Що воно там? Ці добродії, здається мені, порядні люди.
– Вони – порядні люди? Це тварюки, безжальні, немилосердні, бездушні! Ох, що їм зробила бідна Ніколь, що вони отак знівечили її? Через них вона калікою, мабуть, буде на все життя.
– Може, лихо не таке вже й велике, як ви гадаєте?
– Кажу ж вам, що її покалічено, люто побито.
– Треба подивитися, треба по хірурга послати.
– Пішли вже.
– Покласти її в ліжко.
– Уже лежить і кричить, аж серце крається. Бідна моя Ніколь!..
Посеред цього голосіння з одного боку дзвонили й кричали:
– Хазяйко, вина!
– Зараз, – відповідала вона.
З другого боку дзвонили й кричали:
– Хазяйко, білизну!..
– Зараз, – відповідала вона.
– Котлети й качку.
– Зараз.
– Глек на воду й горщика!
– Зараз, зараз…
А з другого кінця помешкання хтось кричав несамовито:
– Проклятий балакун! Базікало неприторенне! Яке тобі там діло? Чи я, по‑твоєму, до ранку тебе чекатиму? Жаку! Жаку!
Хазяйка, трохи стямившись від свого горя й люті, сказала Жакові:
– Облиште мене, пане, ви надто добрий.
– Жаку! Жаку!
– Біжіть швидше. Ох, коли б ви знали всі нещастя цього бідного створіння…
– Жаку! Жаку!
– Ідіть же, то, мабуть, пан вас гукає.
– Жаку! Жаку!
То справді був Жаків пан, якому довелося роздягнутися самому. Він помирав від голоду й гнівався, що йому не подають їсти. Прийшов Жак, а за хвилину й сама хазяйка, що справді здавалася пригніченою.
– Вибачте, будь ласка, – мовила вона до Жакового пана, – адже буває в житті таке, чого несила стерпіти. Що ви бажаєте? Можна курчат, голубів, спинку чудового зайця, кролів, ця округа кролями славиться. А може, вподобаєте дичину?..
Жак замовив вечерю панові на свій смак, як звичайно робив. Подали страву, і пан, уминаючи її, казав Жакові:
– Що ти там у біса робив?
Жак. Може, добре, може, лихе, хтозна.
Пан. А що саме доброго чи лихого?
Жак. Не давав цій жінці довести до того, щоб і її побили два добродії, які щонайменше поламали руку її служниці.
Пан. А може, для неї добре було б, якби її побили…
Жак. З багатьох причин, одна від одної кращих. У моєму житті, кажу я вам, не траплялося мені більшого щастя, як…
Пан. Побиття?.. Налий!
Жак. Так, пане, побиття, побиття на великій дорозі, вночі, коли я повертався, як розказував вам, із села, зробивши, по‑моєму, дурницю, а по‑вашому – благородний вчинок, віддати свої гроші.
Пан. Пригадую… Налий!.. А яка ж причина суперечки, яку ти втамував, і жорстокого поводження з хазяйчиною дівчиною чи служницею?
Жак. їй‑богу, не знаю.
Пан. Не знаєш, у чім річ, а втручаєшся! Жаку, це суперечить і обачності, і справедливості, і твоїм принципам… Налий!..
Жак. Принципи не що інше, як правила, що їх приписують іншим задля себе. Я мислю так, а от не можу не робити інакше. Всі казання нагадують вступи королівських едиктів; всім проповідникам хочеться, щоб їх настанови виконували, бо нам від того було б, може, краще, вже їм – напевно… Чеснота…
Пан. Чеснота – то гарна річ, Жаку; і злі, і добрі про неї хорошої думки… Налий!..
Жак. Бо й ті, й ті мають з неї пожиток.
Пан. А чому побиття було для тебе таким великим щастям?
Жак. Пізно вже, ви добре повечеряли, і я також; обидва ми потомилися; послухайте мене, лягаймо спати.
Пан. О ні, та й хазяйка нам дещо винна. Тим часом починай далі історію твого кохання.
Жак. На чому, пак, я спинився? Прошу вас, пане, нині і завжди стежити, щоб я не збивався з дороги.
Пан. Зобов'язуюсь і, перебираючи на себе суфлерські обов'язки, кажу тобі, що ти лежав у своєму лігві без грошей, дуже заклопотаний самим собою, а лікарева дружина з дітьми доїдала твої грінки на цукрі.
Жак. Тоді до хати під'їхала карета. Заходить лакей і питає:
– Чи не тут мешкає один бідак – той солдат, що ходить на милиці й учора ввечері повернувся із сусіднього села?
– Так, – лікарева дружина, – а ви що до нього маєте?
– Маю забрати його в карету й повезти із собою.
– Він у ліжку. Відхиліть заслону й поговоріть з ним.
Жак доказав до цього місця, коли ввійшла хазяйка й запитала:
– Що ви хочете на десерт?
Пан. Що маєте.
Хазяйка, не відходячи від них, гукнула:
– Нанон, принесіть фруктів, печива, варення…
На слові – Нанон – Жак мовив сам до себе:
– Ах, то ж її дочку знівечили, де ж тут не гніватися…
А пан обізвався до хазяйки:
– Щойно ви дуже сердились?
Хазяйка. А хто б же не сердився? Бідолашна Ніколь нічого не зробила їм; вона тільки зайшла до їхньої кімнати, та як закричить… Слава Богу, я вже трохи заспокоїлась. Хірург гадає, що то пусте; проте в неї дві величезні рани – одна на голові, друга на плечі.
Пан. Вона давно вже у вас?
Хазяйка. Чи й півмісяця буде. її покинули на сусідній станції.
Пан. Як то покинули?
Хазяйка. А так, Боже мій, покинули. Бо є люди від каменю твердіші. Вона мало не втопилась, коли перепливала річку, що тече тут поблизу. Вона дісталася сюди ніби дивом якимсь, і я прийняла її з милосердя.
Пан. Скільки їй років?
Хазяйка. Я думаю, більше як півтора…
На цім слові Жак зареготав і скрикнув:
– Це собака!
Хазяйка. Такої гарної сучечки в цілому світі не знайдеш; я не віддала б Ніколь і за десять луї. Бідна моя Ніколь!..
Пан. У вас добре серце, пані.
Хазяйка. Ваша правда, я своїх тварин і слуг жалію.
Пан. Дуже добре робите. А хто ж то так побив вашу Ніколь?
Хазяйка. Два добродії із сусіднього міста. Вони все шепочуться поміж себе, думають, що ми не знаємо, про що вони та яка в них пригода. Вони ще й трьох годин не пробули тут, а мені вже все про них було відомо. їхня пригода цікава, і, коли б ви не поспішали спати, я розповіла б вам її точно так, як переказав їхній слуга моїй служниці, в якій він пізнав свою землячку, а вона моєму чоловікові, а він мені. Мачуха молодшого з тих добродіїв проїздила тут місяців зо три тому; їхала вона не зовсім зі своєї волі до одного провінційного монастиря, де не дожила до старості; вона в ньому померла, отож ці добродії в жалобі… Та що це я – так непомітно, та й починаю вже їхню історію. До побачення, панове, і надобраніч. Як вам вино, чи добре?
Пан. Чудове.
Хазяйка. А з вечері задоволені?
Пан. Цілковито. Шпінат був трохи пересолений.
Хазяйка. Буває іноді такий гріх зо мною. Спати вам буде зручно, простирадла чисті; тут їх двічі не стелять.
По цьому хазяйка вийшла, а Жак із паном полягали, сміючись із непорозуміння, що мали собаку за корчмарівну чи служницю, і з хазяйчиної пристрасті до бродячої сучки, яка жила в неї два тижні. Пов'язуючи на ніч голову, Жак сказав панові:
– Закладаюсь, що з усього живого в корчмі ця жінка любить тільки свою Ніколь.
Пан відповів йому:
– Може бути, Жаку, але давай спати.
Поки Жак і його пан спочивають, я хочу виконати свою обіцянку й розповісти про того у в'язниці, що цигикав на віолончелі, чи, скоріше, на нервах свого товариша, добродія Гуса.
Цей третій, казав він мені, – управитель вельможного дому. Він закохався в пиріжницю з Університетської вулиці. Пиріжник був добрий чоловік, він більше своєї печі пильнував, аніж дружининої поведінки. Нашим коханцям не так заважали його ревнощі, як його присутність. Що ж вони зробили, щоб позбутися цієї перешкоди? Управитель подав своєму панові заяву, де пиріжника було виставлено як людину лихих звичаїв, п'яницею, що не вилазить із шинку, тварюкою, що б'є свою дружину, найчеснішу і найбезталаннішу із жінок. На підставі цієї заяви він одержав наказа про арешт, і цього наказа, що відбирав чоловікові волю, було доручено приставу для негайного виконання. Трапилося так, що той пристав був приятель пиріжникові. Вони вряди‑годи ходили вдвох до винаря; пиріжник постачав пиріжки, пристав платив за пляшку. То цей, прихопивши наказа про арешт, підійшов до дверей пиріжника й подав йому умовлений знак. їдять та поливають вони пиріжки, а пристав і питає у свого товариша, як іде його торгівля.
– Дуже добре.
– Може, в тебе якісь непереливки?
– Начебто все гаразд.
– Чи немає в тебе ворогів?
– Ні, наскільки мені відомо.
– Як живеш ти з родичами, сусідами, з дружиною?
– У мирі та згоді.
– Звідки ж міг узятися в мене наказ заарештувати тебе? – спитав пристав. – Виконуючи свій обов'язок, я мав би схопити тебе за комір, посадити в першу‑ліпшу карету й спровадити тебе туди, куди в наказі написано. Ось читай…
Пиріжник прочитав і зблід. Пристав сказав йому:
– Заспокойся, обміркуймо вкупі, що нам краще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто в тебе буває?
– Ніхто.
– Дружина в тебе гарна й кокетлива.
– Я їй волю даю.
– Ніхто на неї бува оком не накинув?
– Їй‑богу, ні, хіба що управитель, який іноді потискує їй руки та плеще їй всілякі абищиці, але ж у моїй крамниці, при мені, при моїх пекарчуках, тож я гадаю, що між ними немає нічого недоброго й нечесного.
– Наївний ти чоловік!
– Може бути, але з якого боку не глянь, краще вважати свою дружину чесною, так я й роблю.
– А чий то управитель?
– Пана де Сен‑Флорантена.[31]
– А з чиєї канцелярії видано наказа про арешт, як ти гадаєш?
– Може, й з канцелярії пана де Сен‑Флорантена.
– Так воно і є.
– О, їсти мої пиріжки, цілуватися з моєю жінкою, ще й мене замкнути – це занадто невдячно, не можу повірити!
– Наївний ти чоловік! Як твоя жінка поводиться останніми днями?
– Вона якась смутна.
– А управителя ти давно бачив?
– Здається, вчора; так, учора.
– Ти нічого не помітив?
– Я дуже неспостережливий, але мені здалося, що, прощаючись, вони робили якісь знаки головою, так ніби одне казало – так, а друге – ні.
– Чия голова казала – так?
– Управителева.
– Вони невинні або ж змовники. Слухай, друже, не повертайся додому, тікай кудись у безпечне місце, до Тампля[32], до Абатства[33], куди знаєш, а я тим часом діятиму; пам'ятай тільки одне…
– Не з'являйся тут, не показуйся й мовчи.
– Згоден.
Тієї ж миті пиріжників будинок оточили якісь люди. До пиріжниці зверталися перевдягнені поліцаї, питали в неї про чоловіка; вона одному відповідала, що він хворий, другому – що він пішов на свято, третьому – що він гуляє на весіллі.