— Не роби різких поворотів, до яких ти звик на винищувачі. Бо зіб'єшся з курсу і тоді матимеш клопіт. Зрозумів? Прийом.
— Так, Ванкувер, зрозумів. Прийом.
— Тепер слухай, я хочу, щоб ти трохи повправлявся у збільшенні і зменшенні швидкості. Передусім постав газ на швидкість сто шістдесят, не змінюючи висоти й курсу. Але зважай на швидкість! Десь трохи більше ста двадцяти. Важіль компенсатора напрямку — коло твоєї правої ноги, а компенсатор закрилків поряд. Зрозумів? Прийом.
Спенсер помацав правою рукою біля себе, лівою утримуючи машину на курсі.
— Гаразд, скажи йому, що зменшую швидкість.
— Ванкувер, робимо те, що ви наказали. Прийом.
Час минав. Машина летіла повільніше. На швидкості 160, Джордж урівноважив рулі і жестом показав Дженет, що виконав розпорядження Трелівена.
— Сімсот чотирнадцятий викликає Ванкувер. Швидкість сто шістдесят. Прийом.
З хвилину Трелівен не відповідав, бо саме стягав з себе куртку.
— Добре, Джордже! Зараз будемо змінювати висоту. Поводься з приладами делікатно. І слідкуй за швидкістю. Миль сто шістдесят — це буде нормально. Намагайся добре відчувати рулі. Прийом. — Відклав мікрофон. — Де начальник радарної установки?
— Я тут!
— Який радіус дії вашої установки?
— Близько ста шістдесяти миль, капітане.
— Зараз це ні до чого. Ну що ж... — він мовби міркував уголос. — Не можна відразу мати все. Гадаю, що він летить приблизно на захід. При першій можливості підправимо.
— Вірно, — буркнув Бердік, простягаючи йому сигарету. Трелівен відмовився.
— Якщо він летить правильно, — протягнув Трелівен, дивлячись на стінну карту, — то відхилення від курсу не більше десяти миль. Підправимо його, як тільки побачимо на нашому радарі. Придався пеленг військової авіації.
— А ми не могли б вести його на радіокомпасі?
— Ні, у нього голова й без того, мабуть, аж гуде. Вести його по радіокомпасу, це значить наказати йому гратися з частотою коливань та іншими штуками. Ні, хай краще трохи збочить з курсу.
— Маєте рацію, — згодився Бердік.
— Діятимемо таким чином, — звернувся Трелівен до начальника радарної установки. — Переказувати курс буду я. Він уже звик до мого голосу.
— Слухаю, капітане.
— А ви, як тільки щось побачите на своєму екрані, зразу ж сповіщайте мене, і я всі дані перекажу йому. Ми можемо мати постійний зв'язок?
— Я спробую. А що буде, коли він наблизиться до аеродрому? — спитав начальник радару.
— Буде те саме. Тільки-но побачимо його на екрані, перейдемо звідси на башту, виберемо стартову доріжку і сплануємо наближення.
— Слухаю.
Трелівен узяв мікрофон, але його зупинив погляд диспетчера, який саме відкладав телефонну трубку.
— Приїхав лікар Девідсон, — сказав диспетчер.
— Що він каже?
— Ми його про все поінформували, і він цілком погодився з діагнозом лікаря в літаку. Може, викликати його сюди, щоб він поговорив з тим лікарем?
— Ні, містере Грімселл! Найважливіше зараз, це вести машину. Якщо вони потребуватимуть допомоги, то самі скажуть про це. Тоді викличемо лікаря Девідсона. А зараз я не хочу відривати Спенсера від його головного завдання. Але Девідсон нехай чекає. Може, знадобиться. — Трелівен заговорив у мікрофон. — Алло, Спенсер! Не забувай, що між порухом штурвала і реакцією машини минає якийсь час. Зрозумів? Прийом.
Хвилина мовчання, потім відізвалася Дженет:
— Ванкувер, пілот зрозумів. Прийом.
Спенсер подумав, що капітан, мабуть, читає його думки. За хвилину перед цим він поволі відвів штурвал від себе, потім повернувся до попереднього положення, але не відчув жодної зміни в льоті. Тепер спробував далі відіпхнути штурвал. Спочатку ніс машини нахилився ледве помітно, а потім так різко, що Спенсер скам'янів. Машина ринула вниз. Стрілка покажчика швидкості стрибала: 180... 200... 220... Спенсер тяг штурвал на себе, змагався з ним, напружуючи всі сили. Дошка приладів раптом наче ожила. Стрілка варіометра повзла вниз, аж поки не зупинилася на останній позначці, маленький літак на екрані штучного горизонту висів, небезпечно нахилившись, наганяючи жах на Спенсера. На табло висотоміра та сама картина.
— Ах ти чорт! Ну давай, давай! — Спенсер підганяв рулі, котрі нарешті подолали інертність машини. Всі стрілки висотоміра почали рухатися в протилежному напрямку, щоправда нестерпно повільно. Літак набирав висоту.
— Вискочили! — видихнув Спенсер до Дженет і глянув на покажчик швидкості: 160, 150, 140. Вони знову лягли на курс. Спенсер вирівняв швидкість.
— Ну й ну! Оце була штука! — бурмотів він.
Дженет теж стежила за швидкістю.
— Сто шістдесят. Тепер усе гаразд. — Двері до кабіни відчинилися і увійшов лікар Бейрд.
— Що тут діється?
Спенсер, не відриваючи очей від приладів, голосно відповів:
— Пробачте, док. Просто я вправляюся в пілотуванні.
— Гаразд, але роби це обережніше, бо маю й без того досить клопоту з хворими. Навіщо мені ще поламані кінцівки. Ну, і як, щось виходить?
— Ну звичайно, — і Спенсер провів язиком по сухих губах. Двері зачинилися, а з ефіру долинув голос:
— Алло, Джордже! Чи все гаразд? Прийом.
— Усе гаразд, Ванкувер, — відповіла Дженет.
— Чудесно! Який курс?
Спенсер напружено вдивлявся в бусоль.
— Скажи йому, що курс магнітний і надалі двісті дев'яносто і що ми весь час йдемо цим курсом. — Вона виконала наказ.
— Добре, Джордже! Не змінюй курсу, хоч, може, ти трохи й відхилився від потрібного напрямку, пізніше ми скажемо, як вийти на нього. Тепер мусиш познайомитися з реакцією машини на менших швидкостях, коли шасі і закрилки випущені. Але нічого не роби, поки як слід не зрозумієш завдання. Ясно? Прийом.
Спенсер ствердно хитнув головою. Дженет попрохала Трелівена говорити далі.
— Алло, 714! Перш за все треба трохи зменшити газ. Небагато. Швидкість сто шістдесят. Потім вирівняй. Скажеш мені, коли будеш готовий. Прийом.
Спенсер випростався і гукнув до Дженет:
— Вважай на швидкість. Під час приземлення будеш весь час повідомляти, яка швидкість, а тому слід уже зараз потренуватися.
— 190... 200... 190... Пробачте, він сказав 160!
— Знаю, знаю. Зменшую газ. — Спенсер відтягнув важіль трохи назад.
— Скільки тепер, Дженет? Яка швидкість?
— 190, 180, 170, 165, 155, 150... Це дуже мало!
— Знаю, знаю, називай швидкість!
Ледве торкаючись важеля, він регулював його положення, поки встановив так, як вимагалось. Погляд Дженет був прикутий до стрілки, що рухалась на табло.
— 150, 150, 155, 160... Стоїть на 160!
Спенсер з полегкістю зітхнув.
— Ф-фу! Ну, маємо те, що потрібно. Перекажи їм.
— Алло, Ванкувер, швидкість сто шістдесят. Прийом.
Трелівен чекав нетерпляче, наче вважав, що вони впораються з цим швидше.
— Добре, 714. Тепер, Джордже, випусти закрилки на 15 градусів. Слідкуй, щоб не більше. Важіль закрилків біля основи штурвала, його легко знайти. Щоб опустити на п'ятнадцять градусів, треба пересунути важіль на два зубці. Прилад, що показує положення закрилків, міститься посередині головного щита. Знайшов? Прийом.
Спенсер знайшов важіль.
— Скажи йому, що знайшов, — попросив він Дженет, — але буде краще, якщо ти сама його пересунеш. Гаразд?
Вона передала по радіо його слова і поклала руку на важіль.
— Алло, 714! Коли я вам скажу, переведете важіль аж донизу. А коли стрілка зупиниться на п'ятнадцяти, встановите важіль на другому зубці. Треба пильно слідкувати, щоб не проґавити слушний момент. Ясно? Прийом.
— Ми готові, Ванкувер, — відповіла Дженет.
— Ну, то давай!
Дженет уже хотіла потягти важіль, та раптом перелякано закричала:
— Швидкість! Знизилася до ста двадцяти п'яти!
— Боже правий! — Спенсер відштовхнув од себе штурвал і загорлав: — Не руш закрилків! Не руш закрилків!
Машина ринула вниз. Шлунок наче підскочив їм до горла. Дженет стукнулася головою об дошку приладів, але не переставала оголошувати швидкість:
— 135, 140, 150, 160, 170, 175... Ви не можете повернутися до 160?
— Зараз спробую!.. — Він нарешті вирівняв літак. — Швидкість сто шістдесят. — Квапливо витер рукавом піт з чола. — Маємо сто шістдесят, га?
— Так.
— Слава богу! — Спенсер відкинувся в кріслі. — Відпочинемо хвилинку, добре? — Вимучено посміхнувся. — Сама бачиш, який з мене пілот. Мусив знати, що таке станеться.
— Ні, ні, це я винна, я мусила пильно слідкувати за швидкістю. — Глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїти серце. — Ви чудово все робите. — Її голос злегка тремтів.
Спенсер тепло глянув на неї.
— Але я попереджав вас усіх про це, попереджав. Ну, гаразд, починаємо.
— Алло, Джордже! — заскрипів у навушниках Трелівенів голос. — Ви вже випустили закрилки? Прийом.
— Зараз будемо це робити, капітане, — відповіла Дженет.
— Почекайте! Я забув вам сказати, що коли будете їх випускати, машина втратить швидкість. Треба її збільшити до ста сорока. Прийом.
— А хай йому!.. — скрикнув Спенсер. — Дуже мило з їх боку, що згадали зараз, а не за півгодини...
— Їм можна вибачити. Ви уявляєте, що зараз робиться на аеродромі? — сказала Дженет. О, вона добре знала, які сцени часом розігруються в кімнаті контролю руху. — Дякуємо за увагу, капітане, — промовила в мікрофон. — Починаємо. Прийом. — На знак Спенсера відтягнула важіль якнайнижче. Спенсер втупив очі в прилади.
— Добре, тепер тягни назад і закріпи на другому зубці.
Дуже обережно він збільшував швидкість, поки стрілка не зупинилася на 140.
— Зроблено. Скажи йому, Дженет.
— Алло, Ванкувер. Ми випустили закрилки на п'ятнадцять градусів, швидкість сто сорок вузлів.
— 714, ви летите горизонтально?
Спенсер кивнув головою.
— Так. Скажи йому. У кожному разі, більш-менш горизонтально.
— Алло, Ванкувер. Більш-менш.
— Добре, 714. Тепер треба випустити шасі. Тільки тоді ти відчуватимеш літак, як під час приземлення. Намагайся не втратити висоту і швидкість. Коли будеш готовий... перевір усе, щоб справді бути готовим... висувай шасі. Швидкість може знизитися до ста двадцяти. Мабуть, треба буде додати газу, щоб при такому опорі не втратити швидкість. Запитуй, якщо чогось не зрозумів. Прийом.
— Спитай його, як бути з пропелером і сумішшю.
Вислухавши запитання, Трелівен обернувся до Бердіка:
— Хлопець усе-таки мізкує! Це вже непогано, — а в мікрофон кинув: — Поки що не думай про це. Зосередь усю свою увагу на постійній швидкості при випущених шасі і закрилках. Потім я поясню, що треба робити під час посадки.