Я опам'яталася на сіннику, що правив мені за ліжко, – сиділа зі скрученими за спиною руками, на колінах лежало велике залізне розп'яття. Пане маркіз, я звідси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотіли знати, чи варта я того маленького співчуття, якого сподіваюся від вас.
Отоді відчула я вищість християнської релігії над усіма релігіями у світі. Яка глибока мудрість у тому, що сліпа філософія називає безумством хреста! Навіщо б здався мені в тодішньому моєму стані образ щасливого і вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолі, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав від страждання, і думала: "Оце Бог мій, а я ще смію нарікати!.." Ця думка додала мені сили, і я відчула, як у серці моїм відроджується розрада; я пізнала суєту життя і щаслива була втратити його раніше, ніж мала час помножити свої гріхи. Проте полічила свої роки і завважила, що мені й двадцяти немає, і зітхнула. Була надто знесилена, надто пригнічена, щоб мій дух міг піднестися над страхом смерті. При здоров'ї я, певно, могла б повестися відважніше.
Тим часом повернулась настоятелька зі своїми поплічницями. Вони застали мене більш притомною, ніж гадали й сподівалися побачити. Підвели мене, запнули мені обличчя покривалом. Двоє взяли мене попід руки, третя підштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала мені йти. Я пішла, не знати куди, але гадала, що на страту, і приказувала:
– Боже, зглянься наді мною! Боже, зміцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!
Прийшла я до церкви. Вікарій правив месу. Уся громада була в зборі. Забула вам сказати, що ті три черниці, які вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми підійшли до дверей, – вдавали, ніби мучаться коло мене, тягли мене за руки, підпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотіла входити до церкви. Насправді ж цього нічого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколішки, ніби я відмовлялася схилитись, тримали мене, ніби в мене була думка тікати. Заспівали Veni creator; винесли Святі дари, дали благословення. Під час благословення, коли належить класти поклін, ті, що тримали мені руки, пригнули мене, мовби силоміць, а решта притримали руками за плечі. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навіщо вони це роблять. Нарешті, усе з'ясувалося.
По благословенні вікарій скинув убори, надів тільки стихар та єпітрахіль і вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколішках. Обіч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святі дари, обличчям до мене. Він підійшов до мене й сказав:
– Сестро Сюзанно, підведіться…
Сестри, що тримали мене, нагло мене підвели. Інші оточили мене й обступили звідусюди так, ніби боялися, щоб я не вирвалась. Він додав:
– Розв'яжіть її…
Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звільнити мене. Але я вже казала вам, що людина він крута. Він ще раз промовив твердо й суворо:
– Розв'яжіть її…
Послухалися. Тільки звільнили мені руки, я болісно й гостро застогнала, аж він зблід, а лицемірні черниці відсахнулися від мене з переляку. Він опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять від страху. Я стояла нерухомо, і він спитав мене.
– Як ви?
Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:
– Скиньте з неї покривало…
Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову‑таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, – треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав:
– Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?
Я відповіла:
– Вірю.
– Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?
– Вірю.
– Чи зрікаєтесь сатани й діл його?
Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:
– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.
Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:
– Зрікаюсь, зрікаюсь…
Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:
– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…
Потім сказав мені:
– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…
Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:
– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.
Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:
– Чому ви не сповідаєтесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не причащаєтесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?
– Мене не пускають.
Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:
– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?
– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.
– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?
– Мені навмисне не дають спати.
Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:
– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…
– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?
– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.
– Вона ваша подруга?
– Ні, панотче.
– До неї в келію ви коли‑небудь заходили?
– Ніколи.
– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?
– Ніколи.
– Чому вас зв'язали?
– Не знаю.
– Чому ваша келія не замикається?
– Я зламала в ній замок.
– Чому ви його зламали?
– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.
– Так ви того дня були в церкві?
– Так, панотче…
Настоятелька сказала:
– Це неправда, панотче. Вся громада…
Я урвала її:
– … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.
– Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?
– У мене відібрали.
– Де ваш молитовник?
– Відібрали.
– Як же ви молитесь?
– Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.
– Хто заборонив?
– Паніматка.
Настоятелька знову хотіла заговорити.
– Паніматко, – сказав він їй, – правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?
– Я гадала й мала підставу гадати…
– Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися – так чи ні?
– Заборонила, але…
– Але, – урвав її архієпископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?
– Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.
– Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?
– Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.
– Чому ви спите в одежі?
– Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.
– Чому не маєте?
– Відібрали в мене.
– Їсти вам дають?
– Я прошу, щоб давали.
– Виходить, не дають?
Я мовчала, він додав:
– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.
– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.
– Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.
– Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.
– І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.
– Цього я тільки й прошу.
– Може, ви скаржитесь на когось?
– Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.
– Ідіть.
– Куди мушу йти, панотче?
– До своєї келії.
Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.
– Що таке? – спитав він.
– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.
Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: "Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!" Неймовірна річ, скажете ви всі.