Всі регочуться й лящать, як мавпи. Аж тепер мені сяйнуло, що я на уроці біології і повинен намалювати людське серце, з передсердям, шлуночками й клапанами, а не якийсь пряник-сердечко. Та було вже запізно. Біолог закричав, щоб я сідав і надалі грав комедію деінде.
Це мене збадьорило. Та ще дужче збадьорило мене повідомлення про те, що Гаслінґера бачили в коридорі. Він і справді з'явився до нас на п'ятий урок. Він виглядав препогано і з тіла спав кілограмів на десять. Хвора печінка зробила його обличчя жовтим, як цитрина.
Гаслінґер умостився за вчительським столом. Раніше він у класі ніколи не сідав.
— Як бачите, я повернувся,— почав він.
Мабуть, він сподівався побачити радість на наших обличчях. Але жоден з учнів не зрадів, бо ми полюбили нашого молодого вчителя за веселу вдачу.
Потім Гаслінґер звернувся до Шестака:
— Шестаку, розкажіть-но, що ви без мене вивчили?
Титус зібрався був відповідати. Але його випередив Берті Славік:
— Даруйте, пане вчителю, ви забули про рівняння й підписи в Гоґельмана!
Я ладен був задушити того паскудника! Але Гаслінґер мовчав і тільки дивився замислено, ніби намагався згадати, про які, власне, підписи та рівняння йдеться.
Я підвівся й сказав:
— Вибачте, пане вчителю, я не знав, що ви сьогодні прийдете! Гаслінґер мовив "так, так", а тоді пильно подивився на мене й
мовив:
— Мій юний колега, що працював з вами, коли я хворів, сьогодні вранці повідомив мене, що ви, Гоґельмане, не цілковитий нездара, навпаки, у вас неабиякі математичні здібності! Тож ідтіь до дошки, Гоґельмане, й поясніть останню тему!
Титус, задоволений, плюхнувся на лаву, а я, похмурий, поплентав до дошки. Я розв'язував рівняння аж до дзвоника. Зробив тільки одну помилку, незначну. Що довше я розв'язував, то жовтіше й хирлявіше ставало Гаслінґерове обличчя. А коли задзвонив дзвоник, він сказав:
— Я попрошу вас піти зі мною до кабінету географії!
Я пішов за ним до кабінету географії. Під час перерви Гаслінґер завжди усамітнюється там, а також пропадає там, коли в нього нема уроків. До вчительської він ніколи не заходить.
Гаслінґер підійшов до великого глобуса, крутнув його і сказав:
— Поки я хворів, ви досягли успіхів, значних успіхів!
Потім він поскаржився, що вже старий і немічний, ще й хворий до того. А в класі тридцять сім учнів — це понад його сили. Замолоду він був і жвавий, і веселий. Це тепер у нього бракує снаги, щоб приділити увагу кожному учневі.
Я подумав: "Дорогий пане вчителю, кому-кому, а мені гріх скаржитися на брак вашої уваги!" Гаслінґер вів далі, крутячи глобуса:
— Знаєте, Гоґельмане, прошу тільки правильно мене зрозуміти. Я гадаю, що мій молодий колега застосовує інші, новітні, методи навчання — дидактичні. Але якби ви... я вважаю... я б вам, безумовно, також...
Я навіть приблизно не міг збагнути, у чому суть цих дидактичних методів. Але зрозумів одне: Гаслінґер дуже прикро вражений. Він гадає, що молодий учитель навчив мене розв'язувати рівняння. Йому стало ніяково, адже він вважав мене в математиці абсолютним нулем.
Я розповів Гаслінґерові, як ми з сестрою кожного дня допізна просиджували над математикою, часто аж до запаморочення.
— Он воно що! — промурмотів Гаслінґер. Зараз він уже виглядав не таким стомленим — Кажете, з сестрою! Допізна! До запаморочення! — І ще додав: — Бачите, юначе! Без труда нема плода! — І знову крутнув глобуса.
Я не знав, чи мені тут ще стовбичити, чи можна йти. Щойно я зібрався запитати його про це, як він запитав мене:
— А що, коли я призначу вас черговим кабінету географії? Щиро кажучи, бути черговим мені не хотілося. Не хотілося мені
витирати пилюку з глобуса, скручувати мапи. Але й відмовитися від такого почесного доручення також не личило. І я промимрив:
— Дякую, я залюбки!
Гаслінґер показав мені, як треба витирати глобуси, скручувати географічні мапи і в якій послідовності ставити в шафу наочні посібники, аби їх не попсувати. Принагідно він розповів, що досі в нього був дуже акуратний і старанний черговий, але з тих учнів, які до школи їздять потягом. Він мешкає далеченько звідси. За новим розкладом потяг тепер відходить раніше, і його зразковий черговий запізнюватиметься на нього, якщо й далі витиратиме глобуси.
Гаслінґер раптом пильно глянув на мене й запитав:
— А ви, Гоґельмане, сподіваюся, не з приїжджих?
— Я? Ні! Ні-і-і! — відповів я, затинаючись.
— А ви далеко від школи мешкаєте? — запитує Гаслінґер.
— Ні,— відповідаю,— ми живемо біля старого міського собору, за рогом!
— Он як,— каже Гаслінґер,— то ми, виходить, сусіди!
З кабінету географії я вийшов, як уві сні. А Гаслінґер, виявляється, не знав, де я живу! Він мене, виходить, не впізнав! Гаслінґер не злюбив мене просто як учитель учня! Якби я зараз не хвилювався за тата, то почувався б, мабуть, дуже щасливим. Не хочу лукавити: трішечки щасливим я все-таки почувався.
Я зайшов до класу забрати портфеля. Там уже нікого не було. Довгенько ж ми гомоніли з Гаслінґером!
З четвертого поверху я злетів, мов на крилах, вклоняючись гіпсовим бюстам класиків, що стояли на міжсходових майданчиках.
А внизу, в просторму вестибюлі, який відмінники називають актовим залом, я зупинився й голосно забекав: "Бе-е-е-е".
У цей момент мимо проходив наш опалювач.
— Це ти від злості? — спитав він.
— Зовсім ні,— сказав я.— Школа — не така вже й погана штука, як декому здається!
Опалювач сказав:
— Спочатку треба хоч раз вичистити школу і добре натопити груби, тоді зрозумієш, погана штука вона чи ні.
Біля воріт на мене чекала Мартіна. Вона сказала, що самій їй страшно йти додому: ану ж тато ще не повернувся? Мене поривало розповісти їй про нашу розмову з Гаслінґером, але я не встиг, бо ми помчали як навіжені. На дорогу додому ми витрачаємо зазвичай дванадцять хвилин. Цього разу ми вклалися в сім.
Шматок чотирнадцятого розділу я напишу як п'єсу
Бо саме тут, у цьому шматку, розповідь ведуть Лавуга й Лівка, і завдяки двокрапці після їхніх імен я заощаджу на без міри уживаних "він каже", "він сказав", "він вважає" тощо. Але почну я, звісно, без двокрапки.
Отже, через сім хвилин ми були вдома. Мама чекала біля входу. Вона сказала нам:
— Тата мають привезти з хвилини на хвилину!
— Що означає — привезти? — запитали ми з Мартіною.
Мама була зовсім розгублена. Вона й сама до пуття не знає, відповіла вона, кусаючи нігті.
— Дзонили Лівка й Лавуга. Вони сказали, що привезуть його, і просили нас не хвилюватися,— пояснив Нік.
— А ще йому потрібен спокій,— захлипала мама.— Це Лівка з Лаву-гою також сказали. Більше нічого.
Невдовзі перед нашим садом зупинилася машина. З неї вилізли Лівка й Лавуга. Вони працюють разом з татом. Я їх знаю дуже давно. Лівка веселий, Лавуга кумедний. Вони удвох витягли з машини тата. Обличчя татове було страшенно бліде, з двома добрячими синцями. Лівка й Лавуга узяли тата під пахви, закинувши його руки собі на плечі. Таким робом вони доволокли його в кімнату на тахту. Тато впав як підтятий. Мама ледве стягла з нього пальто, костюм і черевики. Потім укрила його ліжником.
— Чи не хочеш чогось попити? — запитала вона — А може, краще компрес на голову покласти?
Але тато вже не мав змоги відповісти, хоче він чогось випити чи компреса. Його здолав мертвий сон. Він хропів і зрідка стогнав.
Мама вмовила Лівку й Лавугу посидіти в нас хоч хвилинку. Мама, дідусь, Лавуга й Лівка сіли за великий стіл. Ми з Мартіною посідали на килимі. А Нік виліз на тахту і вмостився біля сонного тата в ногах. Він сидів біля тата, як сидить біля свого господаря пес пана Павліци, коли той засмагає у себе в саду.
А ще Нік був схожий на ангела-охоронця, що розпростер крила над дитячим ліжечком,— так його зображують у церковних календарях. Гадаю, всі ми були дуже раді, що Нік так ревно охороняє тата. Тепер він не мав змоги молоти язиком, а то він напевне повідомив би Лівці й Лавузі силу подробиць, про які ніхто, крім членів сім'ї, знати не повинен.
Мама заходилася розпитувати Лівку з Лавугою, що і як, власне, сталося. І по чарчині віскі вона також не забула їм налити. Лавуга сказав, що йому не можна, бо він за кермом. Тоді мама принесла йому колу. Але згодом Лавуга віскі пив, а колу й не пригубив.
А тепер я перекажу всю розповідь Лівки й Лавуги. Не згадуватиму лишень, як тато стогнав уві сні, а Нік щоразу поправляв на ньому ліжник. Не описуватиму й те, як Лавуга, розповідаючи, випорожнив усю нашу велику вазу з печивом. І як мама, слухаючи його розповідь, раз у раз ойкала та охала, приказуючи: "О Боже мій, о Боже!"
Розповідь татових колег Лівки й Лавуги
(До слова кажучи, Лівка — малий і худий, а Лавуга — високий і теж худий).
Лавуга. Бачте, ласкава пані, вся ця історія така заплутана, що непросто й розповісти. Сьогодні о дев'ятій ранку я зі справою про відшкодування...
Лівка. Шановний колего, мені здається, що починати слід з учорашнього вечора!
Лавуга. Так, так, ваша правда. А може б, ви почали... Я знаю, в такому ділі ви завжди точніші...
Лівка. Учора наприкінці робочого дня пан Гоґельман ще був у доброму гуморі.
Лавуга. Щира правда, щира правда, ласкава пані, їй же Богу. Колега Гоґельман навіть розповів мені внизу, у холі, анекдота. Дуже смішного! Просто блискучого!
Лівка. Ще він казав, що відразу ж поїде додому. Але, мабуть, передумав, бо через півгодини його знову бачили в конторі.
Лавуга. Але ми увечері цього не знали. Нам про це тільки сьогодні розповів пан Бек, наш вахтер. Отож заходжу я сьогодні вранці до кабінету пана Гоґельмана — справа невідкладна, складна, пов'язана з відшкодуванням,— а колеги Гоґельмана, на диво, нема! Пані, що сидить у його приймальні, маю на увазі пані Каспарек, й каже мені: "Пан Гоґельман ще не прийшов!". А мені ж для справи про відшкодування конче потрібен один документик. Я гадав, що він лежить на столі в колеги Гоґельмана, але його там не виявилось.
Л і в к а. Колего Лавуго, я вас прошу! Пані Гоґельман це зовсім не цікавить. Одне слово, колега Лавуга бачить — і капелюх, і пальто вашого чоловіка в кабінеті є.
Лавуга. І це мені й пані Каспарек здалося дивним. Ми стоїмо і тільки руками розводимо. Раптом задзвонив телефон. Дзвонив вахтер Бек. Він хотів, аби пан Гоґельман повернув ключі від підвалу, які він дав йому вчора ввечері.