Ось так.
— Досс, — поважно і безпомічно промовив дядько Бенджамін, — ти — як і не ти.
— А як хто? — спитала Валансі.
Дядьку Бенджамін був доволі спантеличеним.
— Як твій дід Вонсбарра, — безнадійно промовив він.
— Красно дякую, — Валансі виглядала задоволеною. — Це справжній комплімент. Я пам'ятаю дідуся Вонсбарра. То був один з небагатьох справжніх людей, яких я знала, — більше нікого. Ну що ж, дядьку Бенджаміне, тепер нема сенсу ні наказувати, ні лаяти мене, ні благати, і перестаньте так страдницьки переглядатися з матір'ю та кузиною Стіклс. До жодного лікаря я не піду, а як ви його сюди приведете, я йому не покажуся. І що ви збираєтеся з цим зробити?
І справді, що? Не випадало, та й неможливо було затягнути Валансі до лікаря силоміць. Виглядало на те, що й іншим способом зробити це не вдасться. Материнські сльози і жалібні благання нічого не вдіяли.
— Не переймайся, мамо, — сказала Валансі з ноткою гумору, хоча й без найменшої неповаги. — Я не збираюся робити нічого страшного. Хочу лише трішки розважитись.
— Розважитись! — місіс Фредерік вимовила це слово так, ніби Валансі зібралася трішки заразитися туберкульозом.
Олів, яку її мати послала, щоб перевірити, чи зможе вона вплинути на Валансі, повернулася з палаючими щоками і сердитими очима та запевнила матір, що на Валансі не діє взагалі нічого. Вона, Олів, розмовляла з нею як справжня сестра, лагідно й розважливо, — а у відповідь на це Валансі звузила ті свої смішні очі, як щілинки, і все, що сказала: "Я не показую ясен, коли сміюся".
— Виглядало так, що вона це сказала не мені, а самій собі. І взагалі, мамусю, вона мене зовсім не слухала, що б я не казала. І це ще не все. Коли я нарешті зрозуміла, що нічого з цього не буде, то попросила, щоб вона, принаймні, не казала нічого дивного, коли наступного тижня прийде Сесіл, — хоча б йому. Мамусю, і як ти думаєш, що вона мені відповіла?
— Я певна, що й гадки не маю, — простогнала тітка Веллінгтон, приготувавшись до найгіршого.
— Вона сказала: "Хотіла б я трохи налякати твого Сесіла. У нього надто червоні губи, як для чоловіка". Мамусю, я ніколи не зможу ставитися до Валансі, як раніше.
— Її розум уражений хворобою, Олів, — урочисто сказала тітка Веллінгтон. — Вона не відповідає за свої слова.
Коли тітка Веллінгтон переповіла місіс Фредерік, що Валансі сказала Олів, та наполягала, щоб Валансі попросила пробачення.
— П'ятнадцять років тому ти змусила мене перепрошувати Олів за те, чого я не робила, — відповіла Валансі. — Нехай це старе перепрошення спрацює зараз.
Відбувся ще один фамільний конклав. Там були присутні всі, окрім кузини Гледіс, яка так страждала від невриту голови, "відколи бідна Досс звихнулася", що не могла брати на себе жодної відповідальності. Всі присутні вирішили, — тобто, згодилися з очевидним фактом, що наймудрішим буде залишити Досс у спокої на певний час, аж доки "її голова не стане на місце", як це експресивно виразив дядько Бенджамін. Словом, не зводити з неї очей, але й не напосідати. Термін "пильне очікування" ще не був вигаданий, але родичі Валансі зважилися саме на таку політику.
— Мусимо керуватися розвитком подій, — урочисто проголосив дядько Бенджамін. — Адже легше розбити яйця, аніж їх склеїти. Звісно, якщо вона остаточно вийде за межі…
Дядько Джеймс порадився з доктором Амброзом Марчем. Доктор Амброз Марч повністю схвалив прийняте рішення. Він вказав роздратованому дядькові Джеймсу — який волів би замкнути Валансі десь подалі, — що наразі вона не вчинила і не сказала нічого, що могло б вважатися доказом її безуму. А у наш здегенерований вік, на жаль, неможливо замкнути людину без доказів. Ніщо з викладеного дядьком Джеймсом не викликало у доктора Марча тривоги, навпаки, видавалося, що він кілька разів затулявся долонею, щоб приховати посмішку. Але ж він сам не був Стірлінгом. І дуже мало знав колишню Валансі. Дядько Джеймс вийшов і повернувся до Дірвуда, думаючи, що Амброз Марч — не найкращий лікар, і що Аделаїда Стірлінг могла зробити кращу партію.
РОЗДІЛ XIV
Життя не може зупинитися через трагедію. Треба готувати їжу, хоч би син помер, а ґанок мусить бути відремонтованим, хоч би єдина донька збожеволіла. Місіс Фредерік з її систематичним способом мислення давно вже призначила другий тиждень червня на ремонт ґанку, дах якого небезпечно прогнувся. Галасливий Абель вже кілька місяців, як був замовлений, і Галасливий Абель з'явився акурат вранці першого дня другого тижня та взявся до роботи. Звісно, був під газом. Галасливий Абель ніколи не був інакшим, як під газом. Але зараз він перебував лише в першій стадії сп'яніння, що чинила його балакучим і добродушним. Все ж запах віскі, який він ширив довкола себе, збаламутив місіс Фредерік та кузині Стіклс весь обід. Навіть Валансі, попри всю її емансипованість, це не подобалося. Зате подобався їй сам Абель, його яскрава образна мова, отож, помивши посуд, вона вийшла і сіла на сходи, щоб із ним порозмовляти.
Місіс Фредерік та кузина Стіклс сприйняли це з жахом, але що вони могли зробити? Валансі тільки глузливо посміхнулася, коли її кликали, і нікуди не пішла. Виявляється, так легко ставити опір, як уже почнеш! Направді важким є лише перший крок. Обидві дами боялися щось їй сказати, щоб вона не влаштувала сцени, а вже Галасливий Абель рознесе це по всенькій околиці, та ще й прикине зі свого боку чимало коментарів і перебільшень. День, хоч і червневий та сонячний, видався холодним, тому місіс Фредерік не могла сидіти при вікні, слухаючи перемовини тих обох. Вона зачинила вікно, отож Валансі та Галасливий Абель розмовляли сам на сам. Якби ж то місіс Фредерік знала, що вийде з тієї розмови, воліла б, щоб ґанок довіку зостався непоремонтованим.
Валансі сиділа на сходах, незважаючи на свіжий вітерець та червневий холод, що змусив тітку Ізабель зазначити, як змінилися пори року. Зате Валансі не переймалася можливою застудою. Як чудово сидіти в цьому прохолодному, прекрасному, п'янкому від пахощів світі та насолоджуватися свободою. Вона на повні груди вдихала чистий любий вітер, простягнувши до нього руки, — і нехай він торгає їй волосся, доки вона слухає Галасливого Абеля, що ділився своїми клопотами у перервах між веселим цюканням молотком та шотландськими пісеньками. Валансі подобалося його слухати — кожен удар молотка точно потрапляв у такт мелодії.
Старий Абель Ґай, попри свою сімдесятку, все ще був цілком показним на статечний патріархальний лад. Хоча грива його волосся була білосніжною, то все ж величезна борода, що спадала на фланелеву синю сорочку, зберігала свою пломінку червону барву, а очі — яскраву молодечу блакить. Густезні рудувато-білі брови більше нагадували вуса, ніж брови, можливо, тому він завжди скрупульозно виголював верхню губу. Щоки були червоними, а ніс теж мав би бути червоним, однак не був. То був правильний досконалий орлиний ніс, яким міг би пишатися римлянин благородної крові. Шість футів два дюйми зросту — без взуття! — широкі плечі, вузькі стегна. Замолоду він був славним кавалером, вважаючи всіх жінок надто чарівними, щоб зв'язати свою долю з якоюсь однією. Ті його літа були яскраво-барвистим пасмом безумств, авантюр, любовних пригод, злетів та падінь. Одружився в сорок п'ять із гарненькою тендітною дівчиною, яка після кількох років бурхливого життя з ним зійшла в могилу. На її похороні Абель побожно упився і все повторював п'ятдесят п'ятий розділ Ісаї[36] — Абель знав напам'ять більшу частину Біблії та майже всі псалми, — а священник, якого він не любив, молився або ж намагався молитися. Потім у його домі порядкувала неохайна стара родичка, що варила їсти і підтримувала сякий-такий лад. У таких безнадійних умовах росла мала Сесілія.
Завдяки демократичній атмосфері загальної школи Валансі доволі близько познайомилася з "Сіссі Ґай", хоча Сіссі була на три роки від неї молодша. По закінченні школи їхні шляхи розійшлися і вони більше не бачилися. Старий Абель був пресвітеріанином, себто, за тим обрядом він брав шлюб, хрестив доньку та ховав дружину. Пресвітеріанську теологію він знав краще від не одного священника і на багатьох із них наганяв жаху своїми аргументами. Але до церкви не ходив ніколи. Кожен новий пресвітеріанський священник, щойно приїхавши до Дірвуда, намагався навернути Галасливого Абеля. Але не більше разу кожен, бо Галасливий Абель на жодні навертання не піддавався. Пр. містер Бентлі, пробувши у Дірвуді вісім років, вже після трьох місяців свого пасторювання намагався не чіпати Галасливого Абеля. Якось він навідав Галасливого Абеля і застав його у теологічній стадії сп'яніння — яка звичайно наступала після сентиментально-плачливої і передувала галасливій та ще пізнішій блюзнірській. Фінальним етапом була красномовна молитва, в якій грішник гаряче каявся і віддавав себе у руки гнівного Бога. Далі цього Абель не просунувся. Зазвичай він так, стоячи навколішках, засинав і прокидався вже тверезим. А п'яним до нестями не був ніколи.
При тій зустрічі Абель запевнив містера Бентлі, що є добрим пресвітеріанином і певним у своєму виборі. Наскільки він знає, гріхів, у яких треба покаятися, в нього нема.
— Чи ж ви ніколи в житті не зробили нічого, за чим жалуєте? — спитав містер Бентлі.
Галасливий Абель почухав густу сиву гриву і вдав, наче застановився.
— Либонь, що так, — сказав він врешті. — Були жінки, котрих я міг поцілувати, а не поцілував. Завше через це жалую.
Містер Бентлі вийшов і пішов собі додому.
Абель подбав, щоб Сіссі була охрещена як годиться, — сам він у той час був весело-п'яним. Пильнував, щоб вона регулярно відвідувала церкву та недільну школу. Церковна громада прийняла її, отож вона стала членом місійного хору та молодіжно-жіночої місійної спілки. То була вірна, скромна і щира маленька трудівниця. Всі її любили і всі її жалували. Така вона була лагідна, мила, вродлива делікатною крихкою вродою, що легко в'яне без любові і ніжності. Але ця прихильність не перешкодила тому ж загалу накинутися на неї, мов зграя голодних котів, коли трапилося нещастя.
Чотири роки тому Сіссі Ґай найнялася на літо до одного з готелів Маскока як офіціантка. Коли ж восени повернулася, то змінилася до невпізнання.