Робота ця забрала в мене цілий тиждень, щодня і щоночі я працював. Найважче було сформувати мозок: багато чого треба було додати, багато чого змінити. Коли я скінчив і створіння моє лежало переді мною забинтоване, зв’язане, нерухоме,— воно видалося мені добрим зразком негритянської раси. Тільки упевнившись, що життя його уже в безпеці, я зайшов до цієї кімнати, де застав Монтгомері в такому ж самому стані, як оце були й ви. Він чув крики створіння, що перетворювалося на людину, такі ж крики й вас стривожили. Спочатку я не повністю відкрив йому свої таємниці. Канаки теж дещо підозрювали. Від одного тільки мого погляду вони божеволіли зі страху. Сяк-так мені вдалося перетягнути Монтгомері на свій бік, але набагато важче було утримати канаків од утечі. Кінець кінчем троє з них таки втекли, прихопивши й яхту з собою. Багато витратив я часу на виховання тварини. Три-чотири місяці провозившись із нею, я трошки навчив її англійської мови, дав деякі поняття з рахунку і навіть навчив абетки. Правда, це давалося їй на превелику силу, хоча я бачив ідіотів ще тупіших. Починала вона з найпримітивніших речей — мозок її був абсолютно чистий, в неї не збереглося ніяких споминів із того, ким вона була раніше. Після того, як рани її зовсім позагоювалися, у неї залишилась тільки болісна вразливість та незграбність рухів. Коли вона навчилась трохи розмовляти, я привів її до канаків, аби там поселити.
Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням,— але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.
Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів, перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець,— день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума...
Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п’яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього... було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді...
— Що саме сталося з останнім? — гостро спитав я,— з останнім канаком, якого було вбито?
— Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну...— тут він затнувся.
— Ну? — не вгавав я.
— Її ми вбили.
— Я не розумію. Ви хочете сказати...
— Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково,— я й не ждав такої халепи. Вона була недокінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його тіло, ми побачили, що дуло рушниці зігнуте у формі літери "S" і все погризене... Монтгомері застрелив ту потвору. Після цього я обрав за взірець людську подобу, за винятком дрібних істот.
Він замовк. Я спостерігав за виразом його обличчя.
— Отак я працюю цілих двадцять років,— включаючи дев’ять років праці в Англії,— а й досі знаходжу у своїх створіннях якісь вади, що викликають у мені невдоволення і спонукають до подальших зусиль. Інколи я підіймаюсь вище середнього рівня, інколи падаю нижче, та ніколи не досягаю того, про що мрію. Я можу легко надати своєму витворові людської подоби, наділити його гнучкістю і зграбністю або високим зростом і силою, однак дуже часто виникають труднощі, коли доходить до рук і пазурів — дуже болюча це операція, і я не наважуюсь довільно їх змінювати. Але найскладніша річ — це надати мозкові нових форм. Розумові здібності цих істот часто надзвичайно примітивні, з дивними порожнечами, несподіваними провалами. І зовсім уже не задовольняє мене, що я ніяк не можу знайти, де саме міститься основа емоцій. Пристрасні прагнення, інстинкти, поривання, від яких страждає людина,— несподівано вириваються із свого сховища і охоплюють все єство мого створіння гнівом, ненавистю чи страхом.
Ці істоти здаються вам химерними й надприродними, коли ви приглядаєтеся до них, а от для мене, скоро я встигну їх закінчити, вони вже мають вигляд створінь безсумнівно людських. Тільки згодом, коли придивлюся ближче, ця впевненість покидає мене. Спочатку одна тваринна риса, а за нею друга вирине на поверхню і зводить мою роботу нанівець. Та я переборю цю тваринність! Кожного разу, коли я завдаю живому створінню пекельного страждання, я кажу собі: аж тепер я випалю в ньому все тваринне, аж тепер я зроблю з нього розумну істоту. А зрештою, що таке десять років? Людина формувалася тисячоліттями...— Він спохмурнів.— Та я наближаюся до мети. Ця моя пума…
Помовчавши, він додав:
— А все-таки вони повертаються до свого попереднього стану. Як тільки виходять вони з-під моїх рук, у них знову починає пробуджуватися звір, знову проявляються...
Тривала мовчанка запала знову.
— І ви свої створіння спроваджуєте до того яру? — спитав перегодом я.
— Еге ж, коли я почуваю, що в них оживає звір, я виганяю їх, і вони осідають там. Вони бояться цього будинку й мене. В них там свого роду пародія на людське суспільство. Монтгомері знає все про них, бо він наглядає за ними. Він призвичаїв одного чи двох до праці, і вони тепер прислужують нам. Мені здається, що він навіть полюбляє декотрих із них, хоч і соромиться цих почуттів. Зрештою, це справа його, а не моя. Вони викликають у мене тільки почуття невдоволення. Самі собою вони мене не цікавлять. Мабуть, вони дотримуються настанов канака-місіонера і виробили собі жалюгідну карикатуру на розумне існування,— бідолашна худобина! Вони мають якийсь там, як самі його називають, Закон. Вони співають гімни "все належить Тобі". Вони роблять собі халупи, збирають плоди, рвуть трави і навіть одружуються. Та я бачу їх наскрізь, бачу саму глибину їхніх душ, бачу в ній лише звіра, бачу їхню страшну звірячу лють і пристрасті, жадобу жити і вдовольняти себе. Так, вони справді незбагненні, складні, як і все, що живе на світі. У них є по-своєму високі пориви, є потроху честолюбства, потроху — пригаслого статевого потягу, потроху — млявої цікавості. Та все те лише смішить мене... Я багато сподіваюся від цієї пуми, вперто працюю над її головою, над її мозком...
І знову замовк. Кожен задумався про щось своє.
— Ну, а тепер,— озвався він нарешті,— скажіть мені, що ви думаєте? Чи й досі боїтеся мене?
Я глянув на нього й побачив тільки стару, бліду і сиву людину із спокійними очима. Ясність його обличчя, яка межувала з красою, і спокійна рішучість величної постави надавали йому особливого чару. Все інше було в Моро звичайне й не виділяло його серед сотні приємних старих чоловіків. Я здригнувся. Замість відповіді на друге запитання я простягнув йому обидва револьвери.
— Тримайте у себе,— сказав він, втримуючись, щоб не позіхнути. Він підвівся, глянув на мене й усміхнувся:
— Ви пережили два дні, сповнені пригод,— промовив він.— Я раджу вам спочити. Я радий, що все вияснилось. Добраніч!
Він хвилинку про щось міркував, а потім вийшов через внутрішні двері. Я відразу ж закрив зовнішні двері на ключ.
Довго сидів я, спустошений та млявий. Я настільки розумово й фізично виснажився, що не міг думати про будь-що. Ніби чиєсь око, дивилося на мене темне вікно. Нарешті я, зібравши сили, погасив лампу і ліг у гамак. Незабаром я заснув.
XV. ТВАРИННИЙ ЛЮД
Прокинувсь я рано. Мені відразу ж пригадалася вчорашня розмова з Моро. Я вибрався з гамака й підійшов до дверей, щоб переконатися, чи вони замкнені. Потім я обстежив віконні грати — вони виявилися досить міцні. Ці людиноподібні істоти насправді мали тваринне єство і були дивовижними пародіями на людську подобу. Саме тому бентежила мене думка, як вони поводитимуться надалі; і ця непевність у їхніх вчинках була важча від усякої певної небезпеки. Хтось постукав у двері, і я почув невиразну Млінгову мову. Засунувши руку з револьвером у кишеню, я відчинив Млінгові двері.
— Доброго ранку, сер,— привітався він, несучи в додаток до звичайного сніданку, що складався з овочів, ще й нашвидку засмаженого кролика. За ним увійшов Монтгомері. Його пильне око помітило, як я тримав у кишені руку, і він глузливо посміхнувся.
Сьогодні пумі дали спокій, але Моро, який за своїм звичаєм тримався самітно, не приєднався до нашого товариства. Я завів розмову з Монтгомері, бажаючи зрозуміти спосіб життя тваринного люду. Мені цікаво було дізнатися, що втримувало ці жахливі створіння від нападу на Моро й Монтгомері і від взаємного знищення.
Монтгомері пояснив мені, що відносна безпека Моро і його самого полягає в розумовій обмеженості цих створінь. Незважаючи на їхній більший, ніж у звичайних тварин, розвиток і на тенденцію їхніх тваринних інстинктів оживати, вони перебувають під впливом певних сталих ідей, які Моро вклав їм у мізки. Ці ідеї, безперечно, обмежують їхню волю. Насправді вони загіпнотизовані, їм вбито в голови, що одних речей не можна робити, а інших — не треба, і ці заборони так глибоко засіли в їхніх нужденних мізках, що будь-яка можливість непослуху чи непокори — виключена.