Одного разу йому також примарився якийсь довготелесий силует, що переслідував їх. Він зупинявся, коли зупинялися вони, і йшов далі, коли рушали вони. Але туман і зрадливе світло лампи відкидали такі химерні відблиски та тіні, що це все могло бути лише породженням бурхливої уяви.
Вони знайшли негра-рибалку, котрий чекав на них і курив люльку на кормі свого човника, пришвартованого прямісінько перед його маленькою хижою. На дні каное лежали кирка та лопата, а також потайний ліхтар і глиняний глечик хорошого голландського міцного напою, в який чесний Сем, без сумніву, вірив більше, ніж доктор Кніппергаузен у своє зілля.
Отож, трійко цих сміливців залізли до човника і подалися в нічну експедицію, проявивши таку непересічну мудрість і відвагу, що їх можна було б порівняти з трьома мудрагелями з Ґотема,[11] котрі вийшли в море в чаші. Приплив підіймався і швидко заповнював Саунд. Течія несла мандрівників, і ті майже не бралися за весла. Місто лежало в мороці. То тут, то там спалахував слабкий вогник у вікні котрогось хворого, або в ілюмінаторі якогось суденця, що хиталося на якорі. Жодна хмара не затьмарила зорі на бездонному небосхилі, вогні яких віддзеркалювалися на поверхні безтурботної річки. Спалахнув метеорит, прокладаючи собі блідий шлях у тому ж напрямку, в якому пливли подорожні, і лікар визнав це дуже сприятливою ознакою.
Через якийсь час вони пропливали повз Корлірський мис із сільською корчмою, на якому й сталася згадана жахлива нічна пригода. Родина корчмаря, мабуть, уже спочивала, в будинку було темно та тихо. Вольферт відчув, як мороз пробіг його спиною, коли вони минули те місце, в якому зник буканьєр. Чоловік вказав на нього доктору Кніппергаузену. їм навіть здалося, що вони бачать човен, який ховається в цьому місці, але берег відкидав таку тінь на прибережну воду, що не можна було зовсім нічого розгледіти. Вони ще не просунулися далеко, коли вчули тихі відзвуки далеких весел, ніби хтось дуже обережно гріб. Сем із подвоєною енергією наліг на весла, і, знаючи всі вири та течії потоку, незабаром залишив своїх переслідувачів, якщо такі були, далеко позаду. Через якийсь час вони перетнули бухту Черепахи і затоку Кіпа, потім пірнули в глибоку тінь Манхеттенського узбережжя і швидко попливли вздовж берега. Нарешті Сем завів свій човник у маленьку бухточку, густо засаджену деревами, і миттю прив'язав її до знайомого залізного кільця. Вони висадилися, засвітили ліхтар, зібрали знаряддя праці та стали повільно продиратися крізь кущі. Будь-який звук лякав мандрівників, навіть їхні власні кроки по сухому листі. А тривожне "пугу-пугу" сови з розбитого димаря обійстя Татуся Червоного Ковпака змусило їхню кров застигнути.
Незважаючи на надмірну обережність Вольферта, котрий запам'ятовував якісь орієнтири, вони ще довго не могли знайти потрібне місце серед дерев, де мав бути закопаний скарб. Аж нарешті таки дісталися до того виступу скелі. Вольферт оглянув його схил, присвічуючи собі ліхтарем, і впізнав три містичні хрестики. їхні серця забилися просто шалено, адже на них чекало доленосне випробування, від якого залежали всі сподівання.
Ліхтар тримав Вольферт Веббер, а лікар витягнув свою рамку. Це була невеличка паличка, кінці якої він міцно тримав у руках і середина якої стирчала догори. Лікар совав своїм інструментом на певній відстані від землі з місця на місце, але якийсь час не було жодного ефекту. Вольферт спрямував на супутника світло ліхтаря, міцно його тримаючи, і стежив за діями лікаря, затамувавши подих. Поступово рамка стала повільно обертатися. Лікар стиснув її ще дужче, його руки тремтіли від збудження. Знаряддя продовжувало повільно обертатися, поки середина рамки не перемістилася перпендикулярно до землі і не перевернулася вниз. Вона вказувала на одне місце так само чітко, як голка компаса на північ.
— Це те місце! — зронив лікар ледве чутно.
Серце Вольферта підскочило йому аж до горлянки.
— Будемо копати? — спитав Сем, хапаючи лопату.
— Potstausends,[12] ні! — поспішно заперечив маленький лікар.
Він звелів своїм компаньйонам триматися ближче і зберігати повну тишу. Треба було вжити певних запобіжних заходів і виконати ритуал захисту від злих духів, які стережуть закопаний скарб, щоб ті не завдали їм шкоди. Після цього медик обвів колом зазначене місце, всередині якого опинилися всі троє. Потім він зібрав сухі гілочки та листя і розпалив багаття, в яке кинув якесь зілля та сушені трави, що приніс у своєму кошику. Піднявся густий дим, який розповсюдив їдкий запах, віддавало сіркою та гуаровою камеддю, можливо, це було приємно для нюхових рецепторів духів, але той запах мало не задушив бідного Вольферта і викликав у нього кашель та чхання, від чого аж гай загудів. Доктор Кніппергаузен розстебнув свій фоліант, який носив під пахвою, там був надрукований червоними та чорними літерами якийсь текст німецькою. Поки Вольферт тримав ліхтар, лікар насунув на свій ніс окуляри і прочитав кілька заклять латинською та німецькою мовами. Тоді він наказав Семові взяти кирку та приступити до роботи. Твердий ґрунт вперто пручався, підтверджуючи, що його багато років не турбували. Пробившись крізь верхній шар, Сем дійшов до піску та гравію, вправно відкидав їх лопатою праворуч і ліворуч.
— Цить! — вигукнув Вольферт, котрому наче здалося, що хтось прямує по сухому листю і шурхотить у кущах.
Сем зупинився на мить, і присутні прислухалися. Але ніяких кроків так і не почули. Лише кажан пролетів над ними в тиші, якась птаха вирвалася зі свого гнізда, налякана світлом, що виблискувало серед дерев, і покружляла над полум'ям. У панівній тиші лісу вони могли розрізнити лише гуркіт потоку вздовж скелястого берега та ревіння бурунів Брами Пекла.
Сем продовжив свою роботу і вже викопав чималу яму. Лікар стояв на краю, читаючи час від часу формули з чорного аркуша книжки або кидаючи у вогонь ще зілля і трави. А Вольферт із тривогою зазирав у яму, не спускаючи з очей жодного руху заступу. Той, хто спостерігав би за цієї сценою та побачив дивним чином запалене багаття, ліхтар, у світлі якого видніється червона мантія Вольферта, міг би помилково визнати невеличкого лікаря за якогось огидного мага, котрий проказує свої закляття, а сивочолого Сема — за чудернацьке створіння, що слухняно виконує накази свого господаря.
Незабаром лопата рибалки вдарилась об щось, що зазвучало порожнисто. Цей звук завібрував у серці Вольферта. Негр повторив свою спробу заступом.
— Це скриня, — запевнив Сем.
— Повна золота, я цього заслужив! — верескнув Вольферт і ляснув у долоні.
Як тільки він вигукнув ці слова, його слух вловив якийсь нечіткий шурхіт згори. Він глипнув туди — і маєш! У світлі ватри він, здавалося, побачив над скелею хиже обличчям буканьєра-потопельника, котрий криво всміхався.
Вольферт залементував і впустив ліхтар. Його паніка передалася супутникам. Негр вистрибнув із ями, лікар кинув книжку в кошик і взявся молитися німецькою. Усі були нажахані та в сум'ятті. Багаття згасло, ліхтар також. У поспіху шукачі кидалися і натикалися один на одного. Вони вирішили, що це цілий легіон демонів напав на них, і в мерехтінні жаринок бачили якісь химерні постаті, дивовижні силуети в червоних ковпаках, які біснувалися і верещали навколо. Лікар побіг в один бік, Брудний Сем — в інший, а Вольферт кинувся до води. Коли він занурився в хащі, розсуваючи кущі та гілки, то відчув, що хтось переслідує його.
Чоловік сторчголов погнав уперед. Та йому вже наступали на ноги. Нещасний відчував, як хтось хапає його за поли плаща, аж раптом на його переслідувача напали. Почалася жорстока сутичка і боротьба, постріл із пістолета на мить освітив скелю та кущі й показав силуети двох людей, які запекло зчепилися. У темряві бійка продовжилися — супротивники душили один одного, задихалися та стогнали, а також качалися серед гірського каміння. Звучали ричання та вигуки, в яких можна було розчути прокляття, а Вольфертові здалося, що він упізнав голос буканьєра. Він охоче утік би, але опинився на краю прірви і не мав куди подітися.
Вороги знову схопилися на ноги та поновили свою боротьбу і лише сила та витривалість могла вирішити це протистояння. Аж тут один із супротивників зірвався з обриву й упав у глибокий потік, що клекотів унизу. Вольферт почув, як щось булькнуло та якесь незрозуміле галасливе бурмотіння, але темрява ночі приховала те, що відбувається, від його погляду. Швидкість течії миттєво змила все без сліду. Один із ворогів був знищений. Але чи не був і другий ворогом Вольферта, адже вони обоє могли бути його супротивниками? Чоловік почув, як надходить той, хто залишився в живих, і його душа втекла в п'яти. Він побачив силует на фоні скелі, яка проступала на горизонті, незнайомець наближався. Помилки бути не могло, це той буканьєр. Куди тікати! З одного боку урвище, вбивця з іншого. Ворог наближався, він був уже поряд. Вольферт намагався зісковзнути скелею, але його плащ за щось зачепився і тепер душив чоловіка за шию. Зависнувши в повітрі, він напружив ноги, щоб позбутися мотузки, якою турботлива дружина зав'язала йому плаща на шиї. Вольферт подумав, що вже настала його остання година і вже віддавав свою душу в руки Святого Миколая, як мотузка тріснула і він покотився вниз, вдаряючись об каміння, з куща на кущ. Червоний плащ залишився нагорі, він майорів, як кривавий прапор на вітрі.
Збігло чимало часу, поки Вольферт прийшов до тями. Коли він розплющив очі, то побачив, як радісні промінчики ранку заполонили небо. Він виявив, що лежить на дні човна, добряче потовчений. Спробував сісти, але йому було надто болісно і неприємно рухатися. Якийсь приязний голос запропонував лежати і не рухатися. Він звернув погляд у той бік і побачив Дірка Вальдрона, який пішов назирці за шукачами скарбів на настирливе прохання пані Веббер та її доньки, котрі з похвальною цікавістю для своєї статі проникли у таємницю консультацій Вольферта з лікарем. Дірк плив на певній відстані, наглядаючи за маневрами рибалки, і прибув якраз вчасно, щоб врятувати невдаху від його переслідувача.
Так закінчилася ця небезпечна експедиція.