Хто ловив рибу неводом, хто перевозив до стодоли врожай або переправляв до обори худобу, що ревла, стоячи в човні, хто плив до знайомих, щоб із сміхом та радісними вигуками повідомити (хоч це бачили всі), що Ніл прибуває. Інколи човни, що збивалися докупи, мов табун качок, розліталися в усі боки перед широким плотом, який ніс з Верхнього Єгипту вниз велетенські кам'яні брили, вирубані в прибережних каменоломнях.
Далеко навкруги розлягався плескіт прибулої води, крик сполоханого птаства і веселий спів людей. Ніл прибуває, буде багато хліба!
Цілий місяць тривало слідство в справі нападу на маєток наступника трону. Щоранку човен з урядовцями й поліцейськими припливав до якоїсь садиби. Людей відривали від праці, засипали їх підступними запитаннями, били киями, а надвечір до Мемфіса поверталося два човни: один віз урядовців, другий — в'язнів.
Таким чином виловлено було кількасот злочинців, половина з яких навіть не чула про напад, а другій половині загрожувала в'язниця або кілька років праці в каменоломнях. Проте так і не довідалися ні про ватажків нападу, ні про того жерця, який умовив юрбу розійтись.
У вдачі царевича Рамзеса поєднувалися вкрай суперечливі риси. Він був запальний, як лев, і впертий, як віл. Але разом з тим мав ясний розум і глибоке почуття справедливості.
Бачачи, що слідство, яке провадять урядовці, не дає наслідків, царевич одного дня сам поплив до Мемфіса і звелів відчинити йому в'язницю.
В'язниця, обнесена високим муром, стояла на узгір'ї і складалася з багатьох кам'яних, цегляних і дерев'яних будівель. Та це були здебільшого ворота або житла наглядачів. В'язні сиділи в підземних печерах, видовбаних у вапняковій скелі.
Увійшовши в ворота, наступник трону побачив гурт жінок, що обмивали й годували якогось в'язня. Цей чоловік, зовсім голий, схожий на кістяк, сидів на землі; руки й ноги його були просунуті в отвори квадратної дошки, що заміняла кайдани.
— Давно цей чоловік так мучиться? — спитав царевич.
— Два місяці, — відповів наглядач.
— І довго ще йому сидіти?
— Місяць.
— Що ж він зробив?
— Образив збирача податків.
Царевич одвернувся й побачив другий гурт жінок і дітей. Серед них був і старий дід.
— А це теж в'язні?
— Ні, найясніший царевичу. Це родичі дожидають, поки їм віддадуть тіло злочинця, якого зараз мають задушити. Ось його вже ведуть на страту, — відповів наглядач. Повернувшись до гурту, він додав: — Потерпіть ще трошки, люди добрі, зараз візьмете тіло.
— Щиро дякуємо тобі, милостивий пане, — відповів дід, мабуть, батько злочинця. — Ми вийшли з дому вчора ввечері, льон зостався в полі, а тут ріка прибуває!..
Царевич зблід і зупинився.
— Ти знаєш, — спитав він наглядача, — що я маю право милувати злочинців?
— Так, ерпатре, — відповів наглядач, вклоняючись, а потім додав: — По закону, на спомин про твої відвідини, сине сонця, злочинці, покарані за образу релігії або держави, що добре поводились у в'язниці, повинні дістати деякі пільги. Список цих людей буде покладено до ніг твоїх протягом місяця.
— А той, якого зараз мають задушити, не має. права скористатися з моєї ласки?
Наглядач розвів руками й мовчки схилив голову.
Вони рушили далі і пройшли кілька дворів. У дерев'яних клітках, на голій землі, в тісноті сиділи злочинці, покарані ув'язненням. З одного будинку долинав несамовитий крик: там били в'язня, щоб витягти зізнання.
— Я хочу побачити людей, обвинувачених у нападі на мій маєток, — мовив глибоко вражений царевич.
— Їх тут понад триста, — відповів наглядач.
— Вибери найбільш винних, на твій погляд, і допитай їх тут при мені. Я не хочу тільки, щоб вони мене впізнали.
Царевичу відчинили приміщення, де провадив допит слідчий, Рамзес звелів йому зайняти звичне місце, а сам сів за колоною.
Незабаром почали по одному з'являтися обвинувачені. Всі вони були худі, оброслі довгими бородами й волоссям, а в їхніх очах світилось тихе божевілля.
— Дутмозо, — мовив слідчий, — розкажи, як ви нападали на дім найяснішого ерпатра.
— Скажу правду, як на суді Осіріса. Це було ввечері того дня, коли мав початись розлив Нілу. Моя жінка каже мені; "Ходім, старий, на гору. Звідти швидше можна побачити сигнал у Мемфісі". Отож пішли ми на гору, звідки легше побачити сигнал у Мемфісі. Тут до моєї жінки підійшов якийсь воїн і каже: "Ходім зі мною в цей сад, може, знайдемо там виноград або ще щось". Отож моя жінка пішла в сад з тим воїном, а я страшенно розсердився і заглядав туди через мур. Чи кидали вони каміння в дім царевича, я сказати не можу, бо в темряві за деревами нічого не бачив.
— Як же ти міг відпустити свою жінку з воїном? — запитав: урядовець.
— А що ж я мав робити, ваша милість? Я ж тільки простий селянин, а він воїн його святості.
— А ти бачив жерця, який до вас промовляв?
— То був не жрець, — відповів селянин переконано. — То, певне, був сам бог Нум, бо вийшов із стовбура смоковниці і в нього була бараняча голова.
— Ти бачив, що в нього бараняча голова?
— Я добре не пам'ятаю, ваша милість, чи я сам бачив, чи мені так казали люди. Очі мені заслала тривога за мою жінку.
— Ти кидав каміння в сад?
— Навіщо ж би я кидав, володарю життя й смерті? Якби я влучив у жінку, то мав би потім клопоту на цілий тиждень, а якби в воїна, то дістав би так кулаком у живіт, що й язика висолопив би. Адже я тільки селянин, а він воїн безсмертного володаря нашого.
Наступник трону подав знак з-за колони. Дутмозу вивели і ввели Анупу. Це був низький, присадкуватий чоловік. На спині в нього ще червоніли смуги від київ.
— Розкажи, Анупо, — почав знов слідчий, — що ти знаєш про напад на сад наступника трону?
— Око сонця, — відповів селянин,— вмістилище мудрості! Ти знаєш добре, що я нападу не чинив. Тільки прийшов до мене сусід і каже: "Анупо, ходім на гору, бо Ніл прибуває". А я кажу: "Невже прибуває?" А він каже: "Ти дурніший за осла, бо навіть осел почув би музику на горі, а ти не чуєш".
Я йому й відповідаю: "Я дурний, бо не вчився писати, але, дозволь сказати: музика — це одне, а повінь — зовсім інше". А він на те: "Якби не було повені, чого ж би люди раділи, грали й співали". Ну, ваша справедливість, пішли ми на гору, а там уже музик розігнали й кидають у сад каміння...
— Хто кидав?
— Я не розібрав. Ці люди не схожі були на селян, а швидше на нечистих парасхітів, що розтинають мерців для бальзамування.
— А жерця бачив?
— З дозволу вашої мудрості, то був не жрець, а, певно, якийсь дух, що стереже дім наступника трону (хай він живе вічно!).
— Чому дух?
— Бо часом я його бачив, а часом він десь зникав.
— Може, його люди заступали?
— Звісно, часом заступали люди... Але він ставав то вищий, то нижчий.
— Може, він піднімався на пагорок і спускався з нього?
— Мабуть, що піднімався і спускався, а може, це він то виростав, то зменшувався. Адже це був великий чудотворець. Тільки він сказав: "Зараз Ніл розіллється", — і Ніл почав розливатися.
— А каміння ти кидав, Анупо?
— Як би я насмілився кидати каміння в сад наступника трону? Адже я простий селянин, і рука б відсохла мені по лікоть за таке блюзнірство.
Царевич наказав припинити допит. Коли вивели обвинувачених, він запитав слідчого:
— То ці люди належать до найбільш винних?
— Так, володарю, — відповів слідчий.
— Тоді сьогодні ж треба звільнити всіх. Не можна кидати людей у в'язницю за те, що вони хотіли побачити, чи почав розливатися священний Ніл, або за те, що слухали музику...
— Найвища мудрість промовляє твоїми устами, ерпатре, — мовив слідчий. — Мені наказали знайти найбільш винних, і я вибрав тих, яких знайшов. Але я не маю права випустити їх на волю.
— Чому?
— Поглянь, найясніший царевичу, на цю скриню. Вона повна папірусів, на яких списані акти цієї справи. Суддя в Мемфісі щодня одержує рапорт про її хід і доповідає його святості. На що ж обернеться праця стількох учених писарів і великих мужів, якщо обвинувачених випустити на волю?
— Але ж вони не винні! — вигукнув царевич.
— Напад був, отже, був і злочин. Де є злочин — повинні бути й злочинці, а хто потрапив у руки влади і записаний в актах, той не може піти без якихось наслідків. У шинку людина п'є і платить; на ярмарку щось продає і одержує гроші; на полі сіє і жне; в гробницях дістає благословення від померлих предків. То як же може бути, щоб хтось, прийшовши до суду, повернувся ні з чим, немов мандрівник, що зупиняється на півдорозі й повертає стопи свої додому, не досягнувши мети?
— Мудрі твої слова, — мовив царевич. — Скажи мені, а його святість фараон теж не має права звільнити цих людей?
Слідчий схрестив руки на грудях і похилив голову.
— Він, рівний богам, може зробити все, що схоче: може звільнити обвинувачених, навіть злочинців, може навіть знищити акти справи, хоч, якби так вчинила звичайна людина, це було б святотатством.
Царевич попрощався з слідчим і наказав наглядачеві, щоб на його кошт краще годували обвинувачених в нападі. Потім, роздратований, він поплив на другий берег річки, яка розливалася все ширше, до палацу, просити фараона, щоб той припинив цю злощасну справу.
Проте того дня у його святості фараона було багато релігійних церемоній та рад з міністрами, і царевичу не пощастило його побачити. Тоді він звернувся до верховного писаря, який після військового міністра мав найбільший вплив при дворі фараона. Цей старий сановник, жрець одного з храмів Мемфіса, прийняв царевича ввічливо, але холодно і, вислухавши його, відповів:
— Дивуюся, що ти, найясніший царевичу, зважуєшся турбувати нашого володаря такими справами. Це так само, якби ти просив не нищити сарани, що сіла на поле.
— Але ж ці люди не винні!..
— Ми не можемо цього знати. Винні вони чи не винні — встановлює закон і суд. Одне для мене цілком очевидне: держава не може допустити, щоб нападали на чийсь сад, а надто, щоб посягали на власність наступника трону.
— Слова твої справедливі, але де ж винні? — запитав царевич.
— Де немає винних, там принаймні мають бути покарані. Не провина, а кара за злочин навчає інших, що цього робити не можна.
— Я бачу, — перебив наступник трону, — що ти, достойний писарю, не підтримаєш мого прохання перед його святістю.
— Мудрість плине з уст твоїх, ерпатре, — відповів сановник. — Ніколи я не дам нашому володарю поради, яка могла б похитнути авторитет влади.
Царевич повернувся до себе засмучений і здивований.