Нас озивають Піжон Генон, молодий Ескютнер та єгер Клодор. Ламюз здається сліпий і глухий, він здольний .тільки йти.
Підходять Бізуарн, Шанріон, Рокет і голосно сповіщають велику новину:
— А знаєпц Пепера відряджають у тил!
— Кумедно, як вони там нічого не знають! — каже Біке, одриваючись від листа.— Старенька турбується про мене.
Він показує мені рядки з материного послання:
— "Коли ти одержиш мого листа,— читає він по складах,— ти, певне, сидітимеш у багні й у холоді, без їжі, без питва, моє серце Ежепе!.."
Він сміється:
"— Вона це написала десять днів тому. От уже попала пальцем у небо! Тепер не холодно: сьогодні чудова година. Ми й не бідуємо, бо маємо свою їдальню. Натерпілись, правда, але тепер нам добре.
Ми повертаємось до своєї собачої буди, міркуючи над цією фразою. Її зворушлива простота хвилює мене; вона висловлює душу, безліч душ. Тільки схопилося сонце, тільки ми відчули на собі його проміння і влаштувалися зручніше, і от ні болісної минувшини, ні моторошної будучинн для нас більше не існує... "Нам тепер добре" — і край.
Біке, як пан, сідає до столу писати відповідь. Він дбайливо розкладає і перевіряє папір, чорнило, перо; посміхаючись виводить рівні круглі літери на маленькому аркушикові.
— Ти б реготався,— каже він мені,— якби ти знав, що я пишу своїй старенькій.
Він замилувань перечитує листа й посміхається сам до себе.
VI
Звички
Ми тренуємо на пташиному дворі.
Велиіш курка, біла, наче сметана, висиджує яйця на дні кошика біля буди, де метушиться пес. А чорна курка походжає туди й сюди. Вона рвучко випростує і вбирає гнучку шию, і виступає сягнистою манірною ходою. Видно її профіль з миготливою блискіткою ока* здається, ніби її кудкудакання викликала металева спружина. Її пір'я міниться чорними відблисками, наче коси в циганки, за нею тягнеться вивід курчат.
Ці легенькі жовті кульки кидаються під ноги матері короткими швидкими крочками і подзьобують зерня. Тільки останніх двоє курчат стають нерухомо й задумливо, неуважні до механічного кудкудакання матері.
— Це погана ознака,— каже Параді.— Якщо курча задумалося, значить, воно хворе.
Параді то кладе ногу на ногу, то розпростує їх.
Поруч на лавочці Блер потягається, позіхає на весь рот і знов починає пантрувати; він найдужче любить дивитися на птаство; воно живе так мало і так поспішає-наїстися.
Та й ми всі дивимося на них і на старого обскубаного, вкрай потріпаного півня, крізь облізлий пух прозирає голе, наче гумове, стегенце, темне, мов підсмажений шмат м'яса. Півень підступає до білої квочки, яка то одвертається, ніби сухо каже: "Ні!" — і гнівно кудкудаче, то зорить за ним блакитними очима, схожими на маленькі емалеві циферблати.
— Гарно тут! — каже Барк.
— Дивись, он вуті! — відказує Вольпат.— Та й кумедні ж вони! N
Проходить вервечка крихітних каченят, це ще сливе яйця на лапках; велика голова стирчить на шийці, як на мотузочку, і швидко-швидко тягне за собою кволеньке тільце.
Зі свого кутка собака також стежить за ними глибокими чесними й чорними очима, що в них під скісним промінням сонця світить чудовий рудуватий, блищик.
За цим подвір'ям, через вилім у низькому мурові, видно овочевий сад; зелена густа й вогка трава вкриває масну землю; далі височіє стіна зелені, оздоблена квітками — то білимп, мов статуетки, то барвистими, наче банти. Трохи далі — луки, де стеляться чорно-зелені й золотаво-зелені тіні від тополь. Ще далі — грядка хмелю, що пнеться вгору, І грядка капусти, що сидить у ряд. На сонці, в повітрі й на землі, з музичним гудінням пораються бджоли, як про це мовиться у віршах, а коник, всупереч байкам, співає без усякого сорому і сам сповнює своїм сюрчанням увесь проCTÍp¡'
Ген там з вершка тополі зривається напівбіла й напівчорна сорока, схожа на обгорілий клапоть газети.
Солдати сидять на кам'яній лавці і, приплющивши очі, з насолодою потягаються і гріються на сонці, що в цьому просторому дворі розпікає повітря, як у лазні.
— Ось уже сімнадцять день, як ми тут. А думали, що пас ось-ось звідси потурять.
— Ніколи не вгадаєш! — каже Параді, хитаючи головою і прицмокуючи.
Через ворота ми бачимо, гурт солдатів; вони гуляють, позадиравши носи, розкошуючи сонцем, а далі —самотою ходить Теллюрюр. Він виступає посеред вулиці; коливаючи пишним животом, чвалаючи на кривих, як дві дужки, ногах, він рясно запльовує землю.
— А ми ще думали, що бідуватимемо тут так само, як і на інших постоях. Проте цього разу маємо справжній відпочинок: і погода підходяща, і взагалі добре.
— І муштри небагато, і робити не дуже.
— І маєш час прийти сюди бити байдики.
Ділок, що сидить скраю на лавочці,— той самий дід, шукач скарбу, що його ми помітили першого ж дня по своїм прибутті,— присувається до нас і підіймає вгору палець.
— Коли я був молодий, жінки задивлялись на мене,— оповідає він, похитуючи головою.— Не одній я уйняв честі!
— Еге! — відказуємо неуважно: від цього старечого базікання нашу увагу відтяг гуркіт накладеного воза. —
— А тепер,— знов починає старий,— я думаю тільки про гроші.
— А ви скарб шукаєте, діду?
— Розуміється,— каже старий селянин.
Він відчуває нашу недовіру.
Він стукає себе по лобі вказівним пальцем і показує па будинок.
— Погляньте,— каже він, показуючи на якусь комаху, що повзе по стіні.— Що цей звір каже? Він каже: "Я павук, я тчу нитку богородиці".—І стародавній дідуган додає:— Не треба ніколи судити те, що хтось робить, бо не можна знати, що трапиться.
— Правда,— ввічливо відповідає Параді.
— Чудій,— крізь зуби каже Андре Меніль, усе шукаючи в кишені люстерка, щоб помилуватись на своє обличчя, погарніле на сонці.
— У нього не всі клепки в голові,— блаженно мимрить Барк.
— Ну, я пішов,— стурбовано каже старий, він не може всидіти на місці.
Він іде знову шукати скарб. Він заходить у хату, яку мп підперли спинами. Двері стоять отвором, і ми бачимо в кімнаті, коло величезної печі, дівчинку. Вона бавиться ляльками так поважно, що Блер замислено каже:
— Вона діло робить.
— Для дітей гра — важливе заняття. Граються тільки дорослі.
Ми дивимося на тварин, на людей, на будь-що. Ми спостерігаємо життя речей, закрашене підсонням і змінами року. Ми звикли до цього куточка країни, де випадково затрималися серед наших безперервних блукань довше, ніж деінде, і стаємо чутливішими до всіх його особливостей. Вересень — це похмілля серпня й переддень жовтня, це найзворушливіший з усіх місяців — поєднує погідні дні із якимись невиразними пересторогами. Ми вже розуміємо значення цього сухого листя, що перелітає з каменя на камінь, мов зграя горобців.
...Справді, ці місця й ми звикли одне до одного. Нас стільки разів пересаджувано з одного грунту на інший, і ось ми пустили коріння тут і не думаємо більше про від'їзд, навіть коли говоримо про нього.
— Одинадцята дивізія любісінько відпочивала півтора місяця,— каже Блер.
— А триста сімдесят п'ятий полк? Дев'ять тижнів! — перекопано підхоплює Барк.
— Ми зостанемося тут принаймні так само, я кажу —принаймні.
— Тут і війну закінчимо.
Барк розчулюється і ладен повірити:
— Зрештою, закінчиться ж вона колись!
— Колись...— кажуть інші.
— Все можливе,— каже Параді.
Він каже це нетвердим голосом, не дуже переконано. Однак проти цих слів нічого закинути. Ми тихо повторюємо їх, заколисуючи себе ними, наче старовинною піснею.
Трохи згодом до нас підходить Фарфаде. Він сідає на перевернутій діжці, підпирає підборіддя кулаком, але тримається осторонь.
Його щастя міцніше від нашого. Ми це добре знаємо; він — також; він підводить голову, дивиться відчуженим зором на спину старого, що йде шукати скарб, і на наш гурт, коли ми кажемо, що залишимося тут. Наш делікатний чутливий товариш — наче в сяйві себелюбної слави, він здається особливою істотою, віддаленою від нас, ніби йому з неба впали нашивки.
Його ідилія з Едоксі триває і тут. У нас є докази, і раз він навіть сказав про це сам.
Едоксі живе недалеко, і вони часто бувають укупі... Днями увечері я бачив, як вона йшла повз дім священика; полум'я її кіс було пригашено хусткою; вона, очевидячки, йшла на побачення, вона поспішала і заздалегоди всміхалась... Хоч між ними, мабуть, іще нема нічого, крім обіцянок і запевнень, але вона — його, і він триматиме її в обіймах. 4
Незабаром він нас покине: його відкликують у тил, у штаб бригади, де потрібний кволий чоловік, що вміє друкувати на машинці. Це вже офіційно відомо, написано. Він — урятований; похмура, невидима для інших будучпна для нього певна і ясна.
Він дивиться в вікно, що за нпм чорніє кімната, ця пітьма сліпить Фарфаде; він сподівається, в нього подвійне життя. Він — щасливий, бо щастя хоч і не настало ще, але вже близько — це єдине справжнє щастя на землі.
Ось чому Фарфаде викликає заздрощі.
— Усе може бути! — знов мурмоче Параді, але так само невпевнено, як і раніше, коли в тісноті нашого нинішнього життя він вимовляв ці неомірні слова.
VII
"Надування
Другого дня Барк сказав:
— Я зараз тобі з'ясую, в чому річ. Є люди, які...
Нараз це пояснення перервав верескливий свист.
Ми стояли на вокзальній платформі. Вночі алярм змусив нас схопитися і розлучив з селом: ми тьопали аж сюди. Відпочинкові кінець; нас перекидають на іншу ділянку фронту. Ми зникли з Гошена під покривом ночі, не бачивши пі речей, ні людей, мп не встигли попрощатися з ними навіть поглядом, понести з собою їхній останній образ,
...Зовсім близько, трохи не зачіпаючи нас, маневрував паровоз і щосили пихкав. Рот Баркові заткала своїм зойком ця величезна озія, і Барк вилаявся; перекривилися гримасою й обличчя інших оглушених вояків; усі були в касках і при повній амуніції, ми стояли на чатах, охороняючи вокзал.
— Та годі вже тобі! — гарикнув розлютований Барк, звертаючись до димного гудка.
Але страшелезний звір, хоч би там що, й далі владно затикав нам пельки. Нарешті він замовк, і від його реву нам усе ще лящало в вухах, і ми згубили нитку розмови; Барк тільки муркнув:
Так!
Тоді ми роззирнулись навколо.
Ми були загублені тут, як у величезному місті.
Безконечні ешелони, потяги з сорока, шістдесяти вагонів стояли,немов ряди темних, низьких, стеменісінько однакових будинків, відокремлених вуличками. Перед нами, вздовж рухомих домів, тяглася головна лінія — довга-предовга вулиця, де білі рейки зникали на тому й тому кінці, поглинуті віддаллю.