Багато хто вважає, що великі незалежні заклади доживають свого віку, а майбутнє – за компаніями, бо тільки стандартизована мережа готелів може гарантувати значні прибутки. До того ж подивися на свій баланс. Він тепер у тебе весь час пасивний. А хто ж за таких умов погодиться позичити тобі гроші?
І хоч як Уоррен Трент запевняв, що теперішні збитки – це наслідок тимчасового невезіння і справи підуть краще, переконати він не міг нікого. Йому просто не вірили.
А коли він зрозумів нарешті, що потрапив у безвихідь, до нього подзвонив Кертіс О'Кіф і запропонував зустрітися в Новому Орлеані.
– Слово честі, хочеться просто побалакати з вами, Уоррене, – на техаський манір розтягуючи слова, запевняв по міжміському телефону готельний король. – Зрештою, хто ми такі? Двоє старих трактирників, правда ж? А бачимося так рідко…
Щирі інтонації не могли, однак, обманути Уоррена Трента: О'Кіфова компанія вже кілька разів зверталася до нього з недвозначними пропозиціями.
"Вороняччя злітається, – думав він тепер. – Кертіс О'Кіф, безперечно, знає, в якій я скруті, й їде сюди не теревені правити".
Він зітхнув і, щоб відігнати чорні думки, спитав у Ройса:
– Ти знаєш, що про тебе згадують у рапорті нічної зміни?
– Знаю, – відповів той. – Я його читав.
Коли рано-вранці, як завжди, принесли рапорт, Елоїс перебіг його очима й натрапив на запис: "Скарга на гамір у номері 1126"; нижче була приписка рукою Пітера Макдермота: "Причини з'ясували Е, Ройс та П. М-т. Пояснення – пізніше".
– Я бачу, ти скоро і мої приватні листи читатимеш, – пробуркотів Уоррен Трент.
– А чого ж, можна! – всміхнувся Ройс.
За обопільною мовчазною згодою вони давно вже гралися в цю гру. Ройс добре знав, що якби він не прочитав звіту, старий звинуватив би його в байдужості до готельних справ.
– Якщо всім все відомо, то чи не можна й мені поцікавитися подробицями? – саркастично запитав Уоррен Трент.
– Будь ласка, – Ройс долив хазяїнові в чашку кави. – Міс Маршу Прейскотт – дочку того самого містера Прейскотта – мало не згвалтували. Розповідати далі, чи хай краще хтось інший розповість?
На мить Трентове обличчя закам'яніло, і в Ройса майнула думка, чи не зайшов він надто далеко. Не обумовлені ніякими правилами, невимушені взаємини між ним і хазяїном грунтувалися, власне, на прецедентах, установлених багато років тому батьком Елоїса Ройса. Ройс-старший, який спочатку був камердинером, а потім став довіреною особою і, власне, близьким другом Уоррена Трента, мав звичку безоглядно казати хазяїнові все, що він про нього думає; попервах його шпильки діймали Трента до живого, та потім саме ці спірки зробили їх нерозлучними друзями. Батько помер понад десять років тому, коли хлопець був іще зовсім малий; проте Елоїс і досі пам'ятав, як гірко плакав Уоррен Трент над домовиною старого негра. З кладовища на Маунт-Оліве вони поверталися вдвох, ідучи слідом за негритянським джаз-бандом, що весело шкварив "Він до дівок був охочий". Уоррен Трент тримав Елоїса за руку. Коли вони підійшли до готелю, він хрипко сказав малому: "Залишишся тут, у мене. Потім що-небудь придумаємо". Хлопець вдячно кивнув: після смерті батька він став кругом сирота, бо мати померла при пологах. А оте "що-небудь" вилилось у добрий коледж, а потім в юридичний факультет, що його він мав закінчити за кілька тижнів. А тим часом Елоїс потроху переймав на себе обов'язки камердинера, і хоч від чорної роботи його було звільнено, він прислуговував чим міг Уорренові Тренту, а той приймав ці послуги мовчки або з невдоволеним буркотінням – залежно від настрою. Часом між ними спалахували гарячі суперечки – здебільшого, щоправда, тоді, коли Елоїс відчував, що хазяїн навмисне під'юджує його, щоб трохи розважитися.
І все ж, незважаючи на їхню близькість і на свідомість того, що Уоррен Трент дозволяє йому вільності, яких від інших не потерпів би, Ройс завжди відчував, що між ними лежить невидима межа, переступати яку йому не слід. Тим-то й зараз Елоїс обачно знизив тон.
– Дівчина кликала на допомогу, а я почув, – пояснив він і далі розповів, не вихваляючись, що зробив сам і як потім діяв Пітер Макдермот. Про заступника головного адміністратора він говорив сухим, підкреслено байдужим тоном.
Вислухавши його, Уоррен Трент зауважив:
– Макдермот зробив усе, що треба. Чому ти не любиш його?
Ройса вже не раз дивувала проникливість старого. Він відповів:
– Не знаю. Мабуть, ми хімічно несполучні. А крім того, я не люблю шикарних білих спортсменів, що демонструють своє душевне благородство, виявляючи надмірну зичливість до негритосів.
Уоррен Трент скинув на Ройса запитливий погляд.
– А ти, бачу, добра штучка. Все ж таки подумай, може, ти несправедливий до Макдермота?
– Я ж сказав – видно, ми створені з хімічно несполучних речовин.
– Твій батько добре розумівся на людях. Але він був куди толерантніший за тебе.
– Собака любить людей, що гладять його. Але пояснюється це тим, що його розум не обтяжений знанням та освітою.
– А якби був обтяжений, то, гадаю, він добирав би зовсім інших висловів.
Їхні очі зустрілись, і Ройс запнувся. Згадка про батька завжди бентежила його. Ройс-старший народився в сім'ї рабів і виріс людиною, яку нині негри зневажливо звуть "дядечком Томом". Старий завжди приймав життя таким, як воно є, ніколи не втрачав оптимізму й не нарікав на долю. Те, що відбувалося за межами його маленького світу, майже не цікавило старого негра. І все ж у нього була незалежна вдача – про це свідчили його взаємини з Уорреном Трентом, а властиве йому тонке знання людської душі не мало нічого спільного з лакейською мудрістю. Елоїс любив батька глибокою любов'ю, що в такі-от хвилини переростала в гірку тугу. Нарешті він відповів:
– Може, я вжив не ті слова, але змісту це не міняє.
Уоррен Трент тільки кивнув і вийняв свого старомодного кишенькового годинника.
– Виклич, будь ласка, Макдермота. Скажи, нехай підніметься сюди. Мені сьогодні трохи нездужається.
– То, кажете, Марк Прейскотт у Римі? – повторив власник готелю. – Що ж, доведеться подзвонити йому.
– Дівчина дуже просила, щоб ми не робили цього, – сказав Пітер Макдермот.
Вони розмовляли в розкішно обставленій Трентовій вітальні. Старий вмостився в глибокому, м'якому кріслі, поклавши ноги на ослінчик. Пітер сидів перед ним.
– Ну, це вже я вирішуватиму, дзвонити чи ні, – відрубав Уоррен Трент. – Якщо вона дозволила згвалтувати себе в моєму готелі, то хай і відповідає за це.
– Власне, згвалтувати її не встигли, бо втрутилися ми з Ройсом. Але я ще маю з'ясувати, що було перед тим.
– Ви вже розмовляли з нею сьогодні вранці?
– Коли я прийшов на роботу, міс Прейскотт ще спала. Я залишив записку, в якій прошу її зустрітися зі мною, перше ніж зона піде з готелю.
Уоррен Трент зітхнув і байдуже махнув рукою.
– Гаразд, доводьте цю справу до кінця самі.
"Отже, це питання його більше не цікавить, і в Рим він не телефонуватиме", – з полегкістю подумав Пітер.
– Тепер я хотів би обговорити з вами поведінку деяких службовців бюро оформлення, – сказав він і розповів про випадок з Олбертом Уеллсом.
Почувши про нічим не виправданий обмін номерів Уоррен Трент похмуро кинув:
– Той номер треба було давним-давно закрити. Давайте зробимо це зараз.
– Знаєте, зовсім закривати його, мабуть, не треба. Ми можемо просто тримати його на крайній випадок, а здаючи, попереджати мешканця про невигоди.
– Гаразд, займіться цим, – кивнув старий.
Повагавшись, Пітер додав:
– Я хотів би взагалі видати інструкцію про порядок переселення мешканців із номера в номер. Таке неподобство трапляється вже не вперше, мешканців пересувають безпардонно, мов шахи на шахівниці, і це, по-моєму, слід заборонити.
– Ні, зробіть тільки те, про що ми з вами домовилися, – різко відказав Уоррен Трент. – А загальні інструкції видаватиму я сам – коли вважатиму за потрібне.
"В цих словах – усі вади нашого господарювання, – з досадою подумав Пітер. – На окремі помилки реагуємо, а викорінити їх причини не беремося". Вголос він сказав:
– Я мушу також розповісти вам про непорозуміння з герцогом і герцогинею Кройдонськими. Герцогиня заявила, що хоче бачити вас особисто.
Він переповів її скаргу на офіціанта, а потім – версію Сола Нетчеза.
– Цю кляту бабу я добре знаю, – пробурчав Уоррен Трент. – Поки ми не виженемо офіціанта, вона не вгамується.
– А по-моєму, його нема за що виганяти.
– Тоді скажіть йому, нехай на кілька днів поїде половити рибу – із збереженням платні. І щоб до готелю в цей час не потикався. І ще додайте: коли він знову надумається щось розхлюпати, то нехай це вже буде окріп, і найкраще – на голову герцогині. Ті кляті собаки все ще при ній?
– Так, – усміхнувся Пітер.
Спеціальний закон штату Луїзіана суворо забороняє тримати тварин у готельних приміщеннях, але щодо тер'єрів герцогині Кройдонської Уоррен Трент пішов на поступку: сказав, що не помічатиме собак, якщо їх, виводитимуть на прогулянку тишком, через чорний хід. Герцогиня, однак, щодня демонстративно простувала зі своїми пестунчиками через вестибюль, і двоє розгніваних мешканців уже допитувалися, чому їхніх песиків не допустили в готель.
– Учора в мене була сутичка з Огілві. – Пітер розповів про тривалу відсутність начальника охорони й про свою пересварку з ним.
Хазяїн зреагував блискавично:
– Я вже не раз казав вам: Огілві не чіпайте. Він підпорядкований мені особисто.
– Це створює труднощі. Особливо в нагальних випадках…
– Ви чули, що я сказав. Про Огілві – забудьте.
Уоррен Трент почервонів – неясно тільки, від гніву чи від ніяковості. Заборона критикувати Огілві була безглузда, і старий добре усвідомлював це. "Що ж усе-таки дало колишньому полісменові таку владу над хазяїном?" – зачудовано подумав Пітер.
Аби перемінити тему, Уоррен Трент раптом сказав:
– Сьогодні до нас приїздить Кертіс О'Кіф. Йому потрібні два суміжні люкси, і я про це вже розпорядився. А вас прошу особисто простежити, щоб усе було гаразд. І, будь ласка, сповістіть мене, як тільки він з'явиться.
– Він до нас надовго?
– Не знаю. Це залежить від багатьох обставин.
Пітерові раптом стало жаль старого. Хоч як погано керував він готелем, "Сейнт-Грегорі" був справою його життя. А втім, не все ще втрачено, думав Макдермот, свіжий капітал і рішучі адміністративні заходи могли б зробити чудо…
– Яка в нас ситуація із з'їздами? – перебив його думки Уоррен Трент.
– Приблизно половина інженерів-хіміків уже виписалася, решта роз'їдеться сьогодні.