Щоправда, з роками вона перестала лякати блідого чоловіка, щоб він підстрибував, і не дзвонила більше до старої, що торгувала ляльками, проте голову закидала дедалі зухваліше і виявляла, особливо після того, як поверталася восени з приміської дідової вілли, нахил до пихи й марнославства.
Одного разу консул був прикро вражений, застукавши Тоні, разом з мамзель Юнгман, над Клареновою "Мімілі"; він погортав книжку, тоді мовчки раз і назавжди замкнув її в шафу. Невдовзі після цього виявилося, що Тоні – Антонія Будденброк! – без нічийого нагляду пішла з одним гімназистом, товаришем братів, гуляти до міської брами. Пані Штут, та сама, що бувала в найвищих колах, помітила молоденьку пару, а купуючи в Меллендорфів старі речі, між іншим зауважила, що, мовляв, мамзель Будденброк уже доходить літ, бо… А пані Меллендорф веселим тоном переповіла все консулові. Отже, прогулянки скінчилися. Одначе далі виявилося, що мадемуазель Тоні часто ходить за міську браму до одного старого трухлявого дерева й забирає з дупла, не заліпленого як слід вапном, записочки від того гімназиста, а також лишає там свої відповіді. Коли й про це дізналися, стало ясно, що п'ятнадцятирічну Тоні необхідно віддати під суворішу опіку, в пансіон панни Вайхброт, Мюленбрінк, номер сім.
Розділ сьомий
Тереза Вайхброт була горбата, така горбата, що як стояла біля стола, то ледве виглядала з-за нього. Вона мала сорок один рік, проте не дуже дбала про зовнішній вигляд і вбиралася, як дама на сьомому десятку. На свої сиві, попідкладувані буклі вона одягала чепчик з зеленими стрічками, що спадали на вузенькі, як у дитини, плечі, а на скромній чорній сукні ніхто не бачив ніякої оздоби, крім великої довгастої брошки з портретом її матері, мальованим на порцеляні.
У маленької панни Вайхброт були пильні, розумні карі очі, трохи горбуватий ніс і тонкі губи; вона вміла їх дуже рішуче стискати. Взагалі в усій її невеличкій постаті, и кожному русі відчувалася сила, хоч і смішна, але така, що викликала пошану. Великою мірою цьому сприяла і її манера говорити. Говорячи, вона жваво й різко рухала спідньою щелепою, швидко, енергійно кивала головою, і кожне слово її було точне, ясне й виважене, на сто відсотків літературне, а кожна приголосна в ньому старанно виділена. Вимову ж голосних вона аж переборщувала, і в неї, наприклад, замість "масло" виходило "месло" чи навіть "мосло", а свого вередливого тонкоголосого песика вона звала не "Бобі", а "Бабі". Коли вона казала котрійсь учениці: "Дитено, не дорій!" і гачкуватим пальцем стукала ію столу, то це вже напевне справляло враження; або як мадемуазель Попіне, француженка, клала собі в каву надто багато цукру, панна Вайхброт так промовисто зводила очі на стелю, перебирала пальцями по столу, ніби по клавішах, і казала: "Я б уже взяла цілу цокорницю!", що мадемуазель Попіне червоніла, мов буряк…
Змалку – господи, яка ж вона, мабуть, була крихітка змалку! – Тереза Вайхброт називала себе "Зеземі" і не відмовилась від того зміненого імені й досі; найкращим і найпильнішим ученицям, і тим, що жили в пансіоні, й тим, що тільки приходили на уроки, вона дозволяла вживати саме це звертання.
– Зви мене Зеземі, дитино, – першого ж дня сказала вона Тоні Будденброк, швидко цмокаючи її в чоло. – Мені буде приємно.
Її старшу сестру, мадам Кетельсен, звати було Неллі. Мадам Кетельсен було десь років сорок вісім. Після смерті чоловіка вона лишилася без засобів існування, тому шила коло сестри в маленькій кімнатці нагорі й харчувалася разом з ученицями. Одягалася вона так само, як і Зеземі, але, на противагу їй, була надміру висока; на худих руках у неї завжди красувалися вовняні напульсники. Вона не була вчителькою, не знала, що таке суворість, і вся аж світилася лагодою і тихою радістю. Якщо котрась вихованка панни Вайхброт робила шкоду, мадам Кетельсен заходилась добродушним, з надміру щирості майже жалісним сміхом; тоді Зеземі стукала по столу пальцем, вигукувала: "Неллі!", що в неї виходило як "Наллі!", і сестра злякано замовкала.
Мадам Кетельсен слухалася своєї молодшої сестри, терпіла, коли та шпетила її, мов дівчисько, внаслідок чого Зеземі щиро її зневажала. Тереза Вайхброт була начитана, навіть можна сказати вчена жінка, і їй тільки ціною неабияких зусиль вдавалося зберегти в собі дитячу віру, нескаламучену релігійність і надію, що за своє гірке, безбарвне життя вона дістане винагороду на небі. А мадам Кетельсен, навпаки, була невчена, невинна й простодушна.
– Блаженна Неллі! – казала Зеземі. – Господи, яка вона дитина, ніколи її не мучили сумніви, ніколи їй не доводилось боротися, ото щаслива!
В цих словах було стільки ж зневаги, скільки й заздрощів. Зеземі грішила й на таке почуття, хоч, врешті, його можна було вибачити.
На високому першому поверсі червоного цегляного будиночка в передмісті, оточеного гарно доглянутим садком, містилися класні кімнати та їдальня; на другому поверсі, а також у мансардах були спальні. Вихованок панна Вайхброт мала небагато: в пансіон приймали тільки старших дівчаток, бо там були не всі гімназійні класи, а лиш три останні, – так само й для тих, хто приходив на уроки з дому. Зеземі також пильнувала, щоб до неї попадали тільки дочки з безумовно значних родин. Тоні Будденброк, як ми вже згадували, зустрінуто дуже ласкаво; навіть більше: на вечерю Тереза приготувала "бішоф" – солодкий червоний пунш, який пили охолодженим; вона чудово вміла його робити.
– Ще трішечки бішафа? – питала вона, ласкаво киваючи головою. І це звучало так апетитно, що ніхто не відмовлявся.
Панна Вайхброт сиділа на чільному місці на двох подушках з канапи і енергійно, обачно порядкувала вечерею; вона якомога дужче випростувала своє хирляве тіло, лунко стукала по столу, вигукувала "Наллі!" чи "Бабі!" й поглядом угамовувала мадемуазель Попіне, коли та намірялася покласти собі на тарілку весь холодець від печеної телятини. Тоні посадовлено між двома іншими пансіонерками: Армгард фон Шіллінг, русявою натоптаною дочкою мекленбурзького поміщика, та Гердою Арнольдее. н з Амстердама, елегантною, дивної вроди дівчинкою з буйними каштановими косами, карими, близько посадженими очима й білим, гарним, трохи гордовитим личком. Навпроти без угаву теревенила щось француженка, що скидалася на негритянку й носила у вухах величезні золоті сережки. В кінці столу кисло всміхалася худюща англійка міе Браун, що також мешкала в пансіоні.
Завдяки бішофові панни Вайхброт усі швидко заприязнилися. Мадемуазель Попіне розповіла, що вночі її знову мучили кошмари. Ah, quelle horreur![37] Вона так кричала: "Рятуйте! Рятуйте! Злодії!", що аж усі схоплювалися з ліжок. Потім виявилося, що Герда Арнольдсен грає не на фортепіано, як усі, а на скрипці, і її тато – Гердиної матері вже не було живої – пообіцяв їй купити справжнього страдіваріуса. Тоні була немузикальна, як більшість Будденброків і всі Крегери. Вона не могла навіть розрізняти хоралів, що їх грали в Марийській церкві. О, орган у Nieuve kerk[38] в Амстердамі має vox humana, людський голос, і як же він чудово звучить! Армгард фон ІПіллінг розказувала про корів у їхньому маєтку.
Та Армгард з першої ж хвилини справила на Тоні велике враження, бо це була перша дівчина аристократичного роду, з якою вона зіткнулася. Яке це щастя – зватися фон Шіллінг! Батьки Тоні мали старовинний, найкращий у місті будинок, дід з бабою були люди з великопанськими звичками, проте звалися вони, на превеликий жаль, зовсім просто: "Будденброки" і "Крегери". Онучку елегантного Лебрехта Крегера зачарувало аристократичне походження Армгард, і вона часто нишком думала собі, що те чудове "фон" насправді куди більше личило б їй самій – таж Армгард, господи боже мій, навіть не вміла шанувати свого щастя, викохувала собі товсту косу, дивилася на світ ласкавими блакитними очима, по-мекленбурзькому розтягувала слова і зовсім не думала про своє походження. В ній не було й натяку на якусь аристократичність, вона нітрохи на неї не претендувала і не мала до неї смаку. Те слово "аристократичність" міцно запало в голову Тоні, і вона щиро й переконано доточувала його до Герди Арнольдсен.
Герда була трохи не така, як решта, й мала в собі щось дивне, чужинницьке. Вона любила трохи вигадливо зачісувати свої буйні каштанові коси, хоч Зеземі була й невдоволена тим, а дехто вважав за витребеньки її гру на скрипці, – і треба сказати, що в слово "витребеньки" вони вкладали суворий осуд. А проте всі погоджувалися з Тоні, що Герда аристократична дівчина. Все в неї було аристократичне: не по роках розвинена постать, звички, навіть її речі: скажімо, паризьке туалетне приладдя з слонової кістки. Тоні зразу зуміла скласти йому ціну, бо вдома в них також було чимало дрібничок, що їх батьки чи дід з бабою привезли з Парижа й дуже ними дорожили.
Ці три дівчинки швидко потоваришували. Вони вчилися в одному класі і жили в одній, найбільшій спальні на другому поверсі. Які то були приємні, веселі хвилини, коли вони о десятій годині йшли на спочинок і, роздягаючись, балакали про те й про се – півголосом, бо за стіною мадемуазель Попіне вже починали привиджуватись злодії. Вона спала разом з маленькою свою Еверс із Гамбурга; її батько, аматор і збирач мистецьких речей, саме переїхав до Мюнхена.
Спущено смугасті брунатні завіси, на столі горить низенька лампа, заслонена червоним дашком, кімнату сповнює легенький запах фіалок і чистої білизни, все це навіває тихе почуття втоми, безжурності й мрійливості.
– Боже! – мовить Армгард, майже раздягнена сидячи на краю ліжка. – Який же красномовний доктор Нойман! Заходить до класу, спиняється коло столу й починає про Расіна…
– У нього гарне високе чоло, – зауважує Герда; вона розчісує коси перед дзеркалом у простінку між вікнами, освітленим двома свічками.
– Авжеж, – швидко згоджується Армгард.
– І ти тільки тому й почала про нього мову, щоб почути це, Армгард. Ти не зводиш з нього своїх блакитних очей, ніби…
– Ти його кохаєш? – питав Тоні. – Ніяк не розв'яжу шнурка на черевику, будь ласка, Гердо… ну от! То ти його кохаєш, Армгард? Тоді одружися з ним! Це ж дуже добра партія: він стане викладачем гімназії.
– Боже, які ви лихі. Я його зовсім не кохаю.