Ні, я не став розпочинати війни, в якій навряд чи переміг би. Я просто зробив запис — без зайвих подробиць, але з точністю, що її вимагає наука. Я прочитаю його тобі, Еллен, бо ти дівчина добра й прагнеш знань; запам'ятавши те, що почуєш, ти зможеш зробити неоціненну послугу науці, коли зі мною щось скоїться. Справді, люба Еллен, моя професія таїть у собі стільки ж небезпек, як і ремесло воїна. Цієї ночі, — провадив він далі, озирнувшись, — цієї жахливої ночі моєму життю загрожувала смертельна небезпека!
— Від кого?
— Від чудовиська, що я його відкрив. Воно насувалося на мене, і скільки я не відступав, підходило дедалі ближче. Певне, своє життя я завдячую свічці: я, поки записував, тримав її між собою і чудовиськом, використовуючи як для освітлення, так і для захисту. Але зараз ти почуєш опис звіра й сама переконаєшся, як ризикуємо ми, подвижники науки, заради блага всього людства.
Природознавець підніс свої записи до очей і наготувався читати при тьмяному світлі, яке небеса посилали на рівнину, додавши:
— Слухай, дівчино, й ти почуєш, яким скарбом мені пощастило збагатити природничу історію!
— Ви, значить, самі й створили це чудовисько? — сказала Еллен, припинивши марно споглядати прерію; і в її ясно-блакитних очах засвітився лукавий вогник, який свідчив, що вона вміла грати на слабостях свого вченого співрозмовника.
— Хіба владна людина вдихнути життя в неживу матерію? Хотів би я, щоб це було так! Тоді б ти незабаром побачила "Historia Naturalis Americana"[20], яка присоромила б усіх жалюгідних наслідувачів того француза Бюффона! Можна було б внести значне вдосконалення в будову всіх чотириногих, особливо тих, що їх характерною відзнакою є прудкість. Одна пара їхніх кінцівок працювала б на принципом важеля, а може, то були б сучасні колеса, хоч я ще не вирішив, де краще застосовувати це вдосконалення — в передній чи задній парі кінцівок, — бо ще не визначив, коли витрачається більше мускульної сили: при волочінні чи при відштовхуванні. Піт, що його виділяють тварини, допоміг би зменшити тертя й створив би додаткову рушійну силу, Але все це нездійсненне — принаймні поки що, — додав він, підніс до очей нотатник і почав голосно читати: — "Шостого жовтня 1805 року (сподіваюсь, ти розумієш не гірше за мене, що це — дата події). Чотириноге, побачене при світлі зір і кишенькового світильника в преріях Північної Америки — широту й довготу дивись у щоденнику. Genus[21] невідомий, тому волею першовідкривача і з огляду на щасливу вечірню годину, коли його побачено, дістає найменування Vespertilio Horribilis Americanus[22]. Розміри (на око) — величезні: довжина — одиннадцять футів, висота — шість футів. Постава голови — пряма; ніздрі — розширені; очі виразні й люті; зуби — зазублені й численні; хвіст — горизонтальний, хитливий, трохи подібний до котячого; лапи — великі, волохаті; кігті — довгі, криві, небезпечні; вуха — непомітні; роги — видовжені, грізні, розходяться в боки; колір — попелясто-свинцевий з рудими підпалинами; голос — пронизливий, войовничий і відворотний; вдача — стадна, м'ясоїдна, люта і безстрашна…" Ось воно! — закричав Оубед, закінчивши цей повчальний опис. — Ось той звір, який, очевидно, суперничатиме з левом за титул царя звірів!
— Я не все зрозуміла, докторе Баттіус, — відповіла кмітлива дівчина, що знала маленьку ваду природознавця й досить часто робила йому приємність, величаючи званням, яке той так любив. — Але тепер я пам'ятатиту, що відходити від табору небезпечно, коли у прерії никають такі чудовиська.
— Саме так — никають, — підхопив природознавець, підійшовши майже впритул і знизивши голос до неофіційного довірливого шепоту, промовистішого, ніж його слова. — Ніколи ще моя нервова система не зазнавала таких випробувань; була хвилина, зізнаюсь, коли fortiter іn re[23] ледь не втратив мужності перед тим жахливим створінням, але любов до природознавства підтримала мене, і я переміг!
— Ви розмовляєте зовсім не так, як у нас в Теннессі, — сказала Еллен, силкуючись стримати сміх. — Боюся, що я не розумію вас. Коли я не помиляюсь, ви хотіли сказати, що у вас тієї хвилини було куряче серце?
— Безглузде порівняння, побудоване на незнанні організму двоногих! Серце курки пропорційне іншим її органам, і ряду курячих у природних умовах властива хоробрість. Еллен, — додав він з урочистим виглядом, щоб справити враження на уважну дівчину, — мене переслідували, мені загрожувала небезпека, про яку не вважаю за гідне говорити… О, що це?
Еллен здригнулась, адже її співрозмовник говорив так переконливо, з такою простодушною щирістю, що при всій жвавості розуму вона майже повірила йому. Глянувши, куди показував лікар, вона побачила якогось звіра, що мчав по прерії просто до них. Ще не зовсім розвиднілось, і годі було добре розгледіти тварину, але те, що можна було роздивитися, давало підстави думати, що звір справді лютий і дикий.
— Це воно! Воно! — закричав учений, інстинктивно хапаючись за свої записи, тимчасом як ноги його дрижали у відчайдушнім зусиллі встояти на місці. — Ось, Еллен, доля дає мені нагоду виправити помилки, які я міг зробити при світлі зірок… Дивись, попелясто-свинцеве… вух немає… роги величезні!
Голос його урвався, руки заклякли — почувся рев, а точніше, пронизливий рик, досить грізний, щоб злякати людину і з твердішим серцем, ніж у нашого натураліста. Крики тварини дивною луною прокотилися над прерією, а потім запала глибока врочиста тиша, яку раптом порушив вибух нестримного дівочого сміху, — звук куди мелодійніший. А природознавець стояв, мов бовван, і без учених коментарів дозволяв чималому ослові, не намагаючись захиститися від нього своїм знаменитим світильником, обнюхувати себе.
— Та це ж ваш осел! — вигукнула Еллен, як тільки змогла перевести дух і заговорити. — Ваш терплячий, працьовитий ослик!
Учений переводив очі з тварини на дівчину, а з неї знов на осла, неспроможний і слова вимовити з подиву.
— Чи ви не впізнаєте тварини, яка так довго працювала на вас? — не вгавала дівчина, сміючись. — А я ж тисячу разів чула, як ви казали, що вона служила вам вірою і правдою, і що ви любите її, мов брата!
— Asinus domesticus!..[24] — ледь вимовив Оубед, хапаючи ротом повітря, ніби задихався. — Не може бути ніякого сумніву щодо роду; і я ладен стверджувати, що ця тварина не належить до виду equus[25]. Так, Еллен, безперечно, це мій Азінус; але це не той веспертіліо горрібіліс, що я його відкрив у прерії! Це зовсім інший звір, запевняю тебе, дівчино, і має він зовсім інші ознаки у всіх важливих деталях. Той звір — м'ясоїдний, — промовив він далі, зазирнувши в нотатник, — а цей — травоїдний. Там вдача — люта, небезпечна, а тут — терпляча, стримана; вуха там — непомітні, тут — видовжені; роги там розходяться тощо, а тут їх і зовсім немає!
Мову його урвав новий вибух сміху, і вчений трохи отямився.
— Образ веспертіліо відбився на сітчастій оболонці мого ока, — заговорив, ніби виправдуючись, ошелешений дослідник таємниць природи, — і мені — це просто смішно! — мій вірний осел здався тим чудовиськом… Але мене дивує, яким чином він опинився на волі!
Тоді Еллен розповіла йому про напад індіанців і його наслідки. Вона розповіла, як худоба вирвалася з табору й розбіглася по прерії, з такою точністю, що це могло б викликати підозри в не такого простодушного слухача. Не хотівши казати цього прямо, вона все ж натякнула натуралістові, що він, певне, помилився, прийнявши переполохану худобу за диких звірів. Дівчина закінчила свою оповідь, щиро поскаржившись на те, що в них украли коней і тепер родина у вельми скрутному становищі. Природознавець вражено слухав її, ні разу не перепинивши, і з його губ не зірвався жоден вигук подиву. Спостережлива дівчина, однак, завважила: поки вона розповідала, натураліст нишком видер з нотатника ту цінну сторінку, і це свідчило, що автор записів розпрощався зі своєю ілюзією. Відтоді ніхто в світі більше не чував про "Vespertilio Horribilis Americanus", і природнича наука безповоротно втратила важливу ланку в ланцюзі розвитку тваринного світу, який, кажуть, зв'язує землю з небом і в якому людина мислиться таким близьким родичем мавпи.
Коли доктор Бат довідався про всі обставини нападу, його зразу стурбувало зовсім інше. Він залишив Ішмаелові на збереження чимало фоліантів і кілька ящиків, набганих зразками рослин і опудалами тварин; отож його осяяло, що такі хитрі грабіжники, як сіу, не могли знехтувати нагоди заволодіти таким скарбом. Хоч як Еллен запевняла його, що все гаразд, природознавець не міг заспокоїтись, і вони розійшлись: доктор Бат — поспішаючи розвіяти свої сумніви й страхи, дівчина — прослизнути в самітний і мовчазний намет так само безшумно й швидко, як недавно проминула його.
РОЗДІЛ VІІ
Як! Де поділась половина почту?
Шекспір. Король Лір
Уже зовсім подніло над безкінечним обширом прерії, коли Оубед вступив у табір. Учений так голосив за своєю уявною втратою, що відразу побудив сонливу скватерову родину. Ішмаел з синами й похмурий брат його дружини хутко повставали й тепер, при світлі сонця, помалу визначили розміри своїх збитків.
Ішмаел, міцно зціпивши зуби, оглянув нерухомі, важко навантажені фургони, подивився на збентежених, безпорадних дівчаток, що горнулися до своєї сердитої і засмученої матері, й подався в прерію, ніби йому стало душно в таборі. Слідом за ним рушили кілька його супутників, намагаючись прочитати в його похмурих очах, що їм робити далі. Всі, зберігаючи глибоку й похмуру мовчанку, піднялися на вершину нийближчого пагорба, звідки відкривався неосяжний круговид голої рівнини. Але нічого вони не побачили, крім самітного бізона, який пощипував бідну висохлу травицю, та ще докторового осла, що, скориставшись свободою, ласував поживнішим, ніж звичайно, кормом.
— Ті негідники залишили нам тільки одну худобину, щоб поглузувати з нас, — сказав Ішмаел, кинувши оком на осла, — та й то найнікудишнішу з усього гурту. Важкий тут грунт, хлопці, щоб виростити врожай, а все-таки доведеться якось добувати харч для стількох голодних ротів!
— У таких місцях рушниця краща, ніж мотика, — відповів старший син, зневажливо копнувши твердий, спраглий грунт. — Хай тут колупається той, хто звик обідати не кукурудзяною кашею, а жебрацькими бобами.