Сотников уже знав, на що наважився його сусід, який зразу ж почав непомітно братися з середини колони вбік, ближче до конвоїра. Конвоїр цей був дужий, приземкуватий німець, як і всі, з автоматом на грудях, у припотілому під пахвами кітелі; з-під мокруватої знизу суконної пілотки вибивався зовсім не арійський — чорний, аж смоляний чуб. Він поспішливо докурив сигарету, чвиркнув крізь зуби і гримнув на когось у колоні, хто довго грібся, стараючись підвестися із землі. Очевидно, він хотів підігнати або вдарити полоненого і ступив ближче. Саме в цей час лейтенант, мов яструб, накинувся на нього ззаду і до самої колодочки увігнав складаного ножа в його загорілу шию.
Німець коротко заскімлив і осів на землю, хтось у колоні крикнув: "Полундра!" — чи не той літній у гімнастерці командного складу — і кілька чоловік, ніби їх пружиною хто виштовхнув із колони, дременули в поле. Сотников од несподіванки на мить ніби завмер, а потім, підкоряючись бездумному інстинкту самозбереження, не розбираючи дороги, теж кинувся геть. Тоді він ледве не наскочив на лейтенанта, який спершу теж побіг, та раптом спіткнувся, упав на бік під самі ноги Сотникову і зразу ж ножем широко різонув собі впоперек живота. Сотников перескочив через його тіло, ледь не наступивши на його судорожно скорчену руку, з якої, коротко блиснувши мокрим лезом, випав у пісок маленький, з палець, ножик.
Розгубленість німців тривала, може, якихось три секунди, потім у кількох місцях разом пирснули черги, німці кричали, але він біг. Здається, ніколи в житті він не мчався з такою шаленою швидкістю — за кілька стрибків опинився на піщаному горбику з сосонками. Кулі густо прошивали гілля, з усіх боків на нього сипалася глиця, та він біг навпростець якомога далі й через кожну секунду з радісним жахом повторював собі: "Живий! Живий!.."
На жаль, горбик виявився зовсім невеличким, за сотню кроків він несподівано обірвався: закінчився соснячок, попереду було зжате, з розставленими бабками, хлібне поле. Подітися йому, однак, не було куди, і він побіг далі — по житнищу через поле, туди, де поблизу кучерявився зелений шнурок вільшняка.
Тут його швидко помітили, ззаду почувся окрик і недалекий постріл — стрімка куля швидко стьобонула по його штанях, просікла порожній портсигар у кишені?
— Сотников надто добре відчув цей удар і озирнувся. За ним гнався вершник: з пітним озвірілим обличчям той пригнувся над вороною кінською гривою, тримаючи напоготові пістолет у правій руці. Від коня, звісно, не втечеш. Сотников сказав собі: "Амба!" — й обернувся обличчям до вершника. Кінь ледве не збив його з ніг; в останній момент він якось вивернувся з-під копит і метнувся за бабку. Німець крутнувся в сідлі, відкинув убік руку — постріл перебив на верхньому снопі перевесло, солома, пирснувши, опала на боки. Але Сотников уцілів і, щоб якось боронитися, схопив з-під ніг звичайний, з кулак, польовий камінь. Знову якось ухилившися від коня, він спритно, однак, ударив німця у щелепу; той квапливо стріляв, але й цього разу мимо. Відчувши якусь силу в цих каміннях, Сотников почав хапати їх із житнища і жбурляти в німця, що крутився на коні довкола, все тиркаючи в нього пістолетом. Ще два постріли пролунали в полі, та вони не зачепили втікача; підбадьорений своєю удачею, він кинувся за другий ряд бабок.
Поки німець управлявся з конем, Сотников пробіг, може, п'ять кроків, а потім спинився, знову замахнувся каменем, щоб ударити назустріч. Він жбурнув один за одним три камені, німець, ухиляючись, поспіхом стріляв; Сотников крутився на землі, як в'юн, — і від куль, і від копит, на щастя, йому допомагали бабки, і він стрибав навколо них, немов заєць. Тоді німець направив коня прямо на бабку, кінь високо стрибнув через нього; Сотников упав на коліна і якось вивернувся з-під копит — кінь тільки боляче стьобанув хвостом його по обличчю. Бабка, однак, завалилася, снопи попадали, і німець майже впритул тицьнув у нього парабелумом. Але Сотников раптом внутрішньо ойкнув од радісного здивування — парабелум його круто вигнув затвор; закінчилися патрони. Німець зрозумів свою невдачу, різко осадив коня, той став дибки, а Сотников що є сили кинувся полем уперед, до чагарника.
Німець втратив кілька дуже важливих секунд, поки перезаряджав пістолет — для цього треба було притримати коня, і Сотников за той час якраз добіг до вільшняка. Тут уже кінь йому був не страшний. Не зважаючи на постріли й гілля, що дряпало його обличчя, він біг, поки не трапилося болото, потім уліз в якусь твань і вже не міг з неї вибратися. Там він, однак, зрозумів, що коли не втопиться, то може вважати себе врятованим. І він притаївся, щоб не хлюпати, по вуха у багні, тримаючись рукою за тоненьку лозову гілочку, і думав: витримає гілочка чи ні? Коли б не витримала, він би уже не викарабкався, сили в нього не було. Та гілочка не дала йому з головою сховатися у тій прірві, помалу відійшов од утоми і, коли віддалік стихли постріли, сяк-так вибрався на твердіше.
Була вже ніч, він знайшов у небі Північну і, майже не вірячи у свій порятунок, пішов на схід.
9
Сотников нерухомо лежав на лавці, мабуть, заснув, а Рибак пересів у куток до вікна і став наглядати з-за лутки на стежку, щоб одразу побачити, коли хто буде йти на подвір'я. Він трохи перебив картоплею голод, тут йому уже не було чого робити, але і йти не випадало — треба було чекати. Певно, тому, чи ще з якоїсь причини, у нього почала зростати прикрість, яка з часом переходила у злість, хоча злитися начебто і не було на кого. Хіба що на Сотникова, який отак прив'язав його до себе, що не відв'язатися: не міг же він покинути його на цих дітей. Господиня ж усе ще не поверталася, послати по неї він не наважувався — як було в такій справі покладатися на якусь дев'ятирічну дівчинку.
І він сидів у кутку біля вікна, чекаючи невідомо чого, прислухаючись до випадкових звуків знадвору. По той бік перегородки повставали діти, було чути їхнє затаєне борсання на ліжку — часом на дверях відсувалася ширмочка і в щілину просувалося замурзане цікаве личко, але зразу ж ховалося знову.