Принаймні в нього складалося таке враження.
Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.
— Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою "Повітряну личинку", я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються карлики. Ти володієш надзвичайною силою уяви. Так би мовити, оригінальною і заразною.
Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.
— Карлики справді існують, — сказала вона тихо.
— Справді існують?
Зробивши паузу, дівчина відповіла:
— Так само, як ви та я.
— Як я і ти? — повторив Тенґо.
— Якщо захочете, то й ви побачите.
Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна. В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчата-підлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.
— Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення "Повітряної личинки".
— Якщо цього бажаєте.
— Бажаю, — коротко відповів Тенґо.
— Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, — сказала Фукаері.
— Зустрітися з однією людиною? — запитав він.
Дівчина кивнула.
— З якою людиною? — поцікавився Тенґо.
Фукаері пропустила повз вуха його запитання.
— Щоб з нею поговорити, — сказала вона.
— Якщо треба, то я не проти зустрічі, — відповів Тенґо.
— У неділю вранці ви нічим не зайняті, — без запитальної інтонації спитала дівчина.
— Не зайнятий, — відповів Тенґо. "Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали", — подумав він.
Скінчивши їду, Тенґо попрощався з Фукаері. У рожевий телефонний апарат ресторану кинув кілька десятиєнових монет і подзвонив Комацу на роботу. Він ще був там, але довго не брав слухавки. Тенґо увесь цей час чекав, приклавши слухавку до вуха.
— Ну то як? Усе гаразд? — спитав Комацу грубувато.
— У принципі Фукаері погодилася на те, щоб я переробив "Повітряну личинку". Принаймні так мені здалося.
— Та це ж здорово! — сказав Комацу. Його голос став веселішим: — Чудово! Правду кажучи, я трохи переживав. Як би це сказати... чи ти зі своїм характером впораєшся з такими переговорами.
— Ніяких особливих переговорів я не вів, — сказав Тен-ґо. — Не було потреби переконувати. Приблизно пояснив, про що йдеться, і далі вона сама, здається, вирішила.
— Байдуже! Якщо є результат, то мені нема до чого прискіпатися. Значить, план можна здійснювати.
— Тільки перед цим мені треба зустрітися з однією людиною.
— Якою?
— Не знаю. В усякому разі, вона хоче, щоб я побачився з цією людиною і поговорив.
На кілька секунд Комацу замовк.
— Ну, то коли збираєшся його побачити?
— Найближчої неділі. Вона поведе мене до цього чоловіка.
— Не забувай про один важливий принцип, який стосується таємниці, — серйозним голосом нагадав Комацу. — Бажано, щоб її знало якомога менше людей. Наразі про наш план відомо лише трьом людям. Тобі, мені й Фукаері. Я не хотів би їхню кількість збільшувати. Розумієш?
— Теоретично, — відповів Тенґо.
Після того голос Комацу знову пом'якшав.
— Так чи інакше, Фукаері погодилася на те, щоб ти приклав свою руку до її рукопису. Що не кажи, це найважливіше. Далі якось воно буде.
Тенґо переклав слухавку в ліву руку і вказівним пальцем правої поволі натиснув скроню.
— Послухайте, Комацу-сан! Мене дуже непокоїть, не знаю, що саме, але мені здається, що зараз я втягуюся в якусь незвичну справу. На зустрічі з Фукаері нічого особливого не відчував, а от коли з нею попрощався і залишився сам-один, то таке відчуття поступово набрало сили. Не знаю, чи це можна назвати передчуттям, але, в усякому разі, тут є щось дивне. Щось незвичайне. Я відчуваю це не головою, а всім тілом.
— Таке відчуття з'явилося в тебе після зустрічі з Фукаері?
— Та начебто. Здається, Фукаері — це щось справжнє. Звісно, так лише підказує мені інтуїція.
— Тобто, що вона — справжній талант?
— Про талант я не можу сказати. Бо тільки щойно з нею зустрівся, — сказав Тенґо. — Та мені здається, що вона бачить те, чого ми не бачимо. Можливо, в ній є щось особливе. І це привертає до себе увагу.
— З головою в неї все гаразд?
— Вона ексцентрична, але, гадаю, з головою у неї все в нормі. Мова загалом логічна, — сказав Тенґо і зробив паузу. — Тільки щось у ній інтригує.
— В усякому разі, вона тобою зацікавилася, — підсумував Комацу.
Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив.
— Так багато я не знаю.
— Вона зустрілася з тобою й зрозуміла, що ти здатний переробити "Повітряну личинку". Словом, ти їй сподобався. Тенґо-кун, це справді великий успіх. Що буде далі, я сам не знаю. Звісно, ризик є. Але ж ризик — це своєрідна приправа до життя. Негайно берися до вдосконалення "Повітряної личинки". Часу обмаль. Перероблений рукопис треба якнайшвидше повернути на купу конкурсних творів. Замінити оригінал. За десять днів упораєшся?
Тенґо зітхнув.
— Важкувато.
— Не треба доводити до остаточного варіанта. На наступному етапі ще буде час трішки підправити. А поки що зроби, що можеш.
Тенґо прикинув у голові обсяг роботи.
— Якщо так, то, можливо, десяти днів вистачить. Та все одно доведеться попітніти.
— Попрацюй, — сказав Комацу радісно. — Подивися на світ її очима. Ти — посередник, що пов'язує її світ з реальним світом. Тенґо-кун, ти зможеш. Мені...
На цьому розмова урвалася — вичерпалися десятиєнові монети.
Розділ 5
(про Аомаме)
Робота, що вимагає професійної майстерності й тренування
Виконавши завдання, Аомаме трохи походила, а тоді поїхала на таксі до готелю в Акасаці. Перед тим як повернутися додому й лягти спати, відчула потребу заспокоїти збуджені нерви алкоголем. У всякому разі, вона щойно зуміла відправити туди одного чоловіка. Хоча такий негідник і вартий цього, але все-таки був сякою-такою людиною. У її руках усе ще залишалося відчуття того, як життя покидало його. Він востаннє дихнув, і його душа відділилася від тіла. Аомаме не один раз відвідувала бар цього готелю на верхньому поверсі високої будівлі, з гарним видом на Токіо, із зручним шинквасом.
У бар вона зайшла відразу по сьомій. Молодий дует — піаніст і гітарист — виконували мелодію пісні "Sweet Lorraine" непогано, хоча копіювали старий грамофонний запис Нета Кінґа Коула. Як завжди, вона сіла за шинквас, замовила тонік з джином і тарілочку фісташок. У барі було ще мало відвідувачів. Молода парочка, що, поглядаючи на вечірній краєвид, попивала коктейль, чотири чоловіки у строгих костюмах, які, видно, проводили ділові переговори, та іноземне подружжя з келихами "Martini" в руках. Аомаме довго потягувала тонік з джином. Швидко сп'яніти не хотіла. Попереду ще довгий вечір.
Вона добула із сумки через плече книжку і взялася її читати. Книжка була про Маньчжурську залізницю 30-х років. Маньчжурська залізниця (точніше, акціонерне товариство "Південно-Маньчжурська залізниця") народилася наступного року після закінчення японсько-російської війни внаслідок отримання залізничної лінії та права на її користування від Росії і швидко розширювала масштаби своєї діяльності. Ставши авангардом нападу Великої японської імперії на Китай, 1945 року була ліквідована радянськими військами. До початку німецько-радянської війни вона, в поєднанні з транссибірською залізницею, давала змогу за тринадцять діб діставатися від Сімоносекі до Парижа.
"Якщо молода жінка в діловому костюмі, з великою сумкою через плече на сусідньому стільці завзято читає в барікнижку з твердою обкладинкою про Маньчжурську залізницю і навіть п'є щось хмільне, то навряд чи можна вважати її висококласною повією, яка полює на клієнта", — подумала Аомаме... Щоправда, вона не знала добре, який вигляд узагалі має справжня така повія. Зрештою, якби вона, Аомаме, й була повією, що має намір підхопити на гачок багатого бізнесмена, то, звичайно, постаралася б не бути на неї схожою, щоб не напружувати клієнта й ненароком не опинитися за стінами бару. Скажімо, одяглася б, як зараз, у діловий костюм від Дзюнко Сімади, у білу блузку, надміру не помадилася б, носила б із собою велику практичну сумку через плече і читала б книжку про Маньчжурську залізницю. Зрештою, якщо добре подумати, то своїм недавнім вчинком вона нітрохи не відрізняється від повії, що ловить клієнта.
З плином часу відвідувачів ставало дедалі більше. Вона незчулась, як простір навколо неї заповнився людським гамором. Однак такі відвідувачі, яких вона хотіла, не з'являлися. Аомаме попросила ще одну порцію тоніку з джином, замовила біфштекс з овочами (бо ще не вечеряла) і далі читала книжку. Невдовзі зайшов один чоловік і сів перед шинквасом. Сам-один. Досить засмаглий, у синьо-сірому костюмі вишуканого крою. З непогано вибраною краваткою — не надто яскравою і не надто скромною. Років п'ятдесяти. З досить рідким волоссям. Без окулярів. Видно, приїхавши до Токіо у відрядження, залагодив свою справу і перед тим, як лягти спати, вирішив вихилити чарчину. Як Аомаме. Вливши в нутро відповідну дозу алкоголю, зняти нервове напруження.
Більшість працівників фірм, що приїжджають до Токіо у відрядження, зупиняється не в такому висококласному готелі, а в набагато дешевшому, призначеному саме для таких бізнесменів. Поруч зі станцією, з маленькими номерами, майже всю площу яких займає ліжко, з вікном, що впирається в стіну сусіднього будинку, з такою тісною душовою, що не скупаєшся в ній, поки разів двадцять не тицьнешся ліктями об стіни. З торговими автоматами в коридорах кожного поверху, в яких можна купити напої й туалетні аксесуари. Вони здавна вибирають їх із двох причин: через обмеженість витрат на відрядження або з метою покласти у свою кишеню гроші, викроєні завдяки перебуванню в дешевому готелі.