Санчо і свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годі було збігти: мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надіждав його. Дон Кіхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порівнявшись із ним, сказав:
— Здається мені, пане, що треба нам у якійся церкві заховатися, бо ви тому чоловікові такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас із вами в тюрягу запроторять, а звідти покіль вийдемо, то й голови нам пооблазять.
— Замовч,— сказав йому Дон Кіхот.— Ти бачив коли, чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?
— За смердовбивство я не знаю,— відповів Санчо,— сам на чуже життя не важив ізроду, знаю тільки що Свята Германдада за тими сочить, що на битому шляху бійку заводять, а я в таке мішатись не хочу.
— Не журися, друже,— заспокоїв його Дон Кіхот,— я тебе не то од Германдади, а і од самих халдеїв одзволю. Але ти скажи мені по щирій правді: чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузі, що людям відомий? Чи читав у якомусь романі, щоб хто коли сміливіше нападав, стійкіше захищався, завзятіше рубався, спритніше ворога з сідла скидав?
— Як направду сказати,— признався Санчо Панса,— то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тільки, Господи, щоб за ту вашу хвабрість не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи: он у вас із уха кров як цебенить. А в мене в торбі і смиканина є, і масті білої трошки.
— Не треба було б того нічого,— відказав Дон Кіхот,— якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф'єрабраса: одна б його краплинка — і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту.
— А що то за плящина, що то за бальзам? — спитав Санчо Панса.
— Я того бальзаму рецепт напам'ять знаю,— одказав Дон Кіхот,— з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись — як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляється), зараз обереж-ненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш.
— Коли таке діло,— сказав Панса,— то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу: дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити?
— Та за які три реали можна буде шість кварт наробити,— відповів Дон Кіхот. [60] — Бий його Божа сила! — вигукнув Санчо.— То чого ж ви, пане, чекаєте? Наробіть і мене навчіть.
— Тихо, друже,— сказав Дон Кіхот,— я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить.
Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі і промовив:
— Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанський, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не пом-щуся, хто такої завдав мені наруги!
Почувши таку річ, Санчо сказав:
— Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину.
— Ти міркуєш слушно і справедливо,— сказав Дон Кіхот,— тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую і конфірмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, мені є чиїм слідом іти: адже так достоту було з Мамбріновим шоломом, що так дорого став Сакріпантові.
— Ей, пане, пане! — промовив Санчо.— Пошліть ви всі ті присяги к нечистій матері, бо вони тільки на здоров'я вадять та душу до гріха провадять. Ану ж ми за кілька день не здибаємо чоловіка в шоломі, що тоді робити? Невже таки будете тої присяги додержувати, всякі шкоди й недогоди від неї терплячи? Це ж доведеться ночувати під голим небом, спати не роздягавшись і ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дід, маркіз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сій же дорозі, пане, збройні люди зовсім і не їздять, а самі-но підводчики та погоничі; вони тих шоломів зроду і в вічі не бачили, не то щоб коли носили!
— Помиляєшся,— сказав Дон Кіхот.— За які дві години ми зустрінемо десь на розпутті велику силу збройного люду; буде його, може, ще більше, ніж у тому війську, що на Альбраку йшло Анджеліки Прекрасної добувати.
— Ну, чи так, то й так,— погодився Санчо.— Аби тільки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який мені так дорого коштує, а там хоч і вмерти.
— Я вже казав тобі, Санчо, про те будь безпечен: не буде острова, знайдемо щось інше, може, данське королівство, а може, собрадіське. Тобі воно якраз на руку ковінька, на суходолі все-таки веселіше. Та годі поки що про се, поглянь лишень, чи нема там у тебе в торбі чого попоїсти: підживимось і зараз же рушимо замку шукати, де б нам ніч перебути та бальзаму наготовити, що я казав,— а то вухо так болить, що крий Мати Божа. [61]
— У мене є цибулина, сиру трохи та хліба кілька шкуринок,— мовив Санчо,— та се їство не годиться такому, як ви, зацному рицареві.
— Небагато ж ти в цьому ділі тямиш,— одказав Дон Кіхот.— Знай, Санчо: мандровані рицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати, або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б тобі не в дивовижу, якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній книзі про те не пишеться, аби мандровані рицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебувались. Ясно само собою, без їжі вони не обходились і всякі інші натуральні потреби мусили справляти, бо то були, вважай, такі самі люди, як ми; та як вони тинялися майже весь час по пущах та пустищах і не мали з собою кухарів, то, мабуть, їли здебільшого всяку просту харч, таку, як ти мені оце пропонуєш. Отож, друже Санчо, не журися тим, що мені до смаку припадає, не переробляй світу на свій триб і не перевертай шкереберть звичаїв мандрованого рицарства.
— Даруйте, пане,— виправдувався Санчо,— я ж вам казав, що я чоловік темний, неписьменний, у лицарській поведенції небитий і несвідомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбі сушениці, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо,— воно, знаєте, тривніше.
— Я не кажу, Санчо,— відповідав Дон Кіхот,— що рицарі конечне їли тільки сушениці, як ти їх називаєш, а просто се був їхній звичайний поживок. Та ще зілля всяке, що на полях знаходили: вони на тих зіллях добре зналися, знаюся на них і я.
— Важлива то річ, на зіллях знатися,— сказав Санчо.— Гадаю, що нам те зняття колись може в великій пригоді стати.
По сій мові вив'язав із торби харчі, та й попоїли вдвох любо і мирно. А що обом кортіло швидше до ночівлі дістатися, то не дуже й роз'їдалися, живенько вклали те сухе та вбоге їстиво. Тоді знов посідали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якої-небудь оселі завидна добратися. .Та шкода було їхньої надії: сонце зайшло, а до житла так і не прибились. Довелося заночувати у козопасів, що в полі куренями стояли,— добре що хоч до них приблудили. Санчові будо досадно, що до села не доїхав, а Дон Кіхот, навпаки, радів, що в полі зорюватиме — кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськості.
РОЗДІЛ XI
Про те, як велося Дон Кіхотові у козопасів
Козопаси привітали його дуже гостинно, а Санчо, примостивши якнайліпше Росинанта та осла свого, зразу почув носом пахощі козлини, що в казані саме на вогні кипіла, та й потяг туди глянути, чи не пора її з казана в живіт перекладати; аж тут пастухи самі зняли її з вогню, розстелили долі шкури овечі і, зладивши нашвидку свою сільську вечерю, запросили од щирого серця обох подорожніх — чим, мовляв, багаті, тим і раді. Було їх при тій отарі шестеро: всі посідали кружкома [62] на шкурі, та перш підсунули Дон Кіхотові перевернуте корито і з незграбною чемністю попрохали гостя сісти. Дон Кіхот сів, а Санчо став позад свого пана, щоб подавати йому зробленого з рога кубка. Бачивши, що він стоїть, Дон Кіхот сказав:
— Щоб ти переконався, Санчо, скільки всякого добра має в собі мандроване рицарство і якої честі та шани серед людей ті заживають, котрі сій благородній справі так чи інакше служать, я хочу, щоб ти сів поряд мене в сім поштивім товаристві; ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирожденний сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання — воно всіх рівняє.
— Дякую красненько,— одказав Санчо,— та ніде правди діти, як у мене є що їсти, то волію з'їсти навстоячки сам-один, ніж із цісарем за одним столом сидячи. Воно таки й справді краще в себе вдома хліб із цибулею без жадних церемоній та антимоній уминати, аніж гин-дичку в гостях, що і помалу жуй, і потроху пий, і раз по раз утирайся, і не чхни, не кашляни, і ще чогось такого не зроби... Нема, як на своїй волі, сам із собою! Тим-то, пане мій любий, тії почесті, якими ви мене за слугування мандрованому рицарству, тобто за моє джурування, вшанувати хочете, оберніте з ласки вашої на що-небудь корисніше і вигідніше, а за такі почесті я дякую щиро, та од них одрікаюся однині й до віку, аж до кінця світу.
— А все-таки мусиш сісти,— сказав Дон Кіхот,— бо хто, мовляв, принизиться, той у Бога возвиситься.
Узяв Санча за руку та й посадовив його обік себе.
Козопаси, що тих розмов про джур та рицарів ні бе, ні ме не тямили, їли собі мовчки та, знай, на гостей позирали, що з великим апетитом запихалися шматками м'яса в кулак завбільшки.